Учора день народження відзначав проєкт «Своя полиця», який уже 3 роки прицільно займається розвитком та промоцією української жанрової літератури. З цієї нагоди ми поспілкувалися з очільницею «Своєї полиці» і письменницею Оленою Кузьміною про шлях проєкту, його боротьбу із жанровою стигмою, виклики в роботі літературної премії та про мрії й амбіції. Запитував літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики» Ілля Рудійко.
«Своїй полиці» — 3 роки, із чим передусім вітаємо! Це вже досить солідний термін для проєкту у сфері літератури, тим паче за нинішніх обставин. Ми зараз бачимо, як дуже багато різних організацій, видавництв абощо, на жаль, змушені зупиняти свою діяльність через усі проблеми, які виникають у сфері. І от на цьому тлі пройденого шляху і всіх фізичних й психологічних викликів, які зараз є, що ці три роки означають для «Своєї полиці»? Як ти відчуваєш суму всіх досягнень, проблем і кількісних показників станом на момент 3-річчя?
У мене немає досвіду материнства, але я чула, що 3 роки — це якраз період кризи, коли тодлери починають постійно кудись бігти. І це вкрай співзвучно нинішньому стану проєкту: він дуже стрімко розвивається, інколи важко за ним встигати. Велика подяка «Книгарні Є», яка взагалі зробила це можливим, тому що книжкові проєкти справді дуже часто згасають, і дуже цінно, коли вони здобувають таку велику підтримку, яку здобули ми.
Ми передусім фокусувалися саме на премії як на способі підсвітити жанрову літературу, тому що вона все-таки сильно відсунута на маргінеси, а тим паче українська.
Але я дуже втішена, що ми вже в процесі її демаргіналізації. Тепер же, окрім того, що і досі тримаємо у фокусі вже видану жанрову літературу, ми почали ще трохи підгрібати авторів та авторок, які поки перебувають у пошуках свого видавця. І у нас зараз є дві великі й відносно нові ініціативи. Перша — це професійні письменницькі конференції; 17 жовтня відбудеться уже третя. Ми цим займаємося рік, це така можливість законектити дебютантів і дебютанток з видавництвами напряму і також створити професійну спільноту. Бо мене направду засмучує, що в майже будь-яких професіях є певні професійні етапи, а щодо письма досі побутує переконання, наче тут усе має бути ефемерно, якось дуже закрито, кастово. Мені дуже хочеться з цим боротися, як би це пафосно не звучало, і робити це більш зрозумілим, більш відкритим, давати розуміння, що це справжня робота, зі своїми скілами, кар’єрними сходинками тощо.
Що стосується наших пригод в царині промоцій книг, які вже видані, то наступного року буде проведено вже четверту нашу премію. І тут направду все швидко масштабується: порівняно з першим роком кількість поданих романів виросла приблизно втричі. І ми зрозуміли, що за тою схемою, яка в нас була раніше, ми вже не вивеземо. Тож тепер ми додали ще одну стадію відбору на премію, тепер це триетапна робота; ми ще це анонсуємо на наших сторінках і на сайті. 7 жовтня у нас вже почнеться перший етап, до якого можуть долучитися всі учасники та учасниці нашої спільноти.
Також велика царина нашої роботи — це книжкові клуби. Ми наразі маємо 11 клубів в різних містах України, які збираються наживо, і скоро буде 12-й. Це навіть не запуск, а перезапуск, бо у нас вже був клуб у Вінниці, потім він якийсь час стояв на паузі з певних причин. А зараз у нас з’явилася прекрасна нова модераторка Ната, блогерка, авторка каналу «Ната в книжкових світах». Я дуже-дуже рада, що тепер у нас аж 12 клубів — і це клуби, які сконцентровані на читанні саме жанрової української літератури. Я вважаю це неймовірним нашим ресурсом, бо можу сказати з досвіду колег, які задіяні в промоції книжок, що не завжди книжкові клуби відкриті саме до української жанрової літератури, а натомість вони надають перевагу або перекладній літературі, або українській класиці, або високій полиці — це просто безпечніший вибір, бо тайтли більш відомі. І я дуже-дуже втішена, що в нашому ком’юніті ми змінюємо цей підхід.
Зараз ми ще організовуємо зустрічі у форматі спільних писань. Ми зустрічаємося раз на місяць і пишемо разом протягом двох мовчазних письменницьких сесій. Я це робила, напевно, передусім для себе, бо в мене є доволі жорсткий дедлайн написання своєї третьої частини трилогії і мені дуже треба було знайти якийсь чарівний буст. І ось ці зустрічі стали саме ним. Ми вже маємо осердя наших старожилів, які вже давно з нами пишуть; це як і видані автори й авторки, так і ті, кого ще не надрукували або хто ще у пошуку видавця. І це теж про велику рівність в спільноті, де немає якихось там патріархів чи матріархів; ми ніби маленькі мурашки, які всі разом роблять спільну справу.
Власне, у стосунку до цієї ідеї спільності: щоразу, як чую назву «Своя полиця», я не можу позбутися враження, ніби це такий омаж на типове ранжування літератури з її високою, середньою, низькою полицями. Натомість ваш проєкт ніби відмовляється від таких вертикальних категорій і просто заявляє: ця полиця — своя, спільна, незалежно від будь-яких упереджень. Як виникла ідея створити проєкт саме в цій ніші й саме із такою концепцією?
Насправді тут велика подяка пані Юлії, директорці видавництва «Темпора», яка мене запитала: «Олено, чого вам, авторам та авторкам, бракує?». І в цих розмовах у неї була чітка візія того, що потрібна премія для жанрової літератури і що загалом у нас зі стартом повномасштабного вторгнення дуже багато премій та проєктів, на жаль, стали на паузу, що цю нішу треба було закривати. І я також дуже багато тоді спілкувалася з колегами, власне, щоб почути оці болі, чого в них немає. І, звісно, перша відповідь, яка спадає на думку: «Усього. Нам потрібно все».
Але нашою першою і головною потребою справді було відійти від поділу на полиці, який мені і досі пахне снобізмом.
Я нещодавно дискутувала щодо того, що от, мовляв, падає якість текстів, жанрова література, мовляв, псує літературу як явище. Моя думка така: ми дуже переоцінюємо внесок якогось конкретного доробку в актуальний стан літпроцесу. До прикладу, у Дарки Бунтарки в її нонфіку про тілесність від «Віхоли» [книга «Святі, грішні та голі. Історія тіла й тілесності» — ред.] є прекрасний приклад, що перші похабні написи, на кшталт «хто кого і в якій позі», з’явилися в Стародавній Греції, в один час із нині відомими філософськими трактатами. І ні, ці трактати не зіпсувалися через паралельне існування чогось «невисокого». Так само є Декамерон, а є соромітські віршики про хтивого пекаря. Воно абсолютно нормально могло співіснувати, як «Вбити пересмішника» і 50 романів про якогось детектива з мертвою дружиною. Усі ці книги в моменті були потрібні, і не нам судити, що лишиться як соромітський напис на грецькому мармурі, а що лишиться у віках.
Інша річ, що й досі існує виплекане роками упередження, ніби українська література нудна, сумна, там всі померли, ну або це щось дуже вумне. Натомість коли почала працювати «Своя полиця», ми разом із спільнотами, які читають детективи або горори, робили такі добірки й подальший аналіз того, що в нас уже існує в цих жанрах. І я, наприклад, навіть як кураторка цього проєкту, офігіла, що в нас вже є така колосальна кількість детективів і що в нас заповнена, по суті, вся їхня жанрова розмаїтість: історичні, іронічні, жіночі, кримінальні та будь-які інші — просто воно все десь дуже за обрієм. Тому ми шукали різних способів, щоб вивести все це на світло, привернути до цього увагу, і не тільки премією, а й читацькими марафонами, читацьким бінго, різними фановими форматами, де можна познайомитися з авторами й авторками — звісно ж, на живих подіях. Я вважаю, що попри всі виклики, які перед нами зараз стоять, від обстрілів і відключень світла до того, що велика кількість авторів і авторок зараз служить, оці живі події нас тримають і дають класний результат. Тому ми шукали різні можливі способи, аби привернути увагу, що є ще й такий значний сегмент літератури. Мій нічний кошмар — це велика книгарня, нижня поличка, всі книжки стоять корінцями до залу, а не обкладинками, в самому низу, їх ніхто ніколи не побачить, і в цьому умовному книжковому гетто висить табличка: «Жанрова українська література». От хочеться, щоб із такого умовного гетто ми виходили на світло.
Але якщо все ж означати загальні межі, «Своя полиця» — це спільнота, проєкт, організація, літературне угруповання, а чи всього потрошку?
Ми себе називаємо проєктом, бо, мені здається, це дуже широкий термін. Ми — проєкт на підтримку жанрової української літератури, а вже в межах цього проєкту, звісно, є спільнота авторів та авторок. Також у нас є невелика спільнота блогерів і блогерок, окрема спільнота наших модераторів і модераторок книжкових клубів, які всі співпрацюють з нами на волонтерських засадах, за що їм велика шана і подяка. Мені також втішно, коли всередині цих спільнот зароджуються ще якісь маленькі ком’юніті. Наприклад, я пам’ятаю, як авторки фантастики просто на самоврядуванні об’єдналися, провели подію, а ми їх тоді підтримали інформаційно і допомогли організувати захід у «Книгарні Є». Тобто це проєкт «Книгарні Є» на підтримку жанрової української літератури, який включає в себе масу різних спільнот, які, наче кола Ейлера, всіляко між собою перетинаються.
Ти вже згадала дуже багато різних ініціатив всередині самого проєкту, але та, з якої «Своя полиця» почалась, це, власне, літературна премія, яку ви реалізуєте щороку. цікаво те, що ця премія має дві окремі номінації — «Реалісти» й «Ілюзіоністи», себто книги без фантастичної компоненти і, відповідно, книги з елементами фантастики. З чого виникла потреба розділити ці дві категорії?
Я взагалі хотіла би, якщо зазирнути в майбутнє, щоб у нас надалі сформувався ще більший поділ і розгалуження, тому що зараз ми часто отримуємо фідбек, мовляв, як це можливо, щоб у короткому списку мілітарний автофікшн опинився поруч із трилером, до прикладу, та історичним романом. Бо це справді вкрай важко адекватно оцінити, особливо враховуючи контексти, в яких ми зараз живемо. Будь-який простір оцінок доволі небезпечний. Тому мені дуже важливо, аби наша премія давала якомога прозоріші критерії. Ми завжди озвучуємо, що саме оцінюємо, якими балами, у якому форматі; ми озвучуємо, що наші журі ніколи не знають, як оцінили книги їхні колеги. Тобто результат премії не народжується в дискусії, де можна одне одного в моменті переконати в чомусь, це має бути максимально прозоро. І я мрію, щоб у нас зрештою була окрема премія, умовно, для детективів, премія для фентезі, премія для циклів — бо це направду зовсім інша історія, — для трилерів, для горорів, для любовних романів тощо. Але наразі це перший поділ, який ми могли зробити, тому що у фантастичних жанрах оцінка фантдопущення дуже важлива, і якщо його можна просто викинути з сюжету, то тоді постає питання, чи правильно автори та авторки обрали цей жанр. Тож ми бодай таким-от чином розділили номінації на початках премії з думкою, що надалі вона наповнюватиметься ще більше.
Я хотів би детальніше запитати про обидві номінації. Цьогоріч премію у номінації «Реалісти» здобув роман «Вівці цілі» Євгенії Кузнєцової, який раніше також отримав і «Книгу року ВВС»; якийсь час тому премію «Своя полиця» отримав роман Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», який згодом був удостоєний і Шевченківки. Тобто можна побачити, що в цій номінації вибори конкретних тайтлів «Своєї полиці» принаймні частково перетинаються із візіями конвенційного літпроцесу і премій. У зв’язку з цим постає питання, яку дефініцію ви даєте жанровій літературі, що на ній тримає фокус ваш проєкт? Тобто як ви визначаєте жанровість чи нежанровість? Де тут пролягає межа?
Спочатку ми приймали на премію просто всі книжки, які подавали видавництва, тому що їх було дуже мало. У нас на перший рік було 50 з гаком книжок, і тому було неможливо сказати комусь: «Ні, вибачте, ви недостатньо жанрові, я відчуваю, як від вас пахне постмодернізмом». А от зараз, уже на четверту премію, ми нарешті викристалізували низку критеріїв, за якими визначаємо, чи можемо допустити книгу до номінації. Ми для себе визначили, що хочемо дати простір тим книжкам, які в цій конвенційній літературній привабливості трошечки відстали. Наразі наш набір критеріїв включає стартовий наклад, певну кількість оцінок на Goodreads і залученість в інші премії. Тобто ми за собою залишаємо право, наприклад, не взяти в роботу роман, який вже здобув визнання, а тим паче якщо йдеться про автора, який уже здобув багато-багато інших премій і до якого вже стоять черги по автографи, який уже має продажі. Ми зараз хочемо змістити фокус на тих, хто цього ще не має і хто потребує направленого софіту.
Ми попередньо комунікували про це і з видавництвами, і напряму з авторами й авторками, тому що у нас також є механізм самовисування. Заборонено подаватися тільки команді премії і мені до кінця днів своїх. Я в жодному разі не кажу це все з наміром дати якусь оцінку іншим книжками — у Євгенії Кузнєцової чудова книжка, Павло «Паштет» Белянський взагалі просто ікона. Але так, ми хочемо спробувати дати шанс і іншим іменам.
От стосовно шансів іншим іменам мені цікаво також запитати про номінацію «Ілюзіоністи», тому що тут складається цікава ситуація — це чи не єдина українська літературна премія за фантастику. Може, звісно, існують і якісь інші, але вони, вочевидь, не такі помітні, як ваша. І це парадоксально: саме фантастики в нас останніми роками стало дуже багато, але інфраструктура довкола неї — премії, критика — не наросла такими ж масштабами. Яскравий приклад — трилогія Павла Деревʼянка, яка стала феноменом у нашій літературі, але яка при тому здобула лише одну премію, і то польську.
Також, я перепрошую, він фіналіст першої премії «Своєї полиці», здобув номінацію «Вибір книгарні», тож він має не одну премію!
Ну але якщо йдеться саме про перемогу в премії, то таки одну. І це закономірно, бо просто нема інших премій, які могли б цю трилогію відзначити. Але водночас виникає питання, чому так узагалі сталося, чому цих премій не з’явилося більше тоді, коли з’явилося більше фантастики? Чи існує й досі якась стигма стосовно цього жанру, чи тут радше причина в певних викликах, зокрема фінансових, які постають перед літературним середовищем, через що воно просто не спроможне вчасно реагувати на цей стрімкий зріст запиту на контент довкола такої літератури? І чи ви у «Своїй полиці» вбачаєте якусь місійність ще й у тому, аби розвивати прицільно цю нішу?
О, так. Тут я, як авторка фентезі, дуже упереджена. Я бачу багато цієї стигми і досі, попри те, що, як мені здається, 2023-й був золотим роком, коли українське фентезі почало летіти просто зі швидкістю наднової. Але я і досі чую, мовляв, шкода, що ви пишете фентезі, хоча історія наче непогана. Звісно, у нас є прекрасний проєкт «Зоряна фортеця», який вже дуже-дуже багато років опікується тим, що розбудовує і відповідну критику, і спільноту. Вони започаткували також премію для дебютів «Супернова». Також дуже часто наші автори й авторки беруть «Кризаліс» на Євроконі, але…
Мені здається, що увесь цей наратив про фантастику як показник загнивання культури і як потяг до деструктивних ескапістських настроїв — це радянщина. З іншого боку, проблема зі сприйняттями фантастики якоюсь мірою зумовлена тим, що у нас, на превеликий жаль, саме у фантастичній спільноті дуже довго домінував погляд туди, на ворожу територію. Ми були залучені в їхні премії, в їхні літературознавчі процеси, в їхні публікації. Так, зараз це все зникло, на щастя, але ресурсу для свого немає. Мені би дуже сильно хотілося, щоб хтось взяв на себе фінансування, щоб у нас з’явилось якесь велике, суто фантастичне профільне медіа, яке працювало би щоденно, як, скажімо, «Дівоче медіа», але для фантастики, яке пише, пише і пише. Але я собі уявляю, скільки це грошей, і я не бачу тут можливості монетизації, хіба що платні підписки на ресурс. Тому це моя велика мрія, яка, я сподіваюся, втілиться — але вже точно не мною, бо я ледь вивожу і свої процеси.
Премія для фантастичної літератури — ще й яка проблема. Дуже багато авторів та авторок в фантастичних жанрах пишуть циклами, а цикли зазвичай преміями ігноруються. Таку проблему дуже підсвічувала спільнота, коли у нас, наприклад, на премії якусь номінацію отримувала друга чи третя частини циклів, і це справді був великий шанс для авторів та авторок, які взагалі випадали з премій, відзнак, будь-чого — мовляв, все, ви в своїх семикнижжях, будь ласка, там і сидіть. Тому так, звісно, це моя велика ідея — по-перше, виводити фантастичні жанри з цього сороміцького кутка, а по-друге, дати комусь приклад. Можливо, хтось подивиться на «Свою полицю» і надихнеться розвивати і свою нішу, також знайде можливість або отримати грант, або залучити партнерів, які зможуть це профінансувати. У нас, наприклад, є прекрасний проєкт UaGeek, який працює як повноцінне медіа: вони занурюються в тему, вони пишуть, вони ведуть прямі репортажі з презентацій і фестивалів. Хочеться, щоб таких проєктів, як UaGeek, як «Зоряна фортеця», як «Фантастичний talks», як «Бабай», ставало більше, щоб вони, можливо, знаходили спосіб комерціалізуватися, монетизуватися і вижити.
А якщо все ж пофантазувати і поговорити про плани, амбіції та мрії — які ще ніші вам хотілося б розвивати чи займати?
Як я вже згадувала, хочеться розгалуженої премії, де буде представлено якомога ширший спектр жанрової літератури, але для цього нам, відповідно, потрібні і журі, літературознавці, критики. Може, і на «Культі критики» виросте хтось, хто наб’є руку на рецензіях і буде готовий увірватися й оцінювати конкретний певний жанр. Взагалі, коли заходила у «Свою полицю», я планувала, щоб це був проєкт на багато років, який міг би рости в сторону купи різних жанрів. Але ми не маємо планів перепрофілюватися в медіа — ми розуміємо, що це ми точно не потягнемо. Ми краще сфокусуємося на читацьких спільнотах.
Якщо амбітно фантазувати, то, звісно, я би хотіла книжкових клубів в кожному обласному центрі, а потім і в менших містах; щоб від Калуша до деокупованого Сіверськодонецька у нас було по книжковому клубу «Своєї полиці», у які ходять не 10 людей, а, наприклад, 50. І у них не одна зустріч на місяць, а три, бо одна не здатна вмістити всіх охочих. Дуже хочеться цього. Ми в проєкті багато поїздили, покатали авторів в різних комбінаціях різними містами. Цей напрямок наразі дуже складний через проблеми з транспортом, через безперервні обстріли «Укрзалізниці». Тому цю діяльність ми наразі дещо скоротили, але поки це було можливо, ми реально щомісяця їздили, охоплювали різні регіони: і Південь, і навіть трошечки Схід. У нас чудова аудиторія в Дніпрі, люди буквально вистоювали дві години на цих подіях. Тому дуже хочеться охоплення, бо всі ми бачимо в коментарях анонсів оце тужливе: «Приїдьте, будь ласка, кудись крім Києва та Львова». А ми б із радістю!
Я бачу, що зараз є певний бум локальних фестивалів, і якщо дуже сильно помріяти і дуже сильно в себе повірити, то я би направду хотіла організувати ще і жанровий фестиваль. Звісно, фестиваль — це дуже амбітно і зарано для нас, але в найближчі місяці ми будемо тестувати формат жанрового вихідного. Це буде один день, протягом якого йде декілька дискусій, наприклад, з детективістами, з горористами, припустімо, і авторами й авторками любовних романів. І все це йде попоспіль, щоб люди могли охопити якомога більше всього або точково прийти на жанри, які їх цікавлять. І якщо такий формат виявиться успішним, я дуже сподіваюся, що згодом на базі цих аудиторій, цих вихідних, можна буде вже і фестиваль робити.
Ми тестуємо різні ігрові формати. Ми адаптували «Еліас» під книжкову тему, ми адаптували «Крокодила» — це класні способи, у які ми з авторами й авторками працюємо на нетворкінгах. Це дуже прикольно, як на мене, і коли ми говоримо про промоцію читання, коли ми говоримо про те, що треба шукати додаткові джерела натхнення й енергії, і мені здається, що такі ненапряжні, неакадемічні, недискусійні формати якраз можуть залучити і молодшу аудиторію, і просто тих, хто вже забембався, хто не має сил на щось серйозне, але може зацікавитися ненапряжним спілкуванням.
Я би на такий фестиваль залюбки прийшов, тому буду його чекати, схрестивши пальці і тримаючи кулачки! Можливо, є щось, що би ти хотіла сказати наостанок?
Лише закликаю підписуватися на «Свою полицю», підписуватися на «Культ Критики», бо це найдієвіший спосіб підтримати проєкти, які підтримують українську літературу — жанрову і не тільки.