Орина Козирєва
літературознавиця
Ми часто сприймаємо поезію очима, хоча можемо не помічати, що одночасно з цим вона змушує нас чути звуки, запахи, смак і навіть дотики. Так, наприклад, читаючи вірш, ми можемо відчути запах кави, згадати рідне місто за звуками чи доторкнутися подумки до коханої людини.
Зміст поезії часто вкорінений у досвід автора/-ки, через що зрозуміти його вдається не одразу. Зокрема, вірш може прямо апелювати до специфічного тілесного досвіду, який буває важко осягнути з дистанції тексту. А тому прочитання поезії через сенсорні відчуття допомагає скоротити цю дистанцію й не лише розкрити певні аспекти вірша, але й зрозуміти його на рівні чуттєвого досвіду.
Що таке сенсорні відчуття?
Сенсорні відчуття — це система п’яти основних органів чуття, за якими людина сприймає зовнішній світ: зір, слух, нюх, смак, дотик. Клітини у рецепторах реагують на певні подразники, передаючи мозкові інформацію, тому цей процес відбувається радше несвідомо. Відповідно, задіяння сенсорних чуттів — це процес як фізичний, так і психологічний. Глобально сенсорність у поезії — це спосіб передати досвід через тілесні категорії, адже сенсорика втілює тілесний досвід. Тим не менш, сенсорні відчуття створюють особливий простір у поезії, який реактуалізується при прочитанні: читач/-ка задіює свої чуття, аби зрозуміти описане. Саме поєднання чуттів (синтезія) допомагає створити цю особливу картинку, яку автор/-ка передає читачеві.
Напевно, найбільш відомий приклад того, як сенсорні чуття застосовуються у літературі, — це печиво мадлен у книзі «У пошуках утраченого часу» або ж «ефект Пруста». Запах і смак мадлен подразнюють рецептори героя, від чого миттєво оживають спогади дитинства, які перетворюються у текст. Кожен запах, який ми колись відчували у житті, зберігається у наших рецепторах. Коли ми знову чуємо запах, який запам’ятали, у нас одразу виникають асоціації з тією подією, коли ми вперше відчули такий аромат. Прочитання поезії через сенсорні відчуття не буде аж так відрізнятися від цього прикладу.
Таким чином сприйняття поезії через сенсорику передбачає особливу увагу до конкретних способів, у які описуються відчуття; це, звісно, спонукає до вдумливого читання. Розуміння, як функціонують чуття у тексті і як потім активуються при прочитанні, може допомогти розкрити неявні аспекти поезії або принаймні додати кілька рецептивних кіл до її сприйняття.
Жіноча поезія
У загальнолюдській культурі закодовано, що сентиментальне є фемінним, хоча таке вузьке сприйняття позбавляє нас багатьох оптик до прочитання літератури. У поезії загалом тілесність постає як категорія для проговорення відчуттів і вражень. Але у жіночому письмі (тут і далі під терміном «жіноче письмо» мається на увазі література, написана жінками і про жіночий досвід) феномен тілесності виявляється гостріше: постає потреба вирвати тіло з об’єктності і перенести в суб’єктність. (Про об’єктивацію жіночої тілесності пишуть, зокрема, Симона де Бовуар, Джудіт Батлер, Джейн Галлоп тощо.) Тіло і в повсякденному житті є інструментом пізнання світу, але у жіночій поезії тіло отримує можливість говорити саме за себе. І саме сенсорика як комплекс текстуальних прийомів допомагає конвертувати тілесний досвід у текст. Звісно, сенсорність не є характеристикою суто «жіночої» поезії, тут радше йдеться про можливість прослідкувати, як поетичний текст репрезентує тіло та його взаємодію зі світом.
Через сенсорні відчуття поезія загалом говорить на значно ширші теми. Часто сенсорика реактивує спогади. У поезії сенсорика, звісно, не буквальна — вона працює опосередковано через текст, акумулюючи певні почуття й емоції через апеляцію до знайомого досвіду. Тому, говорячи про сенсорні відчуття у поезії, ми говоримо і про пам’ять у поезії. Відчуття є носіями емоційної пам’яті, а, задіюючи їх, ми ніби відтворюємо першовраження автора/-ки.
Приклади
Прагнучи дивитися на поезію крізь призму сенсорних відчуттів, розпочинати прочитання варто із запитання: «Як цей текст задіює сенсорні відчуття для опису світу/досвіду?». Тоді ми налаштовуємо нашу оптику сприйняття. Розгляньмо поезію сучасних українських поеток: Катерини Калитко, Галини Крук та Маріанни Кіяновської. У поезії цих авторок часто застосовуються сенсорні відчуття для передачі специфічного світовідчуття через категорію почуттів.
Катерина Калитко, наприклад, у своїй поезії напряму пише, що сенсорні відчуття, особливо нюх, визначають пам’ять про людину: «Запах — це памʼять, обрис ефірного тіла, свідчення // усвідомленої співприсутності». Адже особливо через нюхову пам’ять мозок отримує доступ до спогадів, пов’язаних із цим запахом. Розпочнімо з вірша зі збірки «Орден мовчальниць».
Але що за дверима, у домі?
На дні
діжки з дощівкою у дворі
серце м’язисте лежить, пульсує:
ходять кола поверхнею,
ганяють вербовий листок.Сусідські діти регочуть за рогом,
потім заходяться слізьми,
а роззирнешся — нема їх і не було.Онде двоє, цілуючись на вітрі,
передають одне одному
карамельку брехні
з рота в рот, поспіхом,
ніби кожне боїться, що
останній теплий осколок
саме в нього на язику розтане.Вороння ліниво чвалає ріллею,
визбирує, як хробаків, розсипані літери
з нічого не вартих віршів.
Завтра вранці лежатиме тут потруєне —
скорочені лапи, білі осклілі очі.Ніхто не рятує нікого, усі втомилися.
Будівля нічного автовокзалу борсається в пітьмі, як птеродактиль,
загрузлий у бітумній ямі.
За склом кіоску «Проскурівкнига»
міняться відблиски — викривлені
обличчя карликів чи живий вогонь?На захід, мій синьоокий вітре, на захід.
У смузі світла
з чужого життя,
із дверей, прочинених вузько,
видно, як у домі
тінь ривками пересувається.
Рвучко ходить? Б’ється в судомах?
Опирається силі? Танцює?Що за дверима?
За дверима ми можемо побачити просторовий образ, наповнений чуттями, що окреслює для читача дім. Звукове наповнення складається з реготання і сліз дітей. Зорове — виводить різні картинки: і вороння, і будівля автовокзалу у пітьмі, і відблиски. До речі, саме світлотінь і різні його форми у цьому вірші стають вирішальними у створенні зображення. Зі смаків/запахів тут є карамелька у роті закоханих. А ось тактильність різноманітна: пульсування серця, поцілунок на вітрі, визбирування хробаків, опір, танець.
Наступний вірш — Галини Крук зі збірки «Доросла».
так не хочеться ще холодів, дівчино…
так багато чого тіло старе вже не хоче, отче…
так багаття з бадилля догорає і лащиться дим
біля ніг, ніби кішка, що просить
як не їжі, то ласки…
тягнешся, щоб погладити кішку
і розумієш — не можеш, постарів, погладшав
гладшати на зиму — звична справа
згладжувати в собі кути, робитися неповоротким,
неквапливим, як муха в олії, як муха в павутинні,
яка ще дзижчить,
але ти вже приміряєш до неї слова
«нещасна», «приречена», «засохла», «позаторішня».
Найбільш примітним чуттям, що задіюється тут, є тактильність, що втілюється у відчутті тіла: «і розумієш — не можеш, постарів, погладшав // гладшати на зиму — звична справа // згладжувати в собі кути, робитися не поворотким, // неквапливим, як муха в олії, як муха в павутинні, // яка ще дзижчить, // але ти вже приміряєш до неї слова // “нещасна”, “приречена”, “засохла”, “позаторішня”». Авторка тут показує трансформацію тіла через сенсорні відчуття.
Ще один вірш уривком — Маріанни Кіяновської зі збірки «Блискавка зустрічає воду і вітер».
війна увійшла через дах і впала людям на голови
ніби зігниле дерево ніби сніг і ніби залізобетон
щоб запах меду відразу було забуто запах малини троянд суниць
щоб зостався лиш дух білого сірого чорного розтлінного і брудного
всюди на всіх поверхнях по всіх кутках і в кутиках вуст
щоби люди розівчились усміхатися говорити щоби стали як звірі
щоби зникли всюди в усесвітах вікна двері й заселені континенти
ліжка застелені острови храми міста
сади городи кав’ярні школи дитсадки парки лікарні університети
порцеляна і паперові склянки мости вулики і лотки для котів…
Цей вірш є дуже примітним і цікавим, адже у ньому задіяння сенсорних чуттів описує визначення війни. Війна тут — антонім сенсорності як вмістилища емоційної пам’яті; вона змушує забувати рідні запахи: меду, малини, троянд, суниць. Війна постає у різних дотиках (як твердих, так і м’яких чи холодних): зігниле дерево, сніг, залізобетон; та об’єднує ці різні текстури конотація неприємного. Війна залишає також тільки білі, сірі та чорні кольори, відповідно, такою стає картинка світосприйняття, обрамлена реаліями війни. Звуком же тут буде відсутність говоріння.
Українська література реагує на суспільні зміни та відображає їх, особливо це проявляється в час війни. Ми можемо спостерігати, що сенсорність у поезії наразі актуалізується все більше через те, що вона дає змогу висловити стани й переживання, які важко висловити загалом. Поети і поетки протягом останніх років неодноразово підкреслювали, що відчувають безсилля мови, неможливість висловитися, розпад слів, що прийшли разом із війною. А тоді створення образів через сенсорику фіксує і передає досвіди читачам. Характерним є виникнення синтезії — поєднання чуттів як концентрації досвідів: складні враження накладаються одне на одне, що, з одного боку, робить простішим та осяжнішим сам акт такого висловлювання, а з іншого — створює унікальну картину. У жіночій поезії, де питання тілесності може поставати більш гостро і, відповідно, сенсорні відчуття чіткіше підкреслюватися, сенсорика має таку ж функцію конденсації вражень, але при цьому, не тільки для опису складних досвідів війни, але й для промовляння жіночої суб’єктності. Тому навичка прочитання поезії через сенсорні відчуття допомагає побачити більше — деконструювати сукупність образів, аби чіткіше зрозуміти їхню цілісність. Тоді абстрактні стани набувають для нас, як для читачів, відчутної форми. Варто не забувати, що, читаючи текст, ми залучаємо власну чуттєву пам’ять для відтворення зображення, що пропонують автори, і для створення досвіду присутності. Мабуть, це загалом вичерпна формула такої поезії: її присутність справді можна відчути.