Яна Опалєва
літературознавиця, культурна оглядачка
Подорож як шлях до просвітлення — популярний сюжет в історії світової літератури. Його варіативність встановлює певний спектр очікувань від тексту і потенціал успішного духовного зростання героя. От і роман корейського письменника Лі Син-У «На чужині» 2022 року переповідає долю чоловіка, що з політичних причин змушений тікати, опиняється в невідомій йому країні й переживає свою філософську пригоду, яка дозволяє знайти місце у світі. Що ж такого привабливого у цьому тексті та його авторові назагал, що Жан-Марі Ле Клезіо назвав письменника одним з претендентів на першу для Південної Кореї Нобелівську премію з літератури?
Насамперед розберімося з передісторією, адже для головного героя, Хвана Сонхо, мандрівка є вимушеним кроком, і то зовсім не з благородної мети. Кризовий момент, що спонукав до цього рішення, настає у зв’язку з його участю у приховуванні корупційного скандалу. Саме Сонхо належала ідея зробити випадкову сторонню особу винуватцем усієї ситуації та відправити її в іншу країну, аби їхньому шефові ніщо не заважало перемогти у виборах на посаду мера. Власне те, що цапом-відбувайлом став саме він, Сонхо прийняв, хоч і дещо з гіркотою, але досить смиренно. Так і починається його «відпустка» до місця, про яке він майже нічого не знає.
Такий контекст дещо розбавляє згущену ідею самопізнання і пошуки духовного вчителя в листах незнайомця, з яким спілкувалася загибла матір героя. На перетині історії міста, у якому оселяється головний персонаж, з’являються картини минулого, пов’язані з громадянськими війнами, протестами, місцевою філософською школою, що проповідувала єднання з природою, та натуристами. Таким чином сплітається певний клубок ідеологій, що проголошують індивідуальну свободу головною цінністю. Проте варто зауважити, хто і де її озвучує.
Направду головний герой заледве не нав’язливо обмірковує особливості власної ідентичності, проте у своїх інтелектуальних пошуках одразу відскакує від будь-яких сумнівних місць. Наприклад, своє фальшиве ім’я Сонхо пробує раціоналізувати як відступ від старого себе з тягарем накоєних дурниць, тож нова ідентичність, як і поселення в готелі, сприймається як тимчасовий прихисток. Його вимушена втеча обростає естетикою запланованого повільного відпочинку, що включає читання записів друга його матері, який розповідав їй про країну Бобо. Дещо заінтригований, він намагається віднайти конкретні місця та людей, користуючись цими матеріалами як дорожньою картою.
Утім, таку ідилічну картину руйнує те, що місце його подорожі значно менш абстрактне, ніж образ героя-мандрівника. Виявляється, за новим тутешнім законом іноземці повинні або отримати дозвіл на перебування в країні, або покинути її якомога швидше. Раптово Сонхо пригадує, що Бобо — це місце не лише з особливим сонцем, але й з нестабільною політичною ситуацією, про яку говорили в новинах на батьківщині. Такий-от удар спогадів нарешті змушує героя подумати про свою нову ідентичність більш приземлено. Від усвідомлення, що за законом він навіть не може перебувати в готелі, персонаж таки відводить погляд від землі, яка так турбувала його собачим лайном та багнюкою, і виявляє, що місцеві бачать його як чужинця, адже Сонхо не має роботи та не залучений до жодних інших активностей, що дозволило б йому повноцінно бути видимим у соціумі. Здавалося, усі ці речі мали б турбувати абсолютно невротичного героя одразу ж, однак щоби помітити, що палітра проблем дещо розширилася, цьому треба приділити значно більше часу, ніж просто на зміну імені.
Опредметнення зв’язку героя з простором багато в чому сформоване на антонімії бруду й чистоти. Головний герой заливається алкоголем, зачиняючись в готельному номері, як тільки потрапляє до Бобо, адже то був пік несвободи: його змусили відмовитися від усього, що він мав, — знайомих, роботи, минулого і власного імені. Такими ж брудними, як кімната Сонхо, були й вулиці, адже податки на розкіш змусили місцевих випустити собак із домівок. Вітер, що мав би нести прохолоду цьому теплому місту, просто здіймає куряву сміття та розносить сморід. Разом з тим власний бруд, який пов’язаний особистою кризою, настільки тисне на Сонхо, що не дозволяє ані підвести погляд до чистого неба (що він не міг зробити і на батьківщині, тонучи в буденності), ані безтурботно прогулюватися містом. От і вигадливий опис набування «алергії на надмірне сонце» та виліковування від неї стає одним з маркерів поступового прийняття себе не як чужого, а як тутешнього.
Що цікаво, головний герой дуже виразно обурюється спробам надати його подорожі якогось символічного значення. Він противиться ідеї, що його мандрівка до Бобо — це наслідок серії потойбічних знаків, що дозволили йому дізнатися більше про свого батька та приєднатися до важливої для його історії групи таких же загублених душ як він сам. І хоча це буквально те, що з ним сталося, лише йому відомі справжні причини власних дій, зокрема те, що в них нема нічого світлого, правильного чи романтичного. Є деяка іронія в тому, що й Лі Син-У з цим текстом створює схожу суперечність дійсного й видимого, використовуючи акценти на естетиці нового невідомого простору, християнські сюжети, міські легенди та знайомий як корейській, так і західній публіці символізм, описує реальні, подекуди дуже конкретні проблеми і колективні травми.
Якщо відмова Хвана Сонхо від себе попереднього — це позитивне забування, бо воно формує самостійно обрану ідентичність і звільняє від рабського мислення, то колективне забуття, а головне — нав’язане зовні, досить прямолінійно проговорюється як форма покарання. Заборона знати, хто ти такий, кому належить ця земля, яким є твоє минуле і якою була твоя участь у формуванні сьогодення — це масштабний злочин, що формується завдяки політиці знищення та мовчання. Однак одним з ключових моментів цієї антиутопічної візії стає те, що носіями такої шкідливої ідеології стають усі люди, зокрема ті, хто начебто має найменше влади, чинить відповідно до наказу або просто намагається не бачити посягань на життя інших. І це не так розмова про потребу колективного опору, як про індивідуальну згоду на порушення особистої свободи.
Лі Син-У грається з деякими гранями того, що відбувається з людиною, яку оточення розпізнає як загрозу. Він додає історії різних соціальних груп, які гуртуються у спільноти з власного бажання або з зовнішніх причин, але чиє існування загальна більшість воліє ігнорувати. Це щемка, але зрозуміла тема для літератури сьогодення, що все менше стурбована правом на інакшість окремих особистостей, але висловлюється на захист спільнот людей зі схожими проблемами, котрі виборюють право на соціальну справедливість. У романі «На чужині» сформована сутичка ідеалізованої свободи та антиутопії, що загрожує усім, хто не має потрібного паспорту. Це гарно працює для післявоєнних текстів, коли люди опиняються далеко від власного дому без можливості повернення. Саме такий контекст і вводить Лі Син-У, розставляючи акценти на незахищеності мігрантів та антимілітарних настроях. Те, що фінальне редагування роману відбувалося в часи гострого карантину у зв’язку з ковідом, зробило відчуття ізольованості значно зрозумілішим для більшості читачів.
Гіркий післясмак цієї книги формує те, що її герой мислить себе як найбільшу жертву навіть коли такою не є, що не робить з нього головного злочинця, але й не позбавляє відповідальності. Читач спостерігає за шляхом усвідомлення провини й прийняття себе як частини спільноти, але не спокути. Замість неї — втеча від будь-якої форми причетності, створення нової особистості для новосформованого суспільства. Можливо, ефектність цього рішення звузила вибір бекграунду героя, адже відхрещування від корупційного скандалу не є таким однозначним маркером приєднання до протилежної сили. Тож виглядає так, наче саме ідея втечі від минулого стає переможною в романі, вона рятує людей, яких світ зігнав на маргінеси. Але ця розв’язка є тимчасовою. Гасло «Сьогодні мій дім тут» позитивне для зцілення тих, хто подумки живе домівкою, якої уже не існує. Чи вистачить такого зцілення для боротьби за те, чи буде ця домівка тут завтра? Поки невідомо. Власне, про боротьбу авторові не йдеться зовсім. Жест відмови від конфлікту з тими, хто ув’язнює твоїх друзів, аби встигнути скооперуватися і врятувати решту, виглядає досить красиво. Однак чим це відрізняється від того ж таки рабського мислення, яке прагне подолати головний герой? Хоч у романі не зазначено точних часових орієнтирів, одна з алюзій на народне повстання у Кванджу 1980 року (де злочинні дії також коїлися руками південнокорейського уряду, що повноцінно почали розслідувати лише у 21 столітті після тривалого замовчування) вказує на те, що події тексту дещо пізніші, а тому спротив ідеї збройних конфліктів має давно сформований ґрунт як у тексті, так і поза його межами.
«На чужині» залишає місце для роздумів про те, як правильно перетворювати чуже на своє, і складно сказати, чи вірить сам автор у той пацифізм, що його сповідують герої, чи це лише спроба написати альтернативну історію роботи з травматичним досвідом, і цього разу не крізь забуття, а завдяки пригадуванню. Багатовекторність поглядів на уявлення про життя, смерть, свободу, владу й наслідки особистих виборів вочевидь спонукали його обрати саме такий спосіб нарації: крізь нариси, есеї, історії та легенди. А читачеві, як і героєві, якому не пощастило опинитися під сонцем, що занадто світле для нього, точно не дають злагодженої картини, але пропонують інформацію та залишають право самостійно обирати, що робити зі своїм ім’ям та тепер уже власною пам’яттю.
