Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Наталія Довгопол. Та, що читала зорі. Київ: Жорж, 2026. 472 с.
Бароко в історії України є добою вигадливих синтезів. Античної міфології — з християнством, коли в Пресвятій Діві шукали риси Діани, а в хресті — тризуб Нептуна. Релігії — з наукою (хто б міг подумати, що діячі церкви вживали в полемічних трактатах метафору телескопа та віршували в оборону геліоцентриста Галілео Галілея?). Насамкінець науки — з езотерикою. Письменниця Наталія Довгопол, захоплена цією чарівною складністю, наважилася випробувати її в художній прозі — так 2019-го з’явився роман «Прокляте небо». Цьогоріч його було перевидано під іншою назвою «Та, що читала зорі», хоч головоломні пригоди лишилися незмінними: Євдокія, уроджена селянка, стає видатною астрологинею і, складаючи прогностики церковникам та політикам, прагне уникнути передреченого кровопролиття. Кровопролиття Хмельниччини.
У коротенькій передмові авторка розкриває джерело інспірації: ідея тексту про звіздарку прийшла їй, коли вона гортала церковну книгу XVII століття в музеї Києво-Печерської лаври й помітила на сторінках стародруку гороскоп. Цей початок одразу ж підбадьорює читачів: скільки чудових історичних романів було написано після відвідин архівів! Достатньо згадати одного Валерія Шевчука — неперевершеного співця бароко…
Та не порівнюймо передчасно: вже з перших хвилин читання оприявнюється зовсім не «шевчуківська» стилістика. Роман «Та, що читала зорі» написаний доступно, можна навіть сказати — по-сучасному.
Приміром, сільські дівчата на початку 1640-х заплітають зачіску-«колосок» та радять одна одній «відхопити» панича, батько-п’яниця пахне «самогоном», а сама химерниця Євдокія, непомітно вислизаючи з церкви, просить названого брата «прикрити її». Такі лексичні рішення хоч і полегшують життя читачам, насправді виявляються ведмежою послугою. В інтерв’ю 1971 року Ізидора Косач-Борисова скаржилася літературознавцю Петру Одарченку на те, що в одній із белетризованих біографій Лесі Українки сестра Оксана, наздоганяючи письменницю, яка йшла в парі з Сергієм Мержинським, вигукує: «Що ви так скоро, буде вам уже шури-мури розводити». Справжня Оксана ніколи б так не висловилися: інакшими були як виховання, так і епоха! — обурено підсумувала Ізидора Петрівна. Що ж, навряд чи вийде так само впевнено розписатися за мешканців Київщини XVII століття, з якими ніхто нині сущий не був знайомий особисто, та сумніви лишаються.
Сама Наталія Довгопол наголошує: їй важливо було передати дух часу й запевнитися, що «персонажі думають та діють відповідно до своїх реальних прототипів». Завдяки тому, що на початку історії Євдокія, або ж Дунька, була 13-річною неграмотною селянкою, маємо змогу зазирнути в повсякдення одразу двох середовищ — посполитого люду та шляхти. Дуньчина доля робить неймовірний кульбіт: дівчину забирають у палац прислужувати панночці Марті, там вона менше ніж місяць краєм вуха слухає лекції вчителя, що викладає Марті та її братам, і вже спроможна подумки множити тризначні числа на двозначні. Учитель, зауваживши це, вирішує, що Дунька, або Євка (так її називає Марта), — надздібна «дитина під констеляцією Риб», про яку його попереджав чернець-віщун, отож починає готувати її до секретної служби. Майбутня астрологиня, яко героїня смілива та непохитна, важко переживає своє підпорядковане становище: по-перше, вона жінка в патріархальному суспільстві, по-друге, служниця. Класова проблематика в цьому романі настільки загострена, що видається, буцімто читаємо про героїв щонайменше ХІХ століття, щось кшталту Марка Вовчка — її «Інститутки» або «Игрушечки» (в останній повісті селянську дитину теж забирають від матері в ролі забавки паненяти).
Чесно кажучи, місцями персонажі Наталії Довгопол навіть революційніші. Приміром, після того, як Євку було побито канчуками, вона звіряється знахарці Кальопі, що не заплакала на екзекуції, бо не хоче «принижуватися перед цими панами». У відповідь знахарка радить швидше одужати, аби вороги-пани не зловтішалися: «Поспи зараз. Памʼятаєш, що до завтра маєш бути на ногах? Ти ж не з тих, хто так просто здається ворогу?». І ні, ми все ще в хаті сільської цілительки XVII століття, а не більшовицькому підпіллі. Коли ж панич вибачається за жорстокість батька марципанами, Євка спершу відмовляється від панських витребеньок («Дякую, паничу, якось обійдуся без марципанів»), а потім, скуштувавши, кривиться і додає: «Паничу, не ображайся, але яблука з мого садка смачніші за твої марципани». Як-то кажуть, «єш ананаси, рябчіков жуй, дєнь твой послєдній пріходіт, буржуй». При цьому всьому одяг із плеча шляхтича/шляхтянки селяни зневажливо називають «ганчірками», а прислужування, ба навіть товаришування одне з одним, — якщо не принизливим, то збіса підозрілим. Згодом ці смислові акценти допоможуть вмотивувати початок Хмельниччини, що інтерпретована тут як боротьба за те, аби людину визначали її вчинки, а не походження.
Можна було б виписати перелік світоглядних та історичних суперечностей, як-от персонажі-селяни, що їдять затірку зі шкварками в спасівку, або знак «дорівнює» між вінчанням та шлюбом (у XVII столітті шлюб був передовсім громадянським союзом, натомість заручених, що обмежилися тільки божим благословенням, держава не вважала подружжям, — історик та етнограф Орест Левицький не дасть збрехати). Однак чи варто? Обравши цей шлях, є загроза обернутися на критика Андрія Царинного, що в 1832 році оцінював повісті Миколи Гоголя виключно за тим, чи правдоподібно там зображені українські звичаї та етикет (спойлер: ні). Отож сказати: «Не знаю, откуда вся эта по нашему нисенитница, т. е. ни се, ни то, Паньку на умъ вспала!», і короткозоро не помітити нічого поза тим — зовсім не варіант.
Попри суперечності, «Та, що читала зорі» Наталії Довгопол все ще лишається хорошим пригодницьким романом. Саме пригодницьким, а не історичним: звісно, складно переналаштуватися на інший жанр, коли читаєш про Петра Могилу та Богдана Хмельницького, однак це необхідно зробити.
Цікавим бонусом є також висока концентрація фольклору та етнографії на один см2 книжки: пісні, повір’я, обряди… До речі, щодо останніх — всі вони мовбито дібрані з книжок Ірини Ігнатенко і підсвічують потребу жіночого розкріпачення. Євка — емансипантка, що випередила свій час. Їй не подобається, що гороскопи, які вона складає самотужки, приписують її недолугому чоловіку, вона проти, аби жіноцтво було замкнуте в чотирьох стінах і, збираючись вступати до Краківської академії перебраною на юнака, виголошує цілу промову шевцю-крамарю, що не розуміє причин моди на чоловіче вбрання серед жінок: «Може, це просто бажання вирватися з кола, де, окрім дітей, печі та церкви, нічого більше не видно?». Якщо ви зараз згадали про Kinder, Küche, Kirche, то так, це воно, навіть у тому ж порядку. Зрештою, їй дозволяють навчатися без маскування, але ж коси вже обрізані! Отож Євка, забувши про намітку, завиває коротке волосся й ходить так на лекції — ну, курсистка, та й годі! Не вдовольнившись перспективою тихого «жіночого щастя», вона до ночі засиджується над складними розрахунками, фактично перевинаходить геліоцентричну систему (щоб зручніше було складати прогностики), бореться з розбійниками, добровільно віддає себе в полон, рятуючи інших, завойовує прихильність польського короля Владислава IV Вази. Часом складається враження, що в серії про «Анжеліку» насправді мала б бути книжка «Анжеліка та Хмельниччина» — просто спершу вона загубилася, а тепер знайшлася. Деякі сюжетні ходи неможливо пояснити інакше ніж «так вирішили зорі!», однак Наталія Довгопол досягає головної мети — захопити увагу читачів.
У цьому авторці допомагають три паничі, три названих брати головної героїні, — і всі як один шаленіють за Євкою: описано її радше некрасивою, незграбною, та це не заважає астрологині бути непоясненно привабливою й закохувати в себе кожного чоловіка в радіусі 800 верст (чи скільки там між Києвом та Краковом?). Тут ціле бінго тропів: slow burn є, enemies-to-lovers є, forced proximity (вимушена близькість) теж… Легше сказати, чого бракує. Знайшлося місце навіть «вовчим» цитатам, адже мати Євки каже, що один із залицяльників відданий їй із отроцтва: «Ще тоді був у тебе закоханий. А вовки — вони ж однолюби…». Додає дотепності любовному чотирикутнику ще й той факт, що Євка — звіздарка, отож складає всім їм натальні карти.
Для цього їй потрібно знати час та місце народження. І здогадайтеся що? Людям XVII століття відомо, коли вони народилися — з точністю до хвилини. Скажімо, Петро Могила з’явився на світ 31 грудня 1596 року, о 10:20, в Сучаві. Добре, нехай… Але ж те саме можуть сказати й жовніри, міщани, втеклі селяни, яким Євка не менш охоче складає гороскопи. Напевно, в повитух уже тоді були наручні електронні годинники. Хтось може закинути, що мудреці здавна намагалися прочитати в небі долю новонароджених — з цієї причини поганські волхви називали зірки «рожаницями». Саме так, проте тут ідеться про наддетальні гороскопи, без права на помилку, відповідно й вихідні дані мали бути межово докладними.
Імовірно, текст суттєво покращився б, якби Наталія Довгопол пішла в альтернативну історію, змінивши траєкторію розвитку технологій як таких, або у фентезі — володіння магією теж пояснило б владу й здібності деяких персонажів (зараз у «Та, що читала зорі» будь-які чари нібито затавровано забобонами, однак про сільську знахарку, яка чомусь крутить жорстоким паном і священником, не питайте — все заплутано).
В інших аспектах зоряність роману дуже симпатична: астролябії, креслення, розмови між персонажами про античні й питомо українські назви сузір’їв справді прикрашають текст, а головне — роблять його достатньо атмосферним. Скоріш за все левову частку інформації взято з наукового видання «Українське небо. Студії над історією астрономії в Україні» (2014—2016) — воно може стати наступним пунктом у читацькому списку для тих, кому заімпонували пригоди звіздарки Євки. Перевагою «Тієї, що читає зорі» є й авторське саморедагування: стиль у другому виданні дещо рівніший у порівнянні з «Проклятим небом», і це не може не радувати.
Вочевидь оцінка книжки Наталії Довгопол напряму залежатиме від того, що саме читач хоче отримати. Як роман пригодницький або ж любовний, «Та, що читає зорі» працює добре. Коли ж думати про неї як твір історичний, чи принаймні довколаісторичний, згадується гумореска Павла Глазового. Там п’яний дядько, задивившись на небо, віддзеркалене в калюжі, булькнув у воду й сидить собі, аж тут надходить міліціонер і питає, чи не потрібна допомога. Дядько відповідає, що міліціонер нічого не розуміє — він взагалі-то сидить на Місяці! «Сержант глянув у калюжу. — Добре, — каже, — згода. Зараз тобі, соколику, пришлем “лунохода”». Власне, Павле Прокоповичу, пришліть, будь ласка, за Богданом Хмельницьким, а ми тут вже якось дамо собі раду.
