Анка Вознюк
літературознавиця, перекладачка, авторка
Богуміл Грабал. Потяги спеціального призначення / Переклад Олександра Стукала. Київ: Комора, 2026. 112 с.
Вже за п’ять хвилин після падіння німецького винищувача жителі чеського містечка тягнуть додому його деталі: на метал, на курники, на щитки до мотоциклів. «Потяги спеціального призначення» Грабала — повість про життя тилу в німецькій окупації і про питомо тилових героїв, які намагаються зорієнтуватися на місцевості. Поговоримо про чітку вертикаль тоталітарного режиму та «горизонтальний» Грабаловий світ, трохи — про чеську нову хвилю і, звісно ж, про потяги.
Мікрокосм залізничної станції
Топос повісті редукований до залізничної станції невеликого містечка, та цього виявляється більш ніж достатньо. Крізь оптику двадцятидворічного практиканта Мілоша Грма розгортаються останні роки Другої світової війни. Мілош працює в диспетчерській, перемикає пристрої блокування та віддає честь нацистському командуванню, що минає їхню станцію, — такий-от нехитрий побут 1945-го. Аби дізнатися новини, працівникам станції не потрібні газети — достатньо визирнути назовні і спостерігати за поїздами, що їдуть з фронту та на фронт.
Повість можна назвати, зокрема, й журналом обліку втрат, принесених Другою Великою війною. Приміром, з виду майже зникають пасажирські поїзди. Тарарам від потягів, словами протагоніста, стоїть «точно такий самий, як у мирний час» — втім, зараз повз станцію їздять товарняки, а не пасажирські вагони, що колись «світили квадратами своїх вікон». Зрештою, види поїздів, що шмигають на сторінках повісті, можна класифікувати таким чином:
1. Поїзд з солдатами, у сторону фронту;
2. Швидкісний поїзд з провіантом, у ст. фронту;
3. Пошта, в обидва боки;
4. Худоба, з фронту;
5. Лазарет, з фронту;
6. Військовий потяг особливого призначення.
Локомотив знов набирав швидкість, і повз мене вже пролітали відкриті платформи з «Тиграми», я бачив, як деякі вояки повідкривали консерви, засукали руками і їли, настромлюючи шматки м’яса на ножі, а інші, поклавши автомати на коліна, тупотіли чобітьми, ніби бовтали ногами в потоці.
Грабалова окупована країна переозброєна під війну та для війни — тож будь-які взаємодії з зовнішнім світом зводяться до формальних взаємодій із владою. Тут не зупиняються цивільні поїзди, а кожна інтеракція з німцями несе в собі неприховану загрозу: на околицях діє невидимий та неназваний партизанський рух, тож до чехів ставляться з підозрою. «Таких свиней краще зразу стріляти», — підсумовує один із солдатів, що погрожує Мілошеві екзекуцією.
Ще однією з воєнних втрат є десакралізація тіла. «Над людьми вже немає нічого святого», — кричить горепашний пан начальник станції, — «ні Бога, ні міфу, ні алегорії, ні символу». Так, екзистенційна розгубленість персонажів виливається у гіпертрофованій еротизації всього довкола, однак тілесність повісті майже ніколи не проступає цілісністю. Загиблий пілот винищувача видний лише своєю «рукою в рукавичці», розстріляний німецький потяг — чиїмсь черевиком; еротичні пригоди та прикрощі персонажів теж начебто «роздроблені» на окремі частини тіл, зредуковані до окремих елементів, ніколи не цілісні. Устами екзальтованого начальника станції звучить діагноз воєнної доби: «Геть потворну образотворчість молоді! <…> Зайдете до мистецького ательє і з порога вже сумніваєтесь, чи не втрапили випадково в різницьку крамницю, де торгують людятиною!». Синхронно іншим письменникам, що підкреслювали дегуманізованість Другої світової, разом із Геллером та Воннеґутом, Грабал розщеплює тілесність на окремі елементи — весь «апарат» людського організму можна звести до кількох нескладних функцій.
Машини–люди–худоба
Деякі тексти набувають особливого резонансу у воєнні часи: йдеться про літературу, що описує буденність виживання, своєрідну форму «нормальності» посеред винятково ненормальних обставин. Грабал зображує країну, що перебуває під повним контролем диктатури, в якій цінність людського життя повністю знівельована. Особливо цікаво це прослідковується на вісі взаємодії машин, людей і тварин — саме в такій послідовності.
Примітною є епізодична згадка такої собі пані Караскової, яку німці примусили прибирати приміщення гестапо після страт. Нацистський окупаційний режим не лише проводить поневолення фізичне, а й поневолення, дозвольте на слові, духовне: до пані Караскової кат «ставився добре», наприклад, просив співати йому народних пісень. Героїня врешті збожеволіла, тож по звільненню у центрі зайнятості «її зразу відправили в депо, дали в руку коновку з мастилом і наказали мастити локомотивам підшипники». Зображена в романі окупаційна влада використовує підпорядкованого суб’єкта до меж фізичних та психологічних властивостей. Навіть людина, що від побаченого втрачає розум, продовжує бути субродинованою під обслуговування воєнної машини.
Мабуть, одним із найболісніших, зокрема для протагоніста, у тексті є зображення страждань тварин — тварин як найслабшої ланки утилітарної ієрархії. Мовчазне «творіння, що зітхає і мучиться», цитуючи апостола Павла, і справді виступає чи не найгучнішим свідком нелюдських злочинів нацистів. Мілош спостерігає транспортування худоби з фронту, і йому видається, що звідусіль на нього дивляться «докірливі, змучені очі. Цілий потяг худоби з докірливими очима». На тлі глобальної катастрофи щонайкраще видно страждання окремих людей та страждання тварин. А втім, чи не урівнює кожну з ланок ієрархії вимушений спосіб їхнього транспортування? Адже одразу за потягом з хворими тваринами Мілош бачить потяг з командуванням — залізничне полотно стирає саму семантику транспортованих. Світ Грабала — світ горизонтальних зв’язків, у якому будь-які штучні ієрархії з більшою чи меншою мірою карнавальності врешті опиняються вивернутими назовні. Так само і люди виборсуються поза ідеологічні рамки режиму. Мікрокосм станції живе повнокровним, ба навіть свавільним життям.
Проблеми передчасної детонації
Якщо «вище командування» відвело персонажам містечка периферійну роль, то й вони, у зворотному напрямку, відведуть «вищому командуванню» та й війні в цілому досить-таки маргінальну вагу. Так, в гардеробі начальника станції лежить пречудовий, спеціально шитий костюм «на підвищення» — але більшість часу на службі він ходить у старому мундирі, обляпаному голуб’ячим послідом. Диспетчери, хоч і перемикають важелі, щоб пропускати ті самі «потяги спеціального призначення», позатим сплять на посту, або, що гірше того, бешкетують одне з одним. Казус, що трапляється на посту якось вночі, прославляє станцію на цілу околицю — а окупаційна влада просто-таки безсила накласти на винних які-небудь санкції. Мова тоталітарної держави, закостеніла й повна канцеляризмів, неспроможна відповідати покараннями на абсурдно вітальну буденність. Зрештою, винним присуджують статтю за «ганьблення німецької мови, державної мови Третього Рейху». Здається, текст досить наочно засвідчує безсилість тоталітарних режимів над інтимним життям підпорядкованих. Важить тут і контекст написання повісті — йдеться про 1965-й. Можливо, розвиваючи хронотоп окремого людського життя в умовах окупації, Грабал говорить і про інший, ще більш наочний та злободенний режим?
Як тут не згадати «Стокротки» Вєри Хитілової, зняті в 1966 році: лиш озираючись назад на хаос, спричинений ними ж самими, тільки бачачи розкидану, пожовану, а перед тим вкрадену кукурудзу, Марії можуть сказати одна одній: глянь, ми існуємо. «Стокротки» завершуються присвятою: цей фільм адресовано тим, кого образить образ розтоптаної капусти. Так само й «Потяги спеціального призначення», ймовірно, могли бути адресовані тим, кого б зачепила сцена з фашистськими печатками і, попрошу панства, зневагою над мовою Третього Рейху.
Поговорімо про ще один фільм, вже безпосередньо пов’язаний з «Потягами…» — звісно, йдеться про оскароносний «Поїзди під пильним наглядом» Іржі Менцеля (теж 1966-го). Саме в порівнянні жанрових характеристик повісті супроти фільму можна наочно побачити наслідки радянського контролю над мистецтвом — комедії найлегше проходили цензуру. Та навіть в рамці травестійного гумору, що на перший погляд не мав жодного стосунку до політики, і чеська література, і кінематограф нової хвилі ставали інструментами гострого соціально-політичного коментаря.
Чехи — ви знаєте, хто вони? — сказав радник Зедліцек. — Реготливі бестії!
Традиційні Грабалові персонажі, а себто залізчники, кельнери, самопроголошені поети й філософи, невдахи, гедоністи всяких розливів, продавці пиріжків на вокзалі, часто виступають найбільш відвертими в артикулюванні дійсності.
А як щодо досить-таки громовитого закінчення тексту? Як і персонажки «Стокроток», Мілош протиставляє себе утилітарній системі. Здається, подібний розвиток сюжету міг здивувати й самого протагоніста: але нема на то ради, Мілош ініційований (кхм) в активний рух, дії його стають сміливі й безоглядні. Незла така трансформація героя відбувається: попервах німецьке командування навіть не підозрює молодика в будь-якому партизанському опорі (тюхтій, мовляв, шкода кулі). А в результаті кількох нескладних у своїй механіці сюжетних колізій Мілош трансформується в агентного героя — за що ризикує сплатити найвищу ціну.
Фінал повісті можна назвати гірко-солодким, тут вже на смак окремих читацьких рецепторів. Хтось в ньому може відчитати «правильне», з точки зору цензури, героїко-епічне завершення. Хтось може розгледіти глобальну поразку головного героя — вслід за Маріями зі «Стокроток» Мілош, хоч і протиставляється авторитарній системі, стає невидимою жертвою в процесі протистояння. А хтось поцінує елегійне й тихе, на самому кінці, завершення повісті. Певно, таке завершення можливе лише на провінційній залізничній станції, в останній рік найбільшої, на той час (!), війни у Європі. Її працівники — уже не пасивні спостерігачі за поїздами спеціального призначення, а текст про цю трансформацію сповнений гумором та незмінним гуманізмом. Зрештою, чого іншого очікувати від метра Грабала?
