Орина Козирєва
літературознавиця
Ґеорґі Ґосподінов. Садівник і смерть / Переклад Остапа Сливинського. Чорні вівці, 2026. 216 с.
Ґеорґі Ґосподінов, лауреат Букерівської премії 2023 року за роман «Часосховище», написав нову книгу на основі власних переживань втрати — «Садівник і смерть». Роман продовжує теми, яких автор торкається в усіх своїх попередніх роботах: смуток («Фізика смутку») тут трансформується у письмо; забуття («Часосховище») у «Садівнику» знаходить відповідь: забуття можна уникнути, адже людина перероджується іншим видом життя — природою.
Ця книга не про смерть, а про тугу за життям, що минає.
Щемка розповідь, що описує індивідуальну історію, водночас підкреслюючи універсальність, загальний досвід: «…про всіх татів, чиїми слідами ми ступаємо». Почасти це через те, що смерть — це явище, з яким кожен стикається. Смерть близької людини — болючий досвід, який доводиться переживати. Ґеорґі Ґосподінов наголошує, що хоче, аби ця книга несла світло, тому й у рецензії зосередимося на тому, що смерть несе надію.
Поетичність роману і терапевтичність тексту
Книга «Садівник і смерть» побудована радше як певний вид поезії — автор оперує образами, складаючи з них розповідь про смерть. Він бере свій смуток і перетворює його на комфортно-гіркий текст. Ґосподінов описує смерть і скорботу зрозумілими, чіпкими, невеликими зворотами, тому і читається книга майже як поезія. Це авторська історія-некролог про батька, але вона стає універсальною. Розповідь побудована фрагментарно й нелінійно в часі. Швидкість читання змінюється, основна оповідь сповільнюється, перенасичуючись старими історіями від батька і про батька. Зрештою, ми бачимо, що твір виходить за жанрову рамку, автор називає його романом-садом про ботаніку туги. А історії поміщаються у метафору прищеплення гілочок дерев.
Письмо стає ключовим елементом у романі, особливо ж автор показує його терапевтичність. Ґосподінов пише, аби відкласти смерть: перериває оповідь, відкладає час, розказуючи смішні історії батька, які він мав на будь-який випадок життя.
Така-от концептуальна алюзія на «Тисячу й одну ніч»: щойно розповідь закінчиться — почнеться смерть. Образ саду виринає і тут: родинні дерева, сад розказаних історій. Можна простежити і традицію письма у сім’ї: починається з діда, який фіксував найважливіші моменти у житті — хто коли народився чи помер; у батька ж такі записи трансформуються у «народження» саду, адже він записує, коли і що посадив. А у автора-оповідача всі ці навички кристалізуються у творення тексту про цю сім’ю.
Магічне мислення
Магічне мислення, тобто віра у те, що думки, дії, слова впливають на ситуацію, вибудовує у романі плин життя. Святий Юрій стає центральним персонажем поряд зі справжніми дієвцями, майже як особистий янгол-охоронець батька. Така символічність походить як із приватної сімейної традиції, так і із загальнонаціональної: День святого Юрія як центральний ритуал — одне з найважливіших весняних свят у болгарській традиції; для автора це також і час зустрічі всієї сім’ї. Батько носить образок святого Юрія у гаманці. А книгу Ґосподінов дописує також на Юріїв день. Помирає батько на святого Ігнатія; автор вбачає, що він іде в інші світи бути «полазником», розпочинати для них новий рік. Тобто ще з дня святого починається переродження в інших світах.
Магічність проявляється і в ритуалах, які могли б вберегти життя батьку, хоча від самого початку ми знаємо, що смерть вже прийшла за ним. Ґосподінов використовує речення-замовляння, окремо підкреслює силу слів: «Лише слова роблять подію смерті остаточною. Доки ніхто не скаже “вона померла”, “він помер”, є ще шанс» — знову те саме відтягування неминучого через слово.
У книзі зустрічається опис зимового обряду очищення, оновлення — Сурва (Сурваки). Діти бʼють дорослих гілочками кизилу для очищення, скидання з себе старих невдач, отримання щастя на наступний рік. Торкання гілочкою передає життєву силу дерева. Такий собі ритуал переродження. Ґосподінов описує інверсію цього ритуалу при народженні своєї дочки, коли його батько та мати (дідусь та бабуся) приносять сурвачку з гілочки кизилу. Автор працює з круговертю життя: народжується донька — у батька знаходять рак. Все як у справжньому саду: старі дерева дають нові саджанці, а самі відмирають.
Сад у сучасному світі
Ґеорґі Ґосподінов всі свої тексти пише з досвіду постсоціалістичного життя і про нього. Відповідно, для тих, хто пережив примусову колективізацію, голод, нестачу продуктів тощо, земля є важливим елементом життя — вона буквально є його джерелом. Наприклад, у книзі згадано один неврожай цибулі, через який у селах на наступний рік всі зробили величезні запаси тієї цибулі, і потім вона гнила десь у кутку. Отож і централізація образу саду не виникає просто так.
У сучасному світі дедалі популярнішою стає туга за природою (особливо серед молодшого покоління), що з’являється на противагу розвитку технологій і переповненню повсякдення інформацією. У західному світі ще у ХХ столітті з цього виникає троп про порушення безтурботної пасторальної природи промисловими технологіями. Для постсоціалістичних культур, де суспільство продовжує гуртуватися довкола землі (можливо, за відсутності ресурсів для розвитку технологій), такий троп набуває інших конотацій — не так повернення, як певної тяглості традицій. І в цьому знову проступає відтягування неминучого, яке, здається, Ґеорґі Ґосподінов прописує на всіх рівнях книги: від стилістичного й композиційного до змістового й культурно-орієнтирного.
Переродження у квітах навесні
Смерть для нас визначається через відсутність. Ми ніколи особисто не переживаємо смерть, а лише спостерігаємо її. Тому постає питання про те, що лишається після смерті людини і чия пам’ять визначає, що ми колись існували. Ґосподінов через текст знаходить для себе відповіді: «Смерть — це черешня, що достигає без тебе». Коли ми говоримо про смерть — ми говоримо про життя. І після нашої смерті лишається не пустка, є ще щось, що може бути нашим продовженням — сад. За деякими релігійно-філософськими вченнями, душа людини може трансформуватися і переходити з тілесного. У Ґосподінова ж ми бачимо суто фізичне перетворення на сад, без метафізичного елементу. Він обирає це, зокрема, через те, що садівниче ремесло, як він пише, скероване проти смерті, а ще сад вміє красиво помирати так, щоби фактично не померти.
Батько у цій розповіді завжди працював у своєму саду, особливо останніми роками. Тому його опис частіше за все супроводжується порівняннями з квітами й рослинами. І навіть Одіссей після довгого повернення додому бачиться зі своїм старим батьком у саду. Він підходить до нього, запитуючи про сад і підтверджуючи свою особистість через спогади про той-таки сад. Наш же герой сам стає садом: «Знаю лише: коли вистромляться із землі підсніжники й розпуститься перший тюльпан, мій батько-садівник (або ж мій батько-сад) буде тут як тут». Зрештою, останнім, де опиняється людина, є царство природи, що розпочинається з розпаду під землею і продовжується можливістю для життя інших істот. Задивленість на життєвий цикл природи переноситься на життєвий цикл людини: батько помирає взимку, а його нову появу можна очікувати вже навесні — він розцвіте квітами.
Мій батько залишив себе у підсніжниках, гіацинтах, первоцвіті (первачках, як він їх називав), у жовтизні нарцисів, червіні і білизні тюльпанів, пурпурі півоній та вихорі троянд — білих, жовтих, червоних, лілових, рожевих.
Через спільні означники культури українські митці так само звертаються до схожих образів. Сучасні українські поети і поетки, до прикладу, дуже часто звертаються до знаково-символічних образів творення природи, особливо підкреслюється протиставлення зими-весни. Смерть часто окреслюється через тропи снігу, опалого листя, зрубаного дерева тощо. Життя ж описується через відновлення природи навесні: «та скоріше б уже весна // щоб нарешті // розквітнути // фіалкою» (Максим Кривцов). Адже рослини знають, як помирати так, аби повернутися до життя.
І наостанок: цей текст надихає до глибоких роздумів і спонукає повертатися до себе. У час смерті є надія на продовження життя.
