Богдан-Любомир Притула
поет
Марина Пономаренко. Путівник по урвищу й околицях. Видавництво Старого Лева, 2025. 120 с.
Боятися світу — нормально. Кричати й не бути почутим — нормально. Коли живеш в урвищі, коли бачиш усе справжнім аж до найтемнішого боку, саме тоді страх перед невідомістю перетворюється на уміння малювати по ньому путівники. Марина Пономаренко освоює реальність, ословлюючи її крізь міріади призм: від фольклорної до штучно-іронічної. «В надії співати легко, ти співай у зневірі», — уся філософія урвища. Це велике випробування, великий надрив. Але й провалля не завжди будуть проваллями. Сонце цілуватиме всіх, але чи на щастя: «Валя вийшла надвір — і в неї скрутило всі нутрощі. / Не було більше урвища. Не було більше урвища! … / Валя пішла світ за очі. Урвище в серці гоїлося»? Усе зовнішнє вкорінюється всередині нас. І навіть коли війна закінчиться, багатьом доведеться ще довго розміновувати власні серця.
Авторка описує пронизливу буденність, не оминаючи жодної барви — тут фольклорні мотиви і грайлива смерть: це і Кобиляча голова, з якою «…так реготали, аж до сліз / А з нами й увесь ліс / А може, й увесь світ / Реготав від болю і злості / І я думала, що це найвеселіша з усіх робіт — / Прибирати ворожі кості», і казкові метаморфози з голкою, яка віщує смерть «Кощія»; ігри з часом і спогадами; діалоги з ШІ-асистентом («Ну що ж, поговорімо…»); постійна зміна ракурсів тощо. Збірка і справді потребує путівника (чи провідника), бо дуже вже просто заблукати між ліанами химерних неврівноважених силабо-тонічних рядків, котрі то переростають у білий вірш, скидаючи квіти уривчастих рим, то ще більш видовжуються до верлібричних пасажів. Найцікавіше — що подібні перипетії стаються впродовж одного тексту, абсолютно не порушуючи його звучання — це водночас синкретична деструкція й побудова форми. Раніше (у збірці «Книжка любові і люті») схожі намагання авторки результували у надмірному наближенні її стилю до мисиківсько-жаданівської поетики — мова йде про подовжені рядки з акцентованими римами наприкінці. Зі схожого починається і «Путівник…»: «Акробати святенники і гульвіси, / Відьми, яких треба спалити чи повісить, / Поетеси, принцеси, танцівниці і царевбивці, / І ще п’яниці, яким щодня прилітає по пиці, / І ще лихварі, й перекупи, і курви ще — / Ніхто із них не хотів жити над урвищем…», — але тут відчутна робота із внутрішнім звуком, відчутний власний інтонаційний надрив, що й віддаляє від епігонства.
Марина Пономаренко — майстриня текстової драматургії, а отже, і віршів із сюжетним складником.
Вона здатна переосмислювати міфи навколо будь-яких постатей (до прикладу, Святий Миколай, Нестор Літописець, персонажі казок тощо) і поступово розгортати їхні характери на новий лад, і це все через поступове нагнітання, поступове проходження крізь класичні стадії сюжету: зачин — розвиток — кульмінація — розпруження: «Іній у бороді, руки порепались / Він заходить у місто, темне і насторожене…» — «Чує окрики вартових на воротах, на вежах / Бачать його. Просять надії і зброї» — «Миколаю, принеси їм, нарешті, “все виплакати” / Принеси їм — “міцно поспати”». Іноді такому розгортанню стає «затісно» аж до такої міри, що вірш починає працювати як текст у тексті: «І тут я написала аж три хайку: / Небо високе / І вереснево-дзвінке / Ще розіб’ється», — це вже метапоезія. Для авторки не існує неможливої оптики: це і казковий погляд, і погляд дитини, і погляд зрадника, і погляд творця, і погляд убивці, і погляд жертви, і погляд спостерігача, і погляд борця… Осягнення сьогодення з різних ракурсів — надскладна річ, у якій і справді не розібратися без дороговказів.
«Путівник…» поєднує поняття синкретизму формального й тематичного — саме це створює відчуття «об’ємності» тексту: він існує поза рамками, ангажуючись лишень реальністю межового стану — війною.
Страшно, коли за тонкою іронією помічаєш товстелезний океан сліз. Тут Марина Пономаренко стримана власною нестримністю: найстрімкіший політ, найзвивистіший шлях, найзавихреніший рядок веде до урвища. Ми приречені бути вільними і говорити про ціну цієї свободи — ось позарамкові обмеження наших світоглядів: «Занадто багато живих, що захохані в мертвих, / Занадто багато тих, хто живе над прірвою, / Прірва їх поїдає, а вона живиться вірою / І молиться до хрестів із білого скотчу / Боже, як же ми стали такими ніжними й конченими? / Такими ніжними й конченими».
Свідомо, а чи не свідомо, авторка довела, що постмодернізм не можливий там, де йде війна. Навіть іронічна грайливість, котру подекуди можна прослідкувати в «Путівнику», існує радше як один із пасажів чогось більшого й серйознішого. Нам потрібні цінності, аби мати на що спертися, аби не провалитися в позамежжя під час найсильнішого надриву. Тому й будь-який сміх, усмішка чи посмішка стануть радше частиною великої історії болю, любові й боротьби.
У ці дні медової літньої повні
Серце повне болю й любові,
Світ руйнується, а ми знов його створюємо
То ось вам моя історія.
Чия там черга далі розповідати історії?
