Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Олеся Богдан. Болиголов. Темпора, 2026. 152 с.
Що ми знаємо про болиголов? Що це дворічна трав’яниста рослина з білими суцвіттями-зонтиками. У народній медицині її цінують за болетамувальні та протисудомні властивості. А ще болиголовом отруїли Сократа… Як-то кажуть, усе є отрута і все є ліки — залежить від дозування.
Що ми знаємо про «Болиголов» — нову книжку Олесі Богдан? Що це твір у химерному жанрі «балада про не-всіх-чоловіків», де героями є письменники Розстріляного відродження. Сократ, як відомо, не залишив по собі жодного тексту — пам’ять про його філософування живе в переказах учнів, передусім Платона, що письма явно не цурався. Автори 1920-х, хоч і встигли обдарувати наступників багатим спадком, були обірвані на пів слові: кількість не написаного ними переважає написане. Ось чому центральний образ Олесі Богдан — яблуні в саду вічної весни: їхні гілки ніколи не струсять цвіт, ніколи не обважніють плодами. Натомість роль Платона виконує головна героїня — учениця, ба радше рятівниця: вона запрошує тіні загиблих у Сандармосі до своєї голови, що від того розколюється, мов після зілля. На її чолі — мокрий рушник від мігрені. Він же — весільний вельон.
Головним кольором «Болиголова» є синій — так, колір романтиків: до отруйного букета додається блакитна квітка з роману «Генріх фон Офтердінген» Новаліса.
Цей вибір не випадковий, адже неоромантиком був Микола Хвильовий — провідний голос покоління. Його тінь, разом із приятелями, приходить у сад героїні, притискаючи до грудей синю палітурку: саме такою — як небесна далечінь — мала бути література загірної комуни. Героїня прагне дорости до своїх гостей, зблакитніти душею, а ще кохати цих чоловіків — кохати до забуття, щоб від забуття їх же й порятувати.
Першою читацькою реакцією може бути подив: ну й специфічна тут суміш еросу й танатосу, звісно! Та не поспішайте з висновками: у «Болиголові» простежується доволі чітка логіка. По-перше, згадаймо, що романтики шанували середньовіччя, на це нам натякає сам жанр книжки — балада. Одним із центральних мотивів балад була зустріч жінки з потойбічною силою в подобі чоловіка; у випадку «Болиголова»: нашої сучасниці — з тінями трагічно загиблих письменників. До того ж, у збірці «Сині етюди» 1923 року (згадана синя палітурка!) Микола Хвильовий еротизує жінок над усяку міру — передусім для того, аби нагадати, що це не конкретні персонажки, а сама правічна сила землі, проти якої революції, війни (підставте сюди будь-яку історичну подію) — ніщо. Тоненька соломинка, кинута під дебеле колесо життя.
Окрім цього, є ще один контекст: героїня Олесі Богдан виходить до чоловіків-тіней «легка, світла, у білому». Це нагадує середньовічний і ранньомодерний звичай, коли дівчина могла врятувати засудженого на смерть, запропонувавши одружитися з ним. За однією з версій, наречена (діва) мала накинути на приреченого хустку. Героїня «Болиголова» хоче врятувати все покоління, отож над письменниками розпросторюється широкий покров яблуневого цвіту. На користь цієї версії свідчить наявність відповідного мотиву в новелі «Легенда» з «Синіх етюдів»: мовляв, за часів революції був такий собі отаман Стенька, його піймали, прирекли на смерть, а він візьми й згадай про старовинний звичай: раніше якщо котрась дівчина хотіла одружитися із засудженим козаком, його відпускали на всі чотири сторони. Натовп згодився, і тут отаман розірвав сорочку: Стенька виявився Степанидою. У «Болиголові» немає натяків на міф про андрогінів або сцен, що бодай віддалено нагадували б колізію Хвильового, а проте помилування через шлюб могло б стати одним із ключів до цього герметичного тексту.
Наступним твором, що справив вплив на Олесю Богдан, є «Блакитний роман» (1921) Гната Михайличенка — звідси струмує джерелиця фірмової безфабульності, акварельності оповіді.
Персонажі «Болиголова»: Михайль Семенко, Олена Журлива, Вероніка Черняхівська, Євген Плужник, — це «паперові силюети».
Вони нагадують абстрактних героїв із «Подорожі ученого доктора Леонардо…» Майка Йогансена, де живим і чуттєвим залишався самісінький пейзаж. В Олесі Богдан пейзаж також має першорядне значення — але це пейзаж внутрішнього світу головної героїні. У сучасній українській прозі важко знайти щось інтроспективніше за «Болиголов», позмагається хіба що попередня книжка Олесі Богдан — «Ламання гілки».
Водночас паралельно із самоспогляданням головної героїні та її роздумами про долю письменників 1920-х у «Болиголові» розгортається ще одна лінія: йдеться про події в сільській місцевості першої половини ХХ століття.
Один чоловік поставив хату — і хоч вона вийшла кривенькою, він чувся в ній господарем, отож був щасливим; дідам (абстрактні старші) це не сподобалося, вони змусили чоловіка знести домівку і побудувати нову — рівну. Господар послухався: він розвалив стару хатину, завершив будівництво — от тільки в цьому нарочито чепурному домі так і не зміг повернути колишню радість. Чоловік починає пити (простежується паралель: алкоголь — болиголов), а в його дружини стається викидень. Трактувати цю історію можна по-різному, та ясно одне: розбирання й збирання хати — це зміна світобудови. У контексті «Болиголова» — вочевидь метафора зміни історичної епохи, ідеології, зрештою, стилю. Можливо, нова хата, поставлена через примус і через примус розсміяна (попри те, що господарям у ній аж ніяк не весело), — це такий собі соцреалізм: стиль, що його було затверджено 1934 року на Першому Всесоюзному з’їді радянських письменників і накинуто авторам зверху, хочуть вони того чи ні. У цьому насвітленні «Болиголов» зависає між художністю балади й філософічністю поетичного трактату.
Та хай там як, для того, аби бодай щось зрозуміти, з текстом Олесі Богдан спершу мають попрацювати талановиті герменевти. Хоча б тому, що Гермес (серед інших своїх іпостасей) був покровителем снів, а сни потрібно тлумачити.
Письменники Розстріляного відродження приходять лише вночі — коли голова, натруджена роздумами, схиляється на подушку, а сад затоплює місячне сяйво. Тоді на волю рвуться метафори й символи: вони гойдаються на гілках, чешуть боки об коріння, передражнюють пугача, що страждає на безсоння… Тим часом як читачі п’ють болиголов, передаючи чашу по колу — за рухом місяця.
Комусь вистачає лише кількох крапель, хтось п’є й не може напитися. Все є отрута і все є ліки — залежить від індивідуальної дози.
