Між первинним гарячим шоком від війни та виваженим її осмисленням мусять минути десятиліття. Тридцять років тому боснійський та хорватський письменник Мілєнко Єрґович видав «Сараєвські Мальборо» — збірку оповідань, писаних «по гарячих слідах» облоги рідного міста. У 2020 році автор повернувся до знайомих вулиць і персонажів новою збіркою «Троє до Картала», аби крізь серпанок пам’яті переписати давні події.
Українською «Троє до Картала» зазвучали завдяки перекладачці та літературознавиці Аллі Татаренко. У цій розмові — про зміну погляду на тексти Єрґовича, «нову чуттєвість» на противагу іронії постмодернізму та крихітку людськости, що дозволяє зберегти спогади у дрібницях. Запитувала літературознавиця Юлія Концур.
Алла Татаренко: «Сараєвські Мальборо» — це перша прозова книжка Єрґовича. До того Мілєнко Єрґович був поетом. Поетом і залишився, але творами, які зробили молодого письменника відомим, були, безумовно, його оповідання та романи. Війна, яку він зустрів у рідному місті Сараєві, зробила з нього прозаїка — людину, яка свій досвід і досвід своїх співвітчизників перетворила на текст оповідань «Сараєвські Мальборо». Вони стали однією з перших художніх книжок про війну в Боснії і Герцеґовині.
Перші твори, які з’явилися, були документальними. Це ми бачимо зараз і в Україні, тому що вважається, ніби художнє осмислення війни починається вже після того, як вона закінчується. Але, як ми бачимо на прикладі Єрґовича, це не зовсім точно, оскільки «Сараєвські Мальборо» були написані ще під час облоги Сараєва. В Україні першою з’явою Єрґовича була публікація збірки у видавництві «Темпора». Вони об’єднали дві книжки — «Сараєвські Мальборо» і «Кицька людина пес» — в «Історії про людей і тварин» у перекладі Катерини Калитко.
Зараз ми зовсім по-іншому читаємо Єрґовича.
Раніше це був чужий досвід, який сприймався людьми в мирному контексті. Поступово, починаючи з 2014 року, Єрґовича починають читати як те, що може статися і з нами самими. З виходом книжки «Війна» автор і сам починає помічати: те, що він написав як художню прозу, перетворюється на дійсність, яку він читає в новинах з України. Ми бачимо багатовекторний взаємний вплив.
З одного боку, твори Єрґовича, що раніше розказували мирним українцям про чужу війну, пізніше стали своєрідним посібником і прикладом для письменників, як про такі події писати. З іншого — повномасштабне вторгнення 2022 року знову повернуло самого письменника до теми війни. Це справжній обмін енергією між автором, його творами та Україною. Мені здається, що для українського читача це дуже важливо зрозуміти: наш, український трагічний досвід змушує Єрґовича бути інакшим. Власне, досвід України вже теж є частиною самого Єрґовича.
У книжці «Війна» є історія про пологовий будинок у Сараєві: під час повітряної небезпеки лікарки й медсестри спускають немовлят та породіль у підвал. Але є діти з реанімації, які потребують особливого догляду — їх залишають нагорі. Матері в підвалі дослухаються до того, що відбувається в сусідньому приміщенні, й слухають серцем, сподіваючись почути своїх дітей. На щастя, бомба в пологовий будинок не влучає.
Але про що ми довідуємося далі? Про те, чого не знають породіллі: насправді тих дітей із реанімації не зносили вниз, вони весь час залишалися нагорі. І коли виникає запитання «чому», завідувачка клініки відповідає: якби забрати їх із собою, у людей внизу не було би причин повертатися нагору. Я трактувала це метафорично: постійний страх змушує людину сидіти в підвалі, а потреба рятувати життя, що залишається нагорі, змушує її повертатися в небезпеку й продовжувати жити, замість того щоб ховатися від невідомості.
Я думала так, поки не стався обстріл «Охматдиту» в Києві. Коли росіяни вдарили по дитячій клініці, ми дізналися про загибель лікарки. Вона загинула тому, що пішла до дітей, яких не могли евакуювати. Бо від’єднати їх від апаратів означало просто вбити. І те, що видавалося жорстокістю — ніби їх не рятують, — насправді було єдиним можливим способом порятунку. Те, що я сприймала як художню метафору повернення до життя, виявилося жахливою практичною реальністю, про яку Єрґович, можливо, й не думав, коли писав. Коли стався наліт на «Охматдит», він сказав, що й уявити не міг, що описане справді відбудеться в Києві. Ніка Чулаєвська, головна редакторка «Темпори», саме в момент удару по «Охматдиту» редагувала «Війну» Єрґовича. Вона відклала роботу й пішла розгрібати завали. А повернувшись додому, написала оповідання в стилі Єрґовича — «Редакторка». Я переклала цей текст хорватською й надіслала письменнику, а він опублікував його на своєму сайті.
До речі, читачі «Війни», напевно, бачили: на лівій сторінці, де є імпресум, написано, що весь гонорар автор передав на допомогу ЗСУ. Це людина, яка пише потрібні нам книжки і яка підтримує Україну не лише на словах — про це треба пам’ятати завжди.
Якщо «Сараєвські Мальборо» писалися як свідчення війни, чи можемо ми говорити про книжку «Троє до Картала» як про постпереживання війни? Текст не про трагедію, яка відбувається зараз у світі, а про ту її частку, яка далі присутня в життях сотень людей, хоча історично вже закінчилася?
Коли Єрґович писав «Сараєвські Мальборо», це був твір, написаний безпосередньо по свіжих слідах пережитого. Це антивоєнна книга, яка змальовує стан людини безпосередньо під час бойових дій. Вона є гуманістичною й водночас дуже національною — як у відомому прикладі з пачкою сараєвського «Мальборо», де назва американська, але тютюн герцеґовинський, і це робить їх унікальними.
Збіркою «Троє до Картала» Єрґович відповів на прохання своєї польської перекладачки Магдалени Петринської дописати кілька текстів до перевидання.
В оригіналі всього 29 текстів.
Так, спочатку він дратувався, бо не пише на замовлення, але сів, написав п’ять оповідань, а в результаті — цілу збірку. І через 30 років вийшла книжка «Сараєвське Мальборо remastered» — філігранно зроблена композиція. Єрґович навіть повністю повторює структуру «Сараєвських Мальборо», розділивши книжку на три частини й назвавши цикли так само. Але це абсолютно інші оповідання, написані з помітною часовою дистанцією.
У них з’являється Оповідач, у якому ми легко впізнаємо альтер-его Єрґовича. Це та сама людина, але водночас вже інша. Він каже, що війна для тих, хто її пережив, не закінчилася. Вона живе в людях як частина їхнього буття. Але велика цінність книжки в тому, що вона показує: поза війною існує життя і «до», і «після». Це дає надію тим, хто живе в стані війни.
Чи треба українському читачу, який зараз дізнається про цю книжку, спочатку читати «Сараєвські Мальборо»? Хоча б для того, щоб розуміти, що спочатку боляче, дуже різко і дуже по-живому. Але потім приходить пам’ять, і якісь гострі кути будуть згладжуватися, війна буде сприйматися зовсім по-іншому — не як єдиний модус існування, а просто одна з багатьох історій.
Це не є обов’язковим, хоча обидві книжки варто прочитати в будь-якому порядку — бодай для того, щоб побачити, як можна переживати війну. Перша книжка, хоч і написана по-живому, дуже м’яка: автор свідомо огороджується від засудження й ненависті, намагаючись зберегти людяність у собі. У другій же книжці ми бачимо навіть одного з тих, хто стрілятиме по Сараєво, і дізнаємося, що в мирному житті він був прекрасним сусідом. І це висвітлює війну як справжнє жахіття — коли нібито нормальна людина перетворюється на монстра.
Хто хоче починати з простішої картини світу, може починати з «Сараєвських Мальборо», які писав молодий Єрґович. А якщо ви хочете прочитати, як про війну пише людина, яка на 30 років старша, але нічого не забула, — починайте з «Троє до Картала».
Ми давним-давно зрозуміли, що той божевільний світ, у якому писали постмодерністи і під шалений ритм якого вони намагалися якось підлаштуватися, ми вже переосмислили, і живемо в ньому як у даності, розуміємо, що мусимо в тому скаженому світі залишатися людьми, а не ставати клоунами. Чи ж не на «нову щирість» або ж метамодернізм орієнтується Єрґович в обох текстах?
Щодо постмодернізму, коли йдеться про південнослов’янські літератури, це часто твори тих, кого можна назвати Homo Legens — людей, які бавляться, провокують і живуть у «світі тексту». Це була література щасливих людей, які могли дозволити собі не звертати уваги на дійсність.
Одначе постмодернізм швидко вичерпався, і ми опинилися в ситуації хаосу. З хаосу зробити космос у літературі можливо, а в житті — набагато складніше. У хорватській літературі постмодернізм зник разом із початком війни у 1990-х: коли починаються обстріли, експерименти з формою стають недоречними — люди не мають на це часу.
Зараз настав момент, коли література знаходить новий модус — створення прози, яка об’єднує реальність і читання.
Наведення порядку бодай у світі тексту — це те, що нам зараз допомагає. Натомість хаотичний текст не допоможе встановити порядок всередині. Зараз, на відміну від постмодернізму, де треба було працювати розумом і вгадувати цитати, потрібне співпереживання. Новий автобіографізм і новий сентименталізм — це ознака нашої сучасної літератури. Ця нова чуттєвість, яку представляє Єрґович, має відгукнутися. Його книжки показують: війна, якою б страшною вона не була, залишає в людині людське.
Переклад таких текстів — це завжди співтворення. Як Ви проживали перекладання цієї книжки, що у роботі було найважливішим?
Перекладач — це та людина, яка приречена на набагато більшу увагу до тексту, ніж будь-який читач. Коли я читала «Троє до Картала» як читачка, я бачила просто цікаву книжку. Але коли мені потрібно було відтворити її українською, я заглибилася в неї докорінно.
Я почала перекладати у січні 2026 року — надворі мороз, опалення й світла немає, а я в чобітках і курточці сиджу на кухні й перекладаю Єрґовича. І тут почали ставатися дивні речі. В оповіданні герой під час відсутності води йде по воду — і в той самий день у Львові прориває трубу, й ми залишаємося без води. В іншому тексті несподівано з’являється світло — і в мене воно зникає рівно в цю секунду, хоча мало бути за графіком. Читаю про протяг і застереження не підходити до вікна — і, попри заклеєні вікна, заробляю міалгію. А коли я дійшла до речення про початок зимових Олімпійських ігор рівно в день, коли вони справді почалися, я просто мусила зробити паузу. Я почала боятися цієї синхронізації з книжкою.
Але це був сигнал: не все в тексті треба сприймати буквально, треба вміти читати знаки. Перекладач — це певною мірою водій, який їде дорогою, визначеною автором. Він мусить звертати увагу на всі підказки, які дає автор, але водночас стежити за тим, що відбувається довкола. Перекладач залежить від тексту, але й текст через нього оживає.
Яким чином тлумачити «Троє до Картала»? Адже цей текст — про переосмислення досвіду війни, то чи варто нам вбачати в ньому своєрідну перспективу майбутнього для українців?
Мілєнко Єрґович навіть назвою книжки натякає, що ми можемо трактувати його текст як завгодно. «Троє до Картала» — це дивна назва. Коли я перекладала, я, ясна річ, допитувала автора: це район Сараєва, це турецьке місто чи це картярська гра? Він казав: «Все, що завгодно». Я вже вигадала з десяток гарних назв українською, а потім відмовилася від них і залишила цю загадкову назву. Чому? Тому що в книжці є оповідання про перекладача, де «Троє до Картала» написано на аркушику, що залишився в кишені загиблого колеги. Вона є таємницею перекладача, яка так і залишається нерозгаданою. І я вирішила, що цю таємницю треба зберегти.
Я теж думала про назву, і коли дійшла до цього оповідання, я потрактувала це так: записка мусила залишитися в кишені перекладача нерозгаданою. Ось і війна може бути неосмисленою, необміркованою, але в житті багатьох вона стається.
Можливо, так. Ми воліли б без неї обійтися, але є письменники, які свій досвід можуть передати іншим. Мені здається, саме такі тексти дозволяють нам певною мірою щось запозичити для власного виживання. Інколи під час війни потрібна не лише висока, складна література, а й історії, які промовляють до серця і які просто зігрівають — такі теплі історії «до кави». Мені здається, що такі книжки в нас теж повинні бути.