Мельничин Ірина
літературознавиця
Юрій Іздрик. Колекція. Meridian Czernowitz, 2023. 160 с.
Чим відомий минулорічний лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка — той самий Юрій Іздрик (або Юрко, або Юр, або Окрю Іржон), котрий творить уже більше 30 років і все одно залишається популярним? Можливо, сьогодні його знають як автора «Воццека&воццекургії»? Чи «Подвійного Леона», «Острова КРК», «AM™» (останнього — точно навряд)? Чи засновника мистецького журналу «Четвер», що відкрив нам авторів, котрих сьогодні можемо вважати «класиками» (нехай пробачать мені це слово) української літератури двотисячних?
Звісно, про «Воццека&воццекургію» пам’ятають. І про «Четвер» пам’ятають. І навіть про те, що Іздрика колись називали псевдонімом Андруховича. Усе це — неодмінні «теги», які згадує чи не кожен журналіст або критик, пишучи статтю. Але не за це Іздрик минулого року отримав премію — відзначено його останню поетичну збірку «Колекція».
Читаємо в анотації: «„Колекція” — це спроба представити феномен Іздрика власне як мережевий феномен. До збірки увійшли вірші, які після оприлюдення їх на ФБ отримали більше ніж 600 лайків. Тобто „Колекція” певною мірою (а радше — повною) сформована вподобаннями ФБ-спільноти в її Іздриковій бульбашці».
Справді: Іздрик уже давно відомий саме як поет, а не прозаїк чи есеїст. Від 2013 року включно він видав аж 11 збірок. Але, напевно (чи й певно), не друковані книги зробили Іздрикові вірші відомими, а якраз соцмережі. Місцем публікації його текстів спочатку був LiveJournal, а потім — фейсбук. Не дивно, що й «Колекція» сформована саме з поезій, що стали найпопулярнішими на Іздриковій сторінці.
Чи вплинуло це на самі тексти? Гадаю, кожен, хто знайомий як з прозою, так і з поезією Іздрика, скаже, що так. Сам письменник не раз згадував про певну зміну, котра відбулася в його творчості після відмови від прози. Вірші стали способом комунікувати з великою кількістю людей, отримувати відгуки швидко, а головне — без потреби живих зустрічей. Іздрик зізнається: «Лайки збуджують і додають життєвих сил. Це добре, бо організм вже старенький, нікудишній. В силу відлюдницького способу життя, Фейсбук — ритуал. Єдина соціалізація, бо я справді не спілкуюся з людьми. Навіть відвикаю говорити». Згадує він про це і в інтерв’ю в рамках проєкту «До всіх своЇх». Тексти пишуться набагато швидше, творча діяльність певною мірою перетворюється на конвеєр, а тому втрачається мистецька цінність. І сам Іздрик каже, що «не дуже високої думки про мережеві вірші. Вони, як психоделічна практика. Щось схоже на вишивання хрестиком чи складання пазлів». Імовірно, в певний момент письменник відчув, що потребує чи не щоденних порцій схвалення й дофаміну, і вибрав найзручніший для себе спосіб це отримати.
Вказане може дещо ускладнити інтерпретацію Іздрикових віршів. Мовляв, якщо сам автор не ставиться до них серйозно, то всі поезії нам варто сприймати як іронічні. А втім, проблема дещо складніша. У своїх віршах Іздрик постає вже не як постмодерніст, а радше як метамодерніст. Принаймні, на мою думку, саме такими є його настанови, адже і в усних виступах, і в інтерв’ю Іздрик часто висловлює ті ж прості, однак вічні (як він вважає) істини, що і в поезіях: про любов, дорослішання, старіння, смерть. Але у віршах він не може відкинути й самоіронію. Тож його тексти часто є радше постіронічними.
Ще одним цікавим питанням є рецепція Іздрикових віршів. Нетривале занурення в глибини фейсбуку й інстаграму показують, що найчастіше ці поезії викладають собі на сторінки романтичні дівчата й жінки всіх можливих вікових категорій. Зазвичай у їхніх постах цитати з Іздрикових віршів перетворюються на афоризми, що часто є ще й підписами до фотопортретів власниць сторінок.
За допомогою цієї зауваги я не маю на меті зробити якесь сексистське (чи то пак мізогінне) узагальнення. Адже очевидно, що не всі жінки читають Іздрика. І не тільки жінки читають Іздрика. Я можу собі уявити й чоловіка, котрому близькими будуть поезії про «самотнього вовка» (цитата з Іздрикового вірша) та про небезпечне, але бажане кохання. Ідеться про категорію людей, котрих об’єднують певні спільні інтереси, погляди, смаки. І сам Іздрик добре розуміє свою аудиторію: оформлення збірки віршів «Меланхолії» — чудове підтвердження цього.
І, здавалося б, у чому проблема? Адже Іздрикова аудиторія велика, його книжки з радістю купують, з нетерпінням чекають нового допису у фейсбуці. Людям же подобається. Та й сам автор розуміє певну вторинність своїх нових текстів.
Але якщо відкинути думку захоплених фанатів і авторські коментарі — що залишиться? Самі тексти, звісно ж. І ми маємо право їх аналізувати. Навіть забувши про письменника та його аудиторію. Зрештою, якщо говорити ще в межах рецептивної естетики, треба зазначити, що тих, кому вірші Іздрика не подобаються, також чимало.
Критику було би добре також відмовитися від суб’єктивності. І я спробую це зробити під час аналізу самих поезій. Але не можу заперечити, що причина цього невеликого дослідження є якраз дуже особистою. І справа не в тому, що ми з Іздриком обоє з Калуша. Іздрик був одним із тих авторів, котрих я читала в підлітковому віці. Його проза показала мені, якою різною буває література та які захопливі прийоми може використовувати автор. Коли я підросла, то зрозуміла, що ті прийоми не були в Іздрика новаторськими та що, наприклад, в «AM™» багато ходів аж занадто борхесівські. Але мені таки цікаво з’ясувати, як тексти Іздрика змінилися. І чому вони мені зараз настільки не подобаються.
Архітектура самоповтору і ритмічні пастки
Розпочнімо з аналізу формальних особливостей. Адже під час прочитання віршів Іздрика мене завжди найбільше непокоїло те, як вони написані. Я ніяк не могла зрозуміти, чому всі тексти здаються мені однаковими. А коли почати аналізувати «Колекцію», то дуже швидко збагнеш, які саме засоби Іздрик використовує чи не в кожному вірші. Відразу зазначу, що більшість із цих прийомів не є поганими самі по собі. Але використання їх усіх разом, та ще й у всіх поезіях, робить збірку монотонною та малоцікавою.
Отже, список такий:
1. Розмір — дуже часто дактиль (інколи з елементами хорею). Можна заперечити, що Іздрик пише вільним віршем, і визначати розмір тут недоречно. Так, вірш може бути не повністю написаний одним розміром. Однак певні ритмомелодійні схеми таки окреслюються. І саме повторюваність дактилю робить ці поезії такими подібними між собою. Кілька прикладів: «пристрасть і хіть на межі крововиливу // ніжність і щем — наче пара від подиху // радість дурна за межею істерики // долі секунди відміряно в сотих..» (Dervish song); «сонце впирає по саме нікуди // сенси парують і висихають // ми перелиті цим літом і випиті // і переписані двічі навзаєм» («Серпень»); «ніжність повільна лінива нахабна // лізе під шкіру кличе у трави // то віртуозна а то незграбна // берег є лівий // берег є правий» («Ніжність і лінь»), «вірус тривожності // вірус тривожності // він проникає у вени кожному // він генерує напруження грамотно // валить усіх без розбору як мамонтів» («Вірус»).
2. Автор часто римує однотипні слова тієї самої частини мови (зазвичай у тому ж відмінку, інколи — в різних): златоусто — негусто — пусто (Absent); посмішки — домішок, паніка — органіка («Вірус»); не жди — приїзди, сонетів — естетів («Секвенсор»); бар’єри — сквери, одвірки — по різних пробірках («Гіпоксія»); сірники — кулаки (Change), нейрон — гормон (Cerebrum room). У вірші Dervish song Іздрик використовує також внутрішнє римування та наприкінці першої строфи римує три рядки поспіль між собою, що перенасичує текст:
це ж скільки слів я сплів для тебе в строфи!
сотні псалмів мабуть зопалу випалив
це — нереально
це — катастрофа
пристрасть і хіть на межі крововиливу
ніжність і щем — наче пара від подиху
радість дурна за межею істерики
долі секунди відміряно в сотих..
мед і горілку розлито по сотах..
вітер несе зашифровані в нотах
ритми нових америк..
3. Парономазія. Це може зробити вірш цікавим, але Іздрик використовує її занадто часто, а поєднання слів інколи стає кумедним: слів — сплів, зопалу випалив, в сотих — по сотах (майже омоніми), на тамтешніх тамтамах (Dervish song); прикметники — прикмети («Девіація»), від мови відмовився б («Теорема Zero»).
Яскравим прикладом для підтвердження двох попередніх пунктів також може бути поезія Summertime. Іздрик грається зі словами, множить рими й пароніми, доводячи це до тієї межі, коли рядки перестають мати якийсь сенс: «ми — еліта цього літа // липня й серпня ми еліта» (вочевидь вибрано задля рими), «ми — посвята і просвіта // ми — епоха свого світу // нам вперед тепер летіти // строго невпопад» (посвята кому? Просвіта для кого? Летіти невпопад — це пояснити можна, адже весь вірш про «ніжність і лінь», так би мовити), «ми веслуєм ми спливаєм // ми сумуєм і співаєм // і купаємось навзаєм // як рука в руці» (як можна купатися навзаєм?). І це не якесь авангардне творення нової мови, адже нічого особливого насправді автор не робить (та ще й повторює один і той самий прийом у безлічі текстів). Також цей вірш нагадує Тичинове «Партія веде»: суміжне римування; розмір — хорей; «нам вперед тепер летіти» — «Нам своє робить»; «ми на йоту ближчі стали // до бойкоту блиску сталі» — «Адже це уже не дивно, // Що ми твердо, супротивно, // Владно устаєм»; образ руки в руці. Імовірно, що це навіть свідомий діалог. Не зрозуміло, щоправда, як текст Тичини має поглибити тлумачення вірша Іздрика. Єдине, що їх об’єднує, — запал, енергія, «войовничість».
Звісно, згадка про Тичинину «пісенну творчість» спонукає думати про вірші Іздрика як про такі собі комічні омажі на малосенсові пісеньки, де окрім мнемотехнічності нічого більш і нема. Тим паче що навіть на рівні назв (Dervish song) Іздрик натякає на пісенність як експліцитну рису своїх текстів. Та якщо ми враховуємо контекст усієї творчості автора, то чи можемо все ще вважати цей прийом цікавим? Адже Іздрик використовує його дуже часто. І тоді починає здаватися, що він отримує задоволення не від пародії на мнемотехнічні «пісеньки», а від самого прийому мнемотехнічності (як і автори тих оригінальних «пісеньок»). Звісно, і це можна пояснити — раніше згаданою метаіронією. Але чи дає щось таке «залюбування» однотипністю читачеві? Питання риторичне.
4. Однотипні закінчення віршів/строф. Зазвичай вони творяться з використанням однорідних членів речення, можуть бути підсилені анафорами або епіфорами. Ще один частий засіб — інверсія. Приклади: «ну й чого нам іще? // і куди вже тепер нам?» (Adult youth), «я тобі теж скорчу гримасу // і обійму // і поцілую» (Todestrieb), «а ти мене відпустиш // і простиш» (Change), «відцвітають без нас у безплідній печалі // полуничні поля і гаї олеандрові» (Adult youth), «..маю для тебе пісню кохана // маю для тебе пісню // і ритм» (Dervish song), «серпень завжди випадає як шанс // раптом померти і вийти на біс» («Серпень»), «але без пустки тривоги і страху // і безнадії // і без утоми» («Ніжність і лінь»), «виживуть тільки ніжні й ліниві // виживуть тільки ліниві і ніжні» («Ніжність і лінь») «дай дихнути тобою // дай ще раз дихнути тобою» («Гіпоксія»), «а там буде видно.. // ..і там буде чути» («Девіація»), «тільки раз.. // тільки рай.. // до потопу.. // і після потопу..» («Секвенсор»), «я дам собі спокій // я дам тобі свічку» (In my head), «правильне слово // потрібне слово» (One word — one world).
4. Ампліфікація: «будь хоч димом // хоч дивом // хоч птахом // хоч рибою» (Be like bee), «для життя вистачало би повністю // наших доторків поглядів дихання» («Теорема Zero»), «де немає ні знаків ні символів // ані мови ані математики..» («Теорема Zero»), «мій брате мій свате мій світе благий» (In my head). Знову ж таки, це може бути чудовим засобом і, напевно, навіть працює в окремих текстах Іздрика. Але коли читаєш кілька його віршів, ампліфікація вже не дивує, адже вона майже всюди.
5. Назви англійською: In my head, One word — one world, Adult youth, Be like bee і так далі. Частотність використання цього засобу можна сприймати просто як особливу ознаку стилю автора, тому щодо цього претензій бути не може. Однак чи виправдані взагалі такі назви? Якщо це — алюзія на певне поняття/фразу, що вживається саме англійською, то так (наприклад, Summertime). Але загалом виникає відчуття, що автор використав саме англійську для того, щоби заголовки здавалися більш загадковими та, можливо, естетичними. Також вони нагадують назви пісень.
6. Ще одним лексичним аспектом, про який варто згадати, є вживання слів-термінів. Найчастіше вони стосуються біології: діафрагма, епітелії, мозок («Девіація»), гіпоксія з однойменного вірша й подібне. Часто виникає відчуття, що автор використовує такі слова задля вдаваної складності. Бо якоїсь іншої функції вони і не виконують. Занурення всередину власного мозку у «Воццеку&воццекургії» описано куди майстерніше (бо це не поодинокі слова, а когерентна система; там усе працює на створення загальної атмосфери, а тому це не здається звичайним епатажем).
Тут ідеться радше про однотипність, а не про повторюваність. Прочитати один такий текст — ще нормально. Але кілька — уже стає нудно. Відчуття, ніби автор безкінечно пише один вірш і не може зупинитися. Можливо, так воно і є. Звідки нам знати.
Анатомія банальності: фатальні жінки, ніжність і лінь, переможений бог
Поговорімо трохи про тематику й проблематику віршів Іздрика. Насправді тут поезія ближча до попередніх прозових творів автора. Найпопулярніші теми: кохання, жінка(-и), бог / сенс життя, молодість і дорослішання, смерть, внутрішня розколотість.
Любов у текстах Іздрика може бути або небезпечно-руйнівною, або ідеально-рятівною. І в перших, і в других текстах жінка рідко є суб’єктною. І перші, і другі тексти побудовані за допомогою клішованих образів і фраз.
Звісно, жінка часто є тією, хто ліричного героя «викрала», «вкурвила», «виграла», «нарекла і врекла й записала // у скрижалях своїх». Тобто вона мало не відьма. У вірші Poison sun жінка постає як небезпечна, але приваблива, а також загадкова: чи не тому, що асоційована з японською екзотикою (показаною очима європейця, звісно)? Вона вдягнута в шовк і пропонує разом провести чаювання — як справжня гейша. Водночас: «а ти ж бо завше в бойовій готовності // бо ти не гейша — радше самурай» (хіба ця фраза не видається дуже кумедною через свій пафос?), «ти — воїн честі», тобто є не-жінкою, а значить її потрібно боятися. Справжній «чай», котрий розливає гейша-самурай — кураре. Це екстракт алкалоїдної отрути; однак якщо приготувати правильно, то такий напій не завдасть шкоди. Тому кохана залишається для героя водночас і «безпечною», і «отруйною». Кураре — також екзотичне слово, проте Іздрика чомусь не турбує, що воно ніяк не стосується азійських країн. Тож автору не вдається зберегти задану на початку атмосферу. Отак заходиш у японський ресторан, а тобі приносять кураре… Треба додати, що окрім стереотипної femme fatale маємо тут не менш стереотипний чоловічий образ: «я — самотній вовк». Не знаю, чи варто пояснювати, чому ця фраза викликає тільки сміх.
У вірші Be like bee небезпечною є не стільки жінка, як саме почуття кохання. Воно показане як щось нездорове, одержиме. І цілком нормально зображати такі стани в поезії, вони також є частиною нашої реальності. Але робити це можна по-різному. Іздрик вибирає метафору привласнення. Фраза «ти належиш мені хоч би з ким ти не спала» звучить так, ніби взята з якоїсь пафосної пісні про любов. Я розумію, що цей текст — про божевільне кохання, а тому метафори перетворення іншого в об’єкта є доречними. Щоправда, проблема полягає в тому, що чомусь саме чоловіки найчастіше дозволяють собі привласнювати.
Ідилічною любов постає, зокрема, в поезії Summertime. Вона асоціюється з літом, купанням, нічого-не-робленням, «неприкритістю», «бездумністю». Те саме маємо в «Ніжність і лінь», в «Теоремі Zero». В останньому тексті автор говорить про нову граматику, котрою має стати любов. А тому кохані прагнуть бути тихими, «говорити» тільки доторками-поглядами-диханням. У вірші «Вірус» любов є тим, що допомагає боротися з тривожністю й страхом. «очі відверті // усміх не гасне // айсберг вже близько // життя прекрасне» — такою нехитрою фразою автор підсумовує описане в цьому тексті.
І все це направду дуже банально. Не тому, що люди ніколи не відчувають такої світлої ідилічної любові — а тому, що Іздрик змальовує це почуття, використовуючи дуже клішовані образи, у котрих уже не залишилося нічого живого. Читаючи ці тексти, складно зануритися в описаний стан, пережити його; вони більше нагадують поп-пісні з радіо. Чи це знову (пост/мета)іронія? Та чи є тоді щось іще в цих текстах, окрім неї?
У текстах на інші теми Іздрик не менш тривіальний. Він наче не старається передати якусь емоцію, а послуговується вже готовими фразами. Такими є тексти про юність і дорослішання (Adult youth), про усвідомлення власної смертності (Todestrieb), про бога (In my head), про вибір життєвого шляху (Change). Остання поезія взагалі здається якоюсь пародію на вірш Ліни Костенко. Але, ймовірно, зовсім це і не пародія… У поезіях Todestrieb і In my head автор наділяє смерть і бога не притаманними їм рисами, часто протилежними: смерть тут — жваве дівча, котре більше асоціюється з життям; бог — бомж-п’яниця. Таке скидання «бога» із п’єдесталу здається дуже тривіальним мотивом. Тим більше, що потім ліричний герой знову звертається-повертається до «нього» (і до бога, й до смерті), примиряється з «ним». І виникає враження, що це відбувається тому, що «так треба», так вірш буде говорити про правильні речі.
Фактично, і тематична одноманітність, і формальна ритмізація тут слугують одній меті: створити ідеальний поетичний поппродукт. Це тексти-прокламації, тексти-пісні, чия головна сила — у здатності миттєво запам’ятовуватися та легко відтворюватися. Безумовно, перетворення віршів на такий масовий феномен — явище цікаве для соціології культури. Але для самої поезії це шлях у глухий кут самоповторів, де естрадність остаточно витісняє власне поетичність.
Замість висновків
Одного дня мама прислала мені у вайбері таку новину: «У Калуші планують встановити банер із 10-ма цитатами Юрія Іздрика». Наскільки мені відомо, наразі створено два мурали. І, напевно, це добре. Добре, якщо когось зігріють слова: «усе що триває — триває у часі // а все що стається залежить від нас // буття — тільки шанс на любов і на щастя // лови і живи поки маєш ще час». Але так само добре, якщо хтось, здивований популярністю автора цих рядків, піде почитати про нього більше. Можливо, зацікавиться Іздриковою прозою. Можливо, оцінить і її не високо. У будь-якім разі чудово, коли ми дізнаємося більше про своїх авторів. Навіть якщо будемо з ними не згодні.
