Ольга Павлюк (Суслова)
фешн та культурна журналістка, книжкова блогерка, стилістка
Ірина Магдиш. Історії українських митців. Михайло Бойчук. Projector Publishing, 2026. 160 с.
Книги серії «Історії українських митців» від Projector Publishing та Фундації ЗМІN знайомлять нас із особистостями, що жили та творили у подібні до нашого часи — так само розтерзані війнами й глобальними змінами у всіх можливих аспектах. Кожен реагував на потрясіння по-своєму: хтось бунтував, хтось пристосовувався в надії зберегти життя, хтось вбачав у радикальних змінах шанс для простого народу. Герой же третьої книги з серії — Михайло Бойчук — протягом свого життя, здається, встиг побувати у всіх цих позиціях.
Сама біографія — щось середнє між класичним наукпопом та серйозною науковою працею. На перших сторінках міститься таблиця визначних дат у житті героя книги: «народився-вчився-створив-помер». На останніх — перелік технік, у яких працював Бойчук, із їхнім детальним описом. Це навіть дещо лякає: після такого лишається сподіватись, що нас не чекає чергова стаття з «Вікіпедії» у твердій палітурці.
Та варто Ірині Магдиш почати свою оповідь, як такі страхи розвіюються. Авторка викладає історію Бойчука (з ким зустрічався на творчому шляху, ким були батьки, ким був він сам зі слів його знайомих), і тепер це вже схоже на звичну біографію, яку не нудно та легко читати пересічній людині. Текст трохи приправлено мистецькою термінологією, вдалими, дещо пафосними епітетами та багатьма питаннями без відповідей — і ось книга перетворюється із сухої довідки на щось мистецьке не тільки за змістом, але і за формою. Вона оживає, і разом з тим сама особистість Бойчука стає цікавішою.
Згадані вище питання без відповідей є однією з головних особливостей книги. Авторка лишає їх у тих випадках, коли точна відповідь невідома, тим самим по-науковому уникаючи надуманих домислів і водночас даючи можливість читачам обрати відповідь самостійно — такий-от елемент інтерактивності.
Ірина Магдиш не нав’язує свою думку, натомість лагідно веде нас по світу Бойчука, мовби дітей, яким корисно спершу дослідити все самим.
Але ближче до кінця, коли в книзі наводять промову митця на першому пленумі Оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УСРР, авторка ніби зупиняється і між рядків натякає: «Не засуджуй, він намагався врятувати себе, учнів і свою попередню роботу». І цей дидактичний момент одразу контрастує із попередньою сотнею з гаком сторінок, протягом яких читача не схиляють подібним чином до конкретного судження. Так заклик до емпатичності ніби відхиляється від самої концепції видання і водночас концентрує увагу — ось пунктум біографії, від якого і до якого можна розгортати всю історію митця.
У згаданій промові Михайло Бойчук відрікається від усього, чим був натоді відомий. Зі слів митця, у візантійському стилі він вивчав лише технічне створення фресок, саму ж базу стилю — релігійність — щиро засуджує як «опіум для народу»; багаторічного мецената своєї творчості Андрея Шептицького Бойчук називає «ватажком українського фашизму-націоналізму» і запевняє, що суто українського стилю ніколи не прагнули створити ні він, ні його учні.
Чи було це каяття щирим? Риторичне питання. Ретроспективний погляд на молодість Бойчука дозволяє побачити, що він методично присвячує своє життя якраз-таки національній ідеї, яку потім номінально засуджуватиме; і то не просто стає прихильником цієї ідеї, а очолює активний процес її формування в мистецькому еквіваленті. Він природжений лідер, читачеві повідомляють про це ще з перших розділів. Це ж помічає і його перший вчитель, який допомагає талановитому хлопцю і починає рекламувати його творчу діяльність.
Вже у зрілому віці Бойчук остаточно бере на себе роль ватажка. Перебуваючи у Парижі, він очолює осередок неовізантистів, що мали б створювати новий український стиль, і саме ці напрацювання ляжуть в основу школи бойчукістів уже в Києві. Прикметно, що значну частину цієї групи складають етнічні поляки, які не вбачають сенсу в такій роботі над чужою культурою, але під тиском харизми лідера все ж продовжують деякий час працювати й товаришувати гуртом.
На думку Бойчука, всі повинні прагнути того ж, чого прагне й він, і будь-який відступ від його візії дорівнює найглибшій зраді. Всі мають відроджувати українське і повністю присвячувати себе творчості. Довгий час Бойчук із цих міркувань відмовляється навчати жінок: вони можуть одружитися та народити дітей, а це, на його думку, речі несумісні з «правильним» мистецтвом. Дружина Бойчука, Софія Налепинська, яка на той момент уже відкинула свою польську ідентичність, щоб вірніше слідувати українським ідеям чоловіка, навіть стикається з вимогою чоловіка зробити аборт.
Аж до приходу радянської влади бойчукісти і їхній майстер мають замовлення з усіх куточків країни. Бойчук радо займається реставрацією ікон та церков та вчить підопічних на засадах колективізму та з розумінням, що особистий стиль — це не те, про що слід думати художнику-початківцю.
«Не бійтесь втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє», — так стверджував Михайло Бойчук.
Коли ж до влади приходять комуністи, у школі Бойчука панує примарна надія на порозуміння з ними, навіть попри те, що їхній ватажок встиг попрацювати професором в новоствореній українській Академії мистецтв у Києві. Їхній школі характерні теми селянства та побуту звичайного народу. Про їхні картини люди казали, що селян вони малюють ніби святих. Отже, є потенційна точка ідейної згоди із новою системою. Бойчукісти навіть встигають виконати на замовлення комуністичної влади декілька агітаційних творів. Однак система не могла дозволити існування будь-якого прояву національного стилю, а саме таким першочергово його створював Бойчук.
Зрештою, попри Бойчукові відчайдушні спроби задобрювання, НКВС пригадують йому все, що він намагався приховати: дружбу з Шептицьким, співпрацю з УНР та релігійні мотиви творчості. 1937-го його розстріляли разом із двома його учнями; потім те саме скоять з відданою дружиною Софією, що жертвувала усім заради чоловіка.
І ось ми знову опиняємося на місці, де книга єдиний раз проламує четверту стіну не питанням, а твердженням: судити Бойчука дійсно не варто. Про причини його каяття можна довго будувати припущення — чи це був страх, чи наївний ідеалізм, а чи вимушена кон’юктура. Та куди важливіше те, що Бойчук і започаткований ним стиль стали повноцінним (ф)актом в історії українського мистецтва. Як пише Ірина Магдиш:
«Якось Михайло Бойчук сказав: “Коли кінчається зима, з’являються квіти. Їх небагато, але ми всі знаємо, що буде весна, і квітів буде тисячі. Ми повинні бути щасливі, що переживаємо початок весни в мистецтві. Нас мало, але ми знаємо, що настане літо…».
І невимовно втішно, що по всіх пройдених сезонах — метафоричних і фактичних, — про Бойчука все ще є що сказати. Книга Ірини Магди — яскравий тому доказ.
Серія «Історії українських митців» народилася та втілюється спільно командами Projector Publishing, Projector Foundation та Фундацією ЗМІN.