Аріна Кравченко
літературознавиця, літоглядачка, авторка подкасту «Фронтир»
Нестерпність виживання в комуністичній Албанії 1944–1992, геноцид у Руанді 1994 — це лише окремі страшні сторінки світової історії, із якими могли ознайомитися українські читачі 2023 року — уже десять років потому, як подібна кривава сторінка ніяк не перегорнеться тут, в Україні. Парадокс: під акомпанемент повітряної тривоги українці продовжують не лише наново перевідкривати власну історії та її трагічні злами, але й, ніби губки, всотувати стражденне минуле інших.
Пояснити цей парадокс, однак, не так уже й важко. У добу кривавих трагедій як ніколи цінним видається звернення до досвідів минулого, до його трагічних сторінок, які могли би якщо не пояснити природу того зла, яке століттями знаходить вихід у найрізноманітніших куточках планети в безліч жахливих і хворобливих способів, то принаймні розрадити усвідомленням певної закономірності вибухів того ірраціонального та нелюдського, що звикли називати словами «війна», «репресії», «геноцид».
Пальму першості у виствітленні таких досвідів продовжує нести видавництво «Човен», яке спеціалізується на виданні репортажної та документальної літератури, мета якої — «розповісти про світ, відкрити читацтву розмаїті культури, краї та історії, зокрема й українські — з нових перспектив». Однією з таких нових перспектив, безумовно, є один із останніх релізів видавництва під назвою «Болото солодше за мед: Голоси комуністичної Албанії» Малґожати Реймер.
Які саме важливі досвіди оприявнює цей текст? Як інші країни та інші люди проживали такий знайомий українцям досвід тоталітаризму? Як їх змінив цей досвід? Та чи вдасться в албанцях хоча би на мить побачити власне відображення, власні непроговорені травми? Усе це — питання, звісно, риторичні. Але спершу про Албанію.
Історична довідка: що таке комуністична Албанія
Пересічний українець навряд знає аж так багато про Албанію, а тим паче про її минуле. А що менше потенційний читач «Голосів…» знає про Албанію, то більше його вражають свідчення, зібрані в тексті. Бо Албанія кінця ХХ століття виявляється країною, «де все належало всім і нікому ніщо не належало». Де «всі були рівні, проте людей ділили на кращих і гірших», але страждали чомусь усі однаково й без винятку. Де «ніхто, засинаючи, не міг бути певен, що прокинеться у своєму ліжку». Де «горді, пильні, забуті» албанці часом не були певні того, чи досі існує їхня країна, чи, бува, не зазнала вона краху, чи те місце, у якому вони живуть, — іще принаймні зветься країною, і чи ніхто не намагається просто «переконати, що держава досі існує».
Історія цих дивних сумнівів, яким передують десятиліття бідності, принижень та знущань, починається 1944-го, коли в Албанії формується прорадянський уряд, який очолює Енвер Ходжа. Тоді ще ніхто не міг передбачити, що протягом наступних десятиліть більше не відбудеться жодних глобальних змін на краще, що Енвер Ходжа одноосібно керуватиме Албанією з 1944 аж до власної смерті в 1985, що Албанія усе більше стигнутиме в гримасі підозри до всього світу, поступово відмовлятиметься від будь-яких зовнішніх зв’язків і врешті лишиться сам на сам із власними проблемами, скочуючись ледь не до середньовічної темряви. Тоді ще ніхто не знав, що 1967 року Албанію покине навіть Бог, бо Енвер Ходжа покладе край будь-яким релігійним практикам і проголосить Албанію першою у світі атеїстичною країною. Тоді ще тим паче ніхто не здогадувався, скільки життів заберуть ці декілька десятиліть: дядечко Ходжа запам’ятається своїми нападами параної та недовіри, а значить — нескінченними зачистками «ворогів народу», запроторенням до в’язниць будь-кого: від таємних критиків албанської комуністичної політики до найщирішої і найвідданішої пастви.
Але історія наполягає: після будь-якої ночі наступає ранок. Цікаво інше: якими до ранку дійшли ті, хто вижив?
Сила страху
«А потім грек став мені другом, я вивчив грецьку, і коли через кілька років ми розповідали цю історію в його рідному селі під Йоаніною, про те, як я боявся бляшанки “Кока-коли”, настільки сильно ми були ізольовані, у людей, які нас слухали, виступали сльози на очах», — фіксує авторка спогади албанця, котрий жодного разу не бачив червоної бляшанки з-під газованки, а тому думав, що незнайомий грек тримає в руках якусь шиплячу бомбу, якою його, албанця, хоче вбити.
Боятися «Кока-коли», боятися невідомого, боятися змін і можливості будь-що вирішувати самостійно — усе це наслідок режиму, де цензура й відсутність свободи були суттю, а не «побічним ефектом цієї політики», були самоціллю. У цьому світі страх виявлявся невіддільним від вірності системі, а система потребувала все нових і нових ворогів, аби підживлювати страх та підтримувати вірність. «З вершини гори кожен міг скотитись у прірву. Навіть найбільший, найвідданіший прихильник комунізму», — читаємо на сторінках «Голосів…».
Вірність ілюзії
«Адже ми — не рівні. Тут, у Балші [одна із в’язниць, де влада утримувала “ворогів” – приміт. А. К.], нас оточують вороги народу, з якими ми повинні якнайшвидше розібратися. І у в’язниці, і на свободі слід вести боротьбу класів. Дуже прошу надати вказівки і план дій», — саме такі колективні листи писала диктаторові репресована політична еліта. Еліта, яка, ідучи на щоденну важку працю та тортури, продовжувала вірити, що це — частина якогось великого випробування, яке вони мусять пройти, аби довести своєму лідеру, що вони вартують довіри, вартують свободи, свободи зайняти місце поруч із Його Мудрістю. «На жаль, жодні вказівки не найдійшли, а без наказів диктатора нічого не можна було зробити», — підсумовує авторка.
А чесько-французький письменник Мілан Кундера, певно, із цього приводу постновив би, що тоталітарний кітч просто скидував у помийницю свої відходи, до яких більше ніколи не планував повертатися.
Невідомість свободи
«Колись, якщо ти тримала язика за зубами, ти була в безпеці. Тепер можеш кричати, але ніхто тебе не почує», — ділиться одна з нараторок, албанка Марі Кітті Харапі.
Дійсно, що таке свобода опісля десятиліть диктатури, опісля того, як на виборах неможливо було проголусувати «проти», не померши потім в муках, опісля того, як партія забороняла брати шлюб з «ворогом народу» або звільняла з роботи за «надто імперіалістичний зовнішній вигляд»? Здавалося, що свобода — це мати можливість робити все, що хочеться. От тільки цілі покоління мріяли лише про те, аби дістати їжі та лишитися живими. «Ми думали, що вже готові бути вільними людьми, але час показав, що помилялися», — говорить іще один наратор «Голосів…», Шпетім Кельменді.
Комунізм Енвера Ходжі мав на меті створити нову людину, а натомість «створив монстра, який після його смерті піддався капіталізмові, не дотримуючись жодних правил, готовий на все, лиш би якнайшвидше збагатитися». Така людина нічого не знала ані про себе, ані про світ. Вона більше нікому не вірила, бо роками навіть найближчий сусід міг її зрадити. Вона більше ні на що не сподівалася, адже період невизначеності опісля краху старого ладу відчувався як кінець світу. Вона не хотіла мати нічого спільного із політичним волевиявленням, бо була твердо переконана, що інституції не працюють, і, можливо, у якомусь сенсі мала рацію. Вона мала визначитися зі своїми поглядами — але як, якщо за це можна було легко потрапити до в’язниці? Чи вже ні?
Співжиття із катом
«Але ж як народ ми повинні засудити Енвера Ходжу, дати раду тому, що він із нами зробив. Чи той, хто для когось — убивця, може бути для інших героєм?» — допитуються албанці зі сторінок «Голосів…».
Інфантильність посткомуністичної Албанії завадила відповісти на життєво важливі ідентифікаційні питання: хто — убивця, а хто — герой, хто — злочинець, а хто — лише інструмент у руках злочинця. Момент було втрачено, а «жертви й кати стали одним: новим албанським суспільством». Особливо вражає історія письменника, поета, жертви репресій Шпетіма Кельменді, який опісля послаблення диктатури полюбляв відвідувати шаховий клуб. Саме тут він зустрічається зі своїм товаришем за грою, аби врешті дізнатися, що в минулому той працював службістом Сіґурімі [назва таємної поліції Албанії – прим. А. К.]. «Може, ми заслужили на те, щоб загинути, але ніхто не підняв на нас руки, і ми вже вас не боїмося. Урешті-решт демократія принесла одну хорошу річ: знову зробила нас братами, і тепер ми можемо тут собі разом грати в шахи», — врешті почує Кельменді з вуст колишнього службіста.
Як воно, жити пліч-о-пліч з катом — те, що намагається зрозуміти Реймер. Катом, про злочини якого забула оновлена країна, слова пробачень від якого ніколи не судилося почути скривдженим: «немає винних, нікого не було покарано й ніхто не просить пробачення».
Необтяженість відповідальністю
«Чому ніхто з Енверового оточення не виступив проти регулярних чисток? Ніхто ніколи не зупинив Ходжу ні в чому. Ніхто ніколи не чинив йому спротиву», — врешті підсумовують албанці, із якими говорить Реймер.
Опісля падіння диктатури кожен виявився лише жертвою режиму, інструментом в його руках, а тому не був обтяжений відповідальністю за скоєне. У світі, що складався з дієслів (їсти, страждати, виживати, вмирати тощо), ніхто не назвався, не виявився іменником. Очевидним здавалося одне: «Якщо треба було страждати, люди страждали. Якщо треба було дивитися, дивилися на страждання. Дехто заплющував очі. Інші їх примружували».
Малґожата Реймер, очевидно, ставить перед собою не одне амбітне завдання: відтворити хід минулого, змінюваного під тиском агресивно налаштованого на забуття теперішнього, показати, що зцілення можливе лише через послідовну політику пам’яті та чітке розрізнення катів та жертв, заперечити вигідну окремим верствам політичну амнезію. «Я написала цю книжку з думкою про жертв і про тих, хто стверджує, що гноблені брешуть, перебільшують і намагаються вибити гроші, підтасовуючи факти. Ніхто з тих, хто був відповідальний за вироки й катування в’язнів в Албанії, не поніс покарання. […] А коли запитати катів про колишні провини, вони відповідають, що робили лиш те, що їм наказувала влада», — підсумовує авторка.
«Чому ніхто з Енверового оточення не виступив проти регулярних чисток? Ніхто ніколи не зупинив Ходжу ні в чому. Ніхто ніколи не чинив йому спротиву», — врешті підсумовують албанці, із якими говорить Реймер.
Опісля падіння диктатури кожен виявився лише жертвою режиму, інструментом в його руках, а тому не був обтяжений відповідальністю за скоєне. У світі, що складався з дієслів (їсти, страждати, виживати, вмирати тощо), ніхто не назвався, не виявився іменником. Очевидним здавалося одне: «Якщо треба було страждати, люди страждали. Якщо треба було дивитися, дивилися на страждання. Дехто заплющував очі. Інші їх примружували».
Наостанок
«Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії» не пояснить причини та передумови диктатур, не розрадить насамкінець гепі-ендом, бо, як сказав один із нараторів, «Система невдовзі завалиться, але мине ще багато часу, перш ніж ми витравимо її із наших голів». Врешті виявляється, що, так, ніч закінчується, але вона може ще дуже довго тривати у головах цілих поколінь.
Сама авторка тексту стверджує: «Маю відчуття, що щоразу менше розумію, прості питання мають щоразу більш складні відповіді». Відповіді зі свого боку ускладнюються через нові й нові приводи до реактуалізації: як саме зрештою доведеться співіснувати з нашими катами, хто і в який спосіб має зрештою понести відповідальність за злочини, скоєні на українській землі, що робити, якщо пам’ять окремих людей щодо одних і тих самих подій різниться. Важливість таких текстів — не у пошуку прямих аналогій із нашим сучасним, не в потенційній наявності готових відповідей. Подібні тексти — про щось інше.
Грузинський письменник Гіоргі Кекелідзе, пишучи у «Гурійському щоденнику» про своє дитинство, яке припало на час Громадянської війни в Грузії, згадує: «Мене годували біля телевізора, та раптом підняли і пересадили на протилежний бік столу, до телевізора спиною». Пізніше цей епізод хвилював уже дорослого Гіоргі: як має сидіти людина, коли у неї перед очима відбувається трагедія? Спиною чи обличчям до неї?
Війна в Україні дала зрозуміти, що положення «спиною» — фактично дитячий привілей, що часом обернутися спиною — усе одно, що скоїти злочин, не знати — усе одно, що сплюндрувати могилу, що часом через забуття чи незнання ти можеш несвідомо тиснути руку тирана й повертатися спиною до жертв.
Досліджуючи ж чужі досвіди, надаючи слово забутим голосам, ми завжди робимо вибір на користь відповідальності та залученості, і не виключено, що саме відповідальність та залученість врешті й стає відповіддю на будь-які, навіть найскладніші питання.