«Польові дослідження…» як скандал і подія
Довга колонка про книги-події, культуристів на 30-річчі «Польових досліджень…» і про те, що скандальність — не текстуальна категорія. Натхненно ток-шоу до 30-річчя роману Оксани Забужко.
В одному зі своїх есеїв1 Юрій Шевельов запропонував класифікацію літературної критики за характером аналізу, який вона передбачає, вивіши таким чином поняття критики нагляду і критики вгляду — де-факто прескриптивізм і дескриптивізм у критичному вимірі: перша виносить вирок книзі з огляду на те, чи відповідає вона критеріям конкретного критика, друга ж радше описує книгу й намагається зрозуміти її внутрішні структури. У цій колонці ітиметься не стільки про конкретну типологію і вибір між різними видами критики (хоча Шевельов таки надавав перевагу вгляду), скільки про сам принцип виникнення такої типології — і то не лише в критиці.
Здається, ніби літературний процес останніх десятиліть існував здебільшого за звичкою перманентного доцентрового руху, постійно намагаючись інтегрувати, тобто визначати щось чи когось за приналежністю до певного жанру, групи, школи, покоління тощо. Цей консолідаційний рефлекс покликаний вишукувати спільні знаменники, об’єднувати на підставі подібностей, універсалізувати, узагальнювати і, як наслідок, створювати цілісні кластери текстів/авторів, що їх простіше сприймати й осягати комплексно, аніж як атомізовані одиниці.
Ось тільки цей процес має і зворотний бік: узагальнення завжди тягне за собою спрощення.
Характеристики, які не лягають у канву спільної групи, відсікаються й ігноруються, тож тексти/автори лишаються редукованими до кількох магістральних критеріїв, з якими за інерцією будуть асоціюватися надалі.
«Польові дослідження з українського сексу», мабуть, свого часу потрапили у схожу пастку. Вивіши на передній план власні риси густої стилізації, провокації, епатажу, скандалу — які, звісно, аж ніяк не є тут хибними означниками, — цей роман водночас прирік себе на відповідну самодефініцію впродовж багатьох років після появи: навіть сьогодні подекуди трапляються ті, хто сприймає цей текст щонайменше як дивний читацький досвід, зокрема найбільш консервативні — як всуціль крамольну річ, що гіперфіксується на сексі, а помірковано скептичні — як автореферентну книгу, що заграється у гру «бути собі ціллю». Так чи інакше, легким помахом руки «Польові дослідження…» — суто за наявність відповідних рис — відкидали або на полицю «замудреного постмодернізму», або на полицю «скандальних, епатажних книг», до компанії текстів Маркіза де Сада, Томаса де Квінсі, Захера Мазоха, Девіда Лоуренса, Генрі Міллера, Сильвії Плат й інших авторів та авторок, котрі наважилися своїм письмом перейти якусь межу. Це ж заледве не окремий жанр — література, що спричиняє скандал. А коли вже такий ярлик накинуто, штамп поставлено — то далі можна не розбиратися, усе з цими «Польовими…» ясно. І вже не так важливо, що сексу в книзі не дуже-то й багато, або що вона зовсім не про секс (чи принаймні не тільки), або що слово «секс», подібно до великої частки лексики в романі, можна сприймати як англіцизм, і тоді воно позначає не коїтус, а стать, і таким чином назва книги є радше не провокацією, а таким собі націоналізованим омажем на Симону де Бовуар — ні, сам факт скандальності вже достатньою мірою визначає цей текст і зараховує його до ряду подібних, годі з нього. Критика нагляду в чистому вигляді.
Натомість Шевельов пропонує складніший, але від того і цікавіший шлях: не узагальнювати, не уніфікувати, а навпаки — наснажувати розуміння категорій різноманітними нюансами; не зводити все до спільного знаменника, не закидати все на одну полицю, не вішати ярлики, а шукати відмінності, докорінно розбиратися у відтінках; не звалювати будь-яке висловлювання про книгу під парасольковим терміном «критика», а розуміти, що критика буває різна. Зрештою, це релевантно не тільки щодо самої критики.
Книги-тексти й книги-події
Якщо запозичити такий диференційний підхід Шевельова для сприйняття книги як певної entity (так би мовити, застосувати критику вгляду не щодо книги як такої, а щодо ширшого аспекту її існування в певному контексті), то можна побачити, що книга — порізно чи паралельно — може існувати у двох вимірах: як текст і як подія. Книга як текст — це те, з чим ми опиняємося тет-а-тет; це комплекс різних елементів, які ми читаємо та інтерпретуємо; це предмет роботи літературної критики (на короткій дистанції) та літературознавства (на довгій). Натомість книга як подія — це її резонанс у певному середовищі; це дискурси, які вона започатковує чи продовжує; це те, що за визначенням включає ширше коло об’єктів і суб’єктів й ніколи не обмежується відношенням «текст — конкретний читач»; зрештою, це предмет роботи культурних менеджерів, журналістів (на короткій дистанції), культурологів, антропологів, соціологів (на середній) та істориків літератури (на довгій).
Згрубша кажучи, книга-текст — це про внутрішні структури, а книга-подія — про зовнішні; центр тяжіння першої лежить ближче до тексту, тоді як гравітація другої тягне в бік реципієнтів і їхнього сприйняття.
Протягом останніх років наш літературний процес зазнав кількох значних книг-подій. Наприклад, дебютна поетична збірка Павла Вишебаби «Тільки не пиши мені про війну» (2022) — чи не перша цілісна книга поезій з початку повномасштабного вторгнення, так ще й написана військовослужбовцем і силабо-тонікою, що значно спрощує її адаптацію в пісенній формі (і, будьмо чесні, працює на ширшу авдиторію). Не дивно, що вона настільки точно влучила в нерв доби і спричинила резонанс. Так само можна сказати і про роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» (2023) — у час, коли тема Криму стала безпрецедентно актуальною й затребуваною, ця книга пропонувала не просто кримський текст, а повноцінну хронологію анексії тим, хто доти мав про неї обмежені знання. «Гемінґвей нічого не знає» (2025) Артура Дроня — ще одна книга-подія: короткі тексти молодого військового, що рефлексують актуальну реальність. А останнім часом усіх ознак подієвості набула трилогія Павла Дерев’янка «Літопис Сірого ордену», що навіть оброслалася тематичним мерчем.
Із цих прикладів видно, що книга як подія визначається передусім зовнішніми чинниками: велика кількість тиражів і накладів, перевидань і перекладів, рецензій і відгуків, адаптацій і навіть гейміфікацій. При тому це ніяк не впливає на функціонування конкретної книги і як тексту. (Щоправда, просто хороша книга-текст мало коли здобувається аж на таку увагу; для отримання помітності тут-і-зараз довкола книги так чи інак доводиться конструювати подієвість.)
Набуття певною книгою ознак події майже завжди каже нам щось про актуальний стан літпроцесу чи про запити суспільства від нього.
Наприклад, збірка Вишебаби стала своєрідним означником крутого повороту літератури до поетичної форми у 2022 році; роман Левкової продемонстрував пізніший потяг літератури до репортажності й документальності, що можуть інтегруватися навіть у художню форму; книга Дроня стала найпомітнішим зразком з-поміж цілого феномену кросжанрової короткої прози військових, що особливо викристалізувалася в літературі 2025-го року; а друге дихання, яке здобула трилогія Дерев’янка після свого перевидання в тому-таки 2025-му, окреслила загальний бум сучасного фентезі.
Важливо й те, що жодна з цих книг не була абсолютно унікальною як текст, принаймні за формальними рисами: збірка Вишебаби була не першою (та й не найліпшою) книгою від поетів-військових — згадати бодай Бориса Гуменюка; про Крим можна прочитати і в наших класиків, зокрема в Лесі Українки, Михайла Коцюбинського чи Агатангела Кримського; есеїстика/спогади військових, звісно ж, існували і до книги Дроня, а різноманітне фентезі до трилогії Дерев’янка — поготів. Та нюанс полягає в тому, що книга і не мусить бути унікальна й безпрецедентна як текст, щоб стати унікальною і безпрецедентною як подія, бо ж книга-текст і книга-подія характеризуються різними (внутрішніми і зовнішніми) критеріями.
Проблема виникає якраз тоді, коли замість пропонованого Шевельовим шляху диференціації вмикається старий добрий доцентровий рух — і критерії книги-тексту й книги-події змішуються. Євгеній Стасіневич слушно підмітив це у стосунку до книги Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає»: сам запит суспільства на подібну літературу створює довкола неї резонанс, проте далі цей резонанс сприймається вже не як похідна риса відповідного запиту, а як питома риса самої книги. Себто там, де мають застосовуватися суто текстуальні критерії (наприклад, естетичні — якщо вони, звісно, доречні щодо такого типу книги, як у Дроня), відбувається змішування книги-тексту й книги-події, і перше визначається через друге, що концептуально є хибним підходом — навіть коли дає позитивний результат. Те саме і зі збіркою Вишебаби: її шалену популярність у 2022-му треба розглядати саме в аспекті книги-події, бо ж цей резонанс більше свідчить про тогочасні запити читачів і зміни в літературі, аніж дає однозначно позитивну оцінку конкретним поетичним текстам. Простіше кажучи, це феномен, але аж ніяк не шедевр. А втім, у численних відгуках на збірку перше частенько видавалося за друге.
Тридцять років скандалу
І тут ми повертаємося до скандальності, яка, власне, завжди (!) є рисою саме книги-події, а не книги-тексту, бо ж стосується вона зовнішнього виміру існування книги (її помітності, значимості, сприйняття). Скандал може привернути додаткову увагу до книги як до події, але навряд суттєво вплине на текст як внутрішню структуру. Так, наприклад, було і з книгою Дроня: конфліктна ситуація, коли український автор відмовився від співпраці з норвезьким видавництвом Cappelen Damm через те, що воно раніше публікувало історію вагнерівця, запустила додатковий виток уваги до книги — але книга від того ніяких внутрішніх змін не зазнала. Те саме і з трилогією Дерев’янка, перевидання якої буквально почалося зі скандалу довкола видавництва «Дім Химер» і пошуку нового видавця, що зрештою призвело до появи перевидання «Літопису Сірого ордену» і його нечуваної популярності, хоча сам текст від того ніяк не змінився (за винятком певних правок нової редакції).
А що ж із «Польовими дослідженнями з українського сексу»? Видається, що з ними якраз-таки і відбулося змішування критеріїв подієвості й текстуальності.
Цей роман нерозривно йде пліч-о-пліч із характеристикою власної скандальності, і саме скандальність й понині часто формує оптику його сприйняття.
Скандальність ця, будьмо чесними, від самого початку була цілком інтенційною: книгу одразу готували не лише як текст, а й як сплановану подію, що мала акумулювати якомога більше уваги — тут зіграли свою роль і епатажна назва, і грайлива автобіографічність (а згодом — її заперечення), і непересічні лексика й синтаксис, і доконечна відвертість у час ще не остаточно відійшлої консервативної скромності, і, звісно ж, медійна кампанія. Певно, жодна тогочасна українська книга не здобулася на таку кількість газетних рецензій (включно із всуціль жовтушними й розгромними), а жоден автор чи жодна авторка — на таку кількість інтерв’ю. Почасти це можна трактувати як успішний випадок sex sells, почасти — як грамотно розроблену акцію, частиною якої була і перша презентація роману, зрежисована2 в 1996-му Сергієм Проскурнею у вигляді судилища. І це ще не згадуючи, що під цей роман було створене окреме видавництво-прикриття3, оскільки інші видавництва не наважувалися брати на себе потенційний репутаційний ризик публікації такого тексту.
Усе в позиціонуванні й подачі «Польових досліджень…» було неконвенційно, але свідомо — тож і сенсаційність роману була закономірною. Ось тільки ця сенсаційність дуже швидко стала автореферентною: інтерес до скандальності рекурсивно закрутився сам у себе, зумовлюючи появу все нових реакцій. Та це були вже реакції на сам феномен, на книгу-подію, а не на книгу-текст; роман і його авторка стали лише зручними інфоприводами для рейтингових забавок (див. колонку Світлани Пиркало про туфлі Забужко).
Утім, роман як книга-текст, звісно ж, нікуди не дівся — він радше відійшов на задній план (принаймні для широкої авдиторії); натомість роман продовжував існувати здебільшого як книга-подія, чому сприяли численні перевидання, переклади, постановки, екранізації й культурні заходи, а також усе нові реакції на роман, що дедалі більше наснажували загальний дискурс довкола нього, — чого тільки варте коронування «Польових досліджень…» як «біблії українського фемінізму». (Що іронічно: якщо вірити Вікіпедії і німецькі критики справді нарекли «Музей покинутих секретів» «біблією українського постколоніалізму», то Оксана Забужко стоїть вище провідних євангелістів — бо ж написала навіть не одну, а одразу дві біблії.)
І тут треба визнати страшенну силу «Польових досліджень…», інтерес до подієвості яких не вивітрився навіть через 30 років після їхньої появи. А інтерес не те що не вивітрився — він досі лишається на солідному рівні, про який свідчить розмах святкування ювілею книги 23 травня цього року. Аншлаг у культурному кластері «Краків» на Русанівці, телекамери, сім (!) людей на сцені, великий екран, куди виводять архівні матеріали й відеозвернення — масштаб таки вражає. Але й звична епатажність нікуди не ділася: тут і анекдоти Віталія Жежери, і словесні піруети про «відчуття фізичної нечистоти» з газети «Бульвар», і амбітні спроби втиснути репілки Оксани Забужко в п’ять хвилин регламентного часу, і дивні паралелі з антисемітизмом, зацитовані на сцені ізраїльським видавцем у м’ятій вишиванці з якоїсь рецензії. А ті, кому пощастило прийти у «Краків» годиною раніше, взагалі застали феноменальне явище: у тому ж таки приміщенні відбувалася масова реєстрація на змагання культуристів, тож, щоб пройти в зал, де мала відбутися подія Забужко, треба було протиснутись через ціле юрмище критично накачаних людей. От вам і «секс після імперії»!
Одне слово, позиціоноване як «ток-шоу», це дійство справді було шоу в найкращому розумінні цього слова.
Можливо навіть, що за концентрацією подієвості день народження роману не сильно поступається презентації-судилищу 1996-го. І ця книга-подія триває з нами вже 30 років — чисто свято, яке завжди з тобою.
Звісно ж, ближче до круглої дати активізувалися не тільки винуватці торжества, а й критики книги — чи то пак критики її позиціонування. Бо ж розбудова іміджу роману від самого початку спиралася на свідомі гіперболи (згадайте-но тезу про біблію), які багатьом було — і досі лишається — складно прийняти. Утім, саме тут стає в пригоді диференціація книги-тексту й книги-події, яка, можливо, найпродуктивніше працює якраз-таки із «Польовими дослідженнями…». Роман Забужко, безперечно, є культурним феноменом — а точніше, це два заледве не рівнозначні культурні феномени: феномен тексту і феномен того, як він відбувся. Скандальність та епатажність, як уже було зазначено раніше, є категоріями саме книги-події, і їх було би наївно застосовувати до книги-тексту. Тож і всі перебільшення й надмірності, які подколи виникають у позиціонуванні «Польових досліджень…», варто б сприймати як послідовне вибудовування події в певній тональності, навіть якщо цей процес у своїй суті комусь не до вподоби. Як слушно зазначила Лєна Чиченіна, Оксана Забужко — окрім усього іншого — «просто неймовірна спеціалістка в маркетингу та піарі». А розрізняти піар і літературу таки потрібно.
Але якщо книга-подія завжди каже нам щось про актуальний стан літпроцесу чи про запити суспільства від нього, то про що свідчить подієвість «Польових досліджень…», ще й така знакова і тривала? Видається, вона свідчить про те, що літпроцес свого часу потребував гучного скандалу — і не просто потребував, а й був спраглий його. Бо ж якщо роман як книга-текст був створений винятково Оксаною Забужко, то як книга-подія він завдячує великій кількості інших людей, зокрема Михайлу Слабошпицькому (видавець), Сергію Проскурні (режисер першої презентації-«суду»), Віталію Жежері, Богдану Жолдаку, Вадиму Скуратівському (трійка «суддів»), Олександру Ірванцю («громадський обвинувачувач»), численним критикам і критикантам із періодики, усім, хто купував примірники й передруковував їх самвидавом, і багатьом іншим, хто так чи інак відчував потребу і потяг долучитися до реалізації книги-події. Чим зумовлена присутність — пряма чи опосередкована — такої кількості людей у цій подієвості? Проста відповідь полягає у тому, що всім (хай навіть у декого це виражалося не дуже експліцитно) кортіло якоїсь літературної авантюри — хай не першої, але таки найгучнішої в тогочасному літпроцесі. І «Польові дослідження…» давали простір для реалізації цього еротично-танатичного прагнення.
Але все це стосується «Польових досліджень…» як книги-події — і накладати такі погляди на книгу-текст було би помилково. Якщо у вимірі подієвості тут ще можна послуговуватися означниками з префіксом «най-», то у вимірі книги-тексту це просто нерелевантно. Чи був цей роман першим в українській літературі, що згадує секс? Ні. Чи була ця тема чимось докорінно унікальним у літературі? Теж ні. Але ж книга і не мусить бути унікальна й безпрецедентна як текст, щоб стати унікальною і безпрецедентною як подія — і «Польові дослідження…» у цьому сенсі слугували певним обрядом ініціації, поворотною точкою в літпроцесі, після якої вже аболютно всім було ясно: так можна. І в цьому точно немає маркетингових перебільшень. Ця книга-подія є не менш важливою для культури, аніж відповідна книга-текст.
Що ж до Юрія Шевельова, у якого було запозичено метóду диференціації, то він свого часу писав у листі4 до Оксани Забужко про її роман: «Таж такого навіть в Івано-Франківську не надрукують!». Але ж добре, що вже от як 30 років тому його таки надрукували.