Вероніка Іваніцька
літкритикиня
Рейчел Йодер. Нічна сучка / Переклад Анастасії Михайлової. Грушка, 2025. 272 с.
Дебютний роман американської письменниці Рейчел Йодер «Нічна сучка», який вийшов у світ 2021 року, буквально вражає своєю дивакуватістю. В історії йдеться про молоду матір, колишню успішну кар’єристку, реалізовану мисткиню, амбітну та творчу жінку, кохану дружину, яка після двох років виховання сина починає помічати у собі доволі дивні зміни: спочатку фізіологічні, а потім і психологічні. Усі поведінкові та зовнішні прояви організму свідчать про те, що вночі вона перетворюється на собаку, і що далі, то гірше.
Розповідь у стилі «магічного реалізму» з’явилася після дворічної паузи в кар’єрі письменниці: причиною стало виховання новонародженого сина. Тоді чи можемо назвати роман «спотворено автобіографічним»? Навряд чи Рейчел Йодер або ж будь-яка інша мати переживала такі ж фізіологічні зміни, як головна героїня її книги, однак, ця історія цілком може зчитуватися як сатирично зухвала демонстрація внутрішнього злому матері, так званої «післяпологової депресії», яка, за аналітичними даними, виникає у 13–20% жінок після народження дитини.
Чи це фентезі (адже те, що відбувається впродовж сюжету, навряд чи можна транслювати в реальність), чи це психологічний трилер, який тримає легку напругу та ефект загадки, чи все ж це звичайний роман-автобіографія з ноткою дикості? Враховуючи хвіст, шерсть, гострі ікла, сире м’ясо, зграї собак, псячу поведінку і детальні описи перетворень жінки, які відверто лякають та викликають дискомфорт, маємо тут справу радше із романом з елементами боді-горору.
І що ж чекає в цьому боді-горорі? Проста відповідь: опис неконтрольованого перевтілення в нічну сучку втомленої матері, яка була змушена відректися від творчості та омріяної кар’єри заради виховання сина. Складна відповідь: опис поступової зміни її ставлення до такої трансформації — від страху до прийняття та відчуття душевного задоволення. Вона віднаходить в цьому саме те, що рятує її від буденності, від «рутини, яка повторювалася день у день та не давала спасіння». А на периферії такої деантропоморфізації метафора стає прямолінійнішою: тут порушення проблем і гендерної нерівності, і владної ієрархічної системи, і несприйняття політичних поглядів, і втрати власної ідентичності, і самопожертви, і побутової як не тиранії, то принаймні ненависної сансари. Так-от і виходить, що жінка зазнає психологічної травми та знаходить розраду в тому, що, на перший погляд, є абсолютно ненормальним та неприйнятним для людини зі здоровим глуздом, — у собачому житті.
Тож у такий «дикий» спосіб ми поринаємо в роздуми над материнством та важливістю підтримки в сімейному побуті. Спосіб подачі цієї ідеї, звісно, дуже специфічний. Питання «Що тут узагалі відбувається?» виникатиме перманентно — цей текст потребує активної готовності до розуміння. І от якщо ця готовність таки буде, то стає ясно, що насправді тут написано про складні речі доволі простими словами. Книга транслює психологічні зміни, демонструючи їх через зовнішні фізичні образи: хвіст — ефект прояву емоційного блаженства, гострі ікла — готовність захищати себе, шерсть та жага оголеності — почуття свободи, сили та контролю над власним тілом. Це все лишається дуже дивним, доки ми обираємо сприймати це як щось дуже дивне. Поріг входження в цю книгу приблизно такий самий, як дистанція між тими, для кого її написано, і тими, проти кого її написано: якщо ви серед перших, груба метаморфоза вас не збентежить; якщо ж ви серед других, то навряд і через текст проберетеся.
Приємно дивує те, як Рейчел Йодер тонко, але дуже збагненно підіймає тему психології людських взаємин та серйозності потреби людини у соціумі. «Відсутність норм обміну емоціями», як вказала авторка, викликає почуття непотрібності, знецінення та виступає основним рушієм до проявів ментального злому.
— Зграя собак? — сказав чоловік телефоном. Була пізня ніч понеділка, хлопчик лежав у ліжку, а вона перелякалася й ридала.
— Я вся в хутрі, в мене росте хвіст, а ці собаки, — сказала вона й ахнула. — Я навіть не люблю собак, а тепер хочу завести якусь.
— Люба, — рівно сказав він. Було чути, як десь на тлі торохкотять новини по телевізору. — Я впевнений, що це всього-на-всього гормональний дисбаланс.
Через доволі очевидне зіставлення собачого і людського життя текст доносить не менш очевидний меседж: людськість визначається не антропоморфністю чи даром мови, а елементарною емпатією. Головній героїні «Нічної сучки», здається, якраз цього бракує найбільше в стосунках. Звідси ж і назва книги: «сучка» — це не лише ословлення тваринної метаморфози, а й типова образа жінки, яка має на меті не тільки її принизити, а й об’єктивізувати (мовляв, взяв «по-собачому», та й по всьому, а вона вже виводок сама народить). Письменниця показує, наскільки важливими є підтримка та допомога чоловіка у родині, залученість обох батьків до виховання дитини та щире взаєморозуміння між ними, і що може відбуватися з психологією матері, якщо вона цього не відчуватиме.
Ефектно? Безперечно. Ефективно? Мабуть, теж. «Нічна сучка» Рейчел Йодер — це саме зухвала книжка, але зухвалість визначається тут не лише провокативною подачею. Зухвалість — це також відверта оповідь про відвертість, про боротьбу зі страхом та втомою, про те, що «щасливе» материнство часом може провокувати доволі неочікувані трансформації підсвідомості, а образи в нашій голові можуть подекуди мати гострі ікла та запах собачої шерсті.
