Вирізняти якісне

Загадки Муз та криваві відповіді: рецензія на роман Хосе Карлоса Сомоси «Дама номер 13»

Загадки Муз та криваві відповіді: «Дама номер 13» Хосе Карлоса Сомоси

Наталія Погрібна
літературознавиця, перекладачка

Хосе Карлос Сомоса. Дама номер тринадцять / Переклад Олени Сайфутдінової. Апріорі, 2026. 344 с.

Коли роман Хосе Карлоса Сомоси вперше вийшов у 2003 році, фентезійна література ще не була мейнстримом на ринку Іспанії. Тоді критики палко сперечалися щодо жанрової приналежності книги, на що сам Сомоса відповів, що його справа писати, а визначення жанру він охоче залишає дослідникам. Попри це книга була помічена в жанровому середовищі: у 2004 році вона посіла друге місце премії Ignotus у категорії «Найкращий роман», а згодом була перекладена німецькою, французькою, англійською, італійською та польською мовами й екранізована у 2017 році режисером Хауме Балагеро. 

Цього року книга нарешті дісталася українського читача, і момент для цього, здається, ідеальний. Романи на межі між красою і жахом, інтелектуальним і тілесним, романтичним і моторошним давно перестали бути жанровою дивиною: темна естетика стала повноцінною категорією з відданою аудиторією. «Дама номер 13» органічно вписується саме сюди: це витончена гра з літературною традицією, де напружений сюжет переплітається з роздумами про природу творчості та темні сторони натхнення. Офіційна презентація перекладу від видавництва «Апріорі» відбулася цього квітня на п’ятому благодійному фестивалі «Книжкова країна», відкриваючи також нову серію видавництва «інтелектуальний трилер».

Тут сон стає дійсністю

У центрі «Дами номер 13» — двоє розгублених, які розгадують таємниці, знаходячи в них самих себе. Професор філології Саломон Рульфо після безглуздої смерті коханої залишив університет, роботу і все попереднє життя. Він є людиною, яка поволі деградує, поки щось ззовні не штовхне її рухатись далі. Цим поштовхом стають сни. Повторювані, жахливі, криваві, пов’язані як із його минулим, так із абсолютно незбагненним злочином. У якийсь момент Рульфо усвідомлює, що місце з його сновидінь існує в реальності. Там відбулося криваве вбивство.

Намагаючись розібратися в цьому божевіллі, він звертається по допомогу до свого лікаря Баллестероса, він знаходить першу важливу зачіпку: дім з його снів. Згодом там само він зустрічає Ракель — жінку, яка бачить точно такі ж сни і майже не пам’ятає свого минулого. Вона теж тікає, хоча сама не знає від чого. Терпить приниження, хоча сама не знає чому і за що їй випала така доля. Ракель не хоче знати відповіді, вона хоче просто тримати свої таємниці в тиші та незнанні, навіть для самої себе. Але сни таки ведуть її, і вона їм підкоряється.

Разом Рульфо та Ракель починають розплутувати клубок моторошних загадок, які крутяться навколо секти тринадцяти містичних дам. Хоча «разом» тут умовне: Рульфо і Ракель діють відокремлено, часто приховуючи кроки одне від одного. Між ними є зв’язок, але його важко назвати романтичним. Це щось інше — щось, що існує поза їхньою волею. 

Збіги ведуть їх до дами номер 13, яка є найзагадковішою з-поміж усіх.

Хосе Карлос Сомоса. Джерело фото: Celsius232.

Не прочитати, а побачити

Місця подій намальовані тут кінематографічно й тонко. Глибока ніч, химерний і тривожний дім, похмурий покинутий склад, холод. Книга настільки детально передає світло, тіні, звуки та запахи цих місць, що можна фізично відчути там свою присутність. Події розгортаються восени, в жовтні та листопаді, переважно в Мадриді та провінції Толедо, а згодом переносять нас до Барселони і французького Провансу, де відбувається шабаш дам. Кожна локація має власну атмосферу й окремий ритм напруги. 

На цьому тлі розгортається фірмовий саспенс. Книгу важко назвати класичним горором, але моменти раптовості, де щось паранормальне з’являється серед буденності, або ж тривожне очікування чогось жахливого лякають інакше, в максимально незвичний, гротескний спосіб. Одним із найсильніших художніх прийомів Сомоси є створення атмосфери «напівреальності»: в певні моменти текст переривається окремими повторюваними фразами, коли Рульфо чи Ракель переживають найбільш емоційні стани. Цей прийом дуже схожий 

Сомоса

на пробудження посеред сну: фраза 

Сомоса грається

з реальності і водночас дуже чітке зображення уяви перемішуються між собою.

Сомоса грається з читачем. Десь на екваторі роману вже з’являється чітка ілюзія того, що таємницю розгадано. Проте тут так багато сюжетних деталей, що справжня розв’язка чекатиме аж на останніх сторінках. Лінія головних героїв розгортається легко, цікаво і не затягнуто, однак друг Рульфо, Сесар, — це своєрідний персонаж-інформатор: через нього ми отримуємо важливі пояснення щодо секти та її історії, і говорить він мовою, багатою на літературні посилання, тому кілька розділів за його участі трохи вибиваються із загального ритму.

Прокляття слова

Містичний всесвіт роману побудовано на класичній європейській літературній традиції. Автор спирається на есе «Біла богиня» британського письменника Роберта Грейвза, де викладено легенду про тринадцять дам. Самі Тринадцять Дам виявляються могутніми Музами, які століттями надихали великих поетів; видозмінені або виокремлені рядки з поетичних творів цих поетів стають інструментом жорстокого контролю та магії, яку в романі називають лінгватургією. Цей містичний всесвіт тримається на кількох фантастичних елементах: воскових фігурках кожної з дам — імаго, віршах сили, написаних на тілі — філактеріях, і таємній спільноті відьом, що збирається лише у особливі дати — ковені. Кожен з них має власну логіку і правила існування всередині цілком реального Мадрида. Зокрема, філактеріями стають  вірші Вергілія, Данте, Мільтона, Блейка та багатьох інших — вони фігурують не як літературні цитати, а як буквальна зброя: їх вписують прямо на тіла жертв або ж декламують в особливий спосіб. 

Є в цьому і своєрідна іронія: Рульфо, людина, яка все життя вивчала літературу, будувала свій світ зі слів і книжок, раптом опиняється в реальності, де ці самі слова використовують абсолютно неординарно. Те, що було предметом академічного захоплення, стає інструментом підкорення і смерті. Роман набуває рис інтелектуального через переосмислення вже знайомих рядків. Те, що більшість читачів зустрічала в підручниках або на полицях, набуває зовсім іншої ваги. Сомоса ніби запитує: а що, якщо ми весь цей час читали не тексти, а щось значно небезпечніше, і просто не знали правил гри?

Разом із персонажами читач також поринає у видозмінений стан людської свідомості, коли герої опиняються під безпосереднім впливом виведених на плоті слів. Сомоса філігранно змальовує занурення головного героя в розколотий розум: боротьбу суперечливих емоцій, коли воля повністю паралізована чужим наказом, але свідомість продовжує фіксувати кожен крок, притуплено відчуваючи спектр почуттів та прагнучи вийти з хворобливого екстазу підкорення. Цю специфічну тілесність і хворобливість важко уявити без психіатричного досвіду автора: Сомоса — дипломований психіатр, хоча й залишив медицину заради літератури. Коли вперше натрапляєш на це своєрідне відчуття затуманеності, вражає як така біографічна деталь стає прекрасним способом представити всю глибину емоцій та суперечливість мозкових процесів, використовуючи друковані літери: автор точно розуміє, як виглядає зламаний розум зсередини, і не дає читачеві відвернутися від цього.

Привабливість темного

Сомоса не прагне занурюватися в надто глибокий психологічний аналіз характерів своїх персонажів. Автор ставить значно дискомфортніше питання: що, якщо мистецтво ніколи не було безпечним? Що, якщо натхнення не є благословенням, а радше формою залежності, підкорення або навіть насильства? Його фокус також зміщений у бік зміни усвідомлення дійсності: динаміка розгадування великої таємниці, божевільна історія серед звичної реальності, зміни поведінки та свідомості, криваві наслідки спроб дізнатися відповіді, детективний азарт, паранормальне і неочікуване. Все це врешті прикрашено віршами, які є смертельною загрозою для розуму та тіла.

Твір не стане універсальним читацьким досвідом: тим, хто шукає швидкого екшену або очевидної логіки персонажів, книга може видатися надто химерною або ж фрагментарною. Проте на іншій чаші цих ваг — тут немає банального страху: є інтертекстуальність, вкрита загадками естетична темрява і відчуття, що реальність тримається на дуже тонкій нитці. Усе це залишає тривожний післясмак. Тонко спланований ритуал — окремий жанр задоволення. І «Дама номер 13» знає про це.