Анастасія Кузьміна
культурна журналістка, співавторка подкасту про поезію «Слова на вітер»
«Я люблю Діка» — роман американської письменниці Кріс Краус про одержимість, що сублімується в текст. Книжка навіть не «про» це — вона радше і є цим, адже поєднує в собі художню прозу, есеїстику та мемуари. Уперше роман був опублікований у 1997 році у видавництві Semiotext(e), а український переклад — у 2025-му в «Грушці».
Головна героїня — експериментальна режисерка та перформерка — одного вечора знайомиться з чоловіком на ім’я Дік. Він англійський культурний критик і приятель Сильвера Лотранже — університетського викладача та чоловіка героїні. Подружня пара залишається у Діка на ніч. Зранку господар будинку зникає, а жінка тлумачить це як «Концептуальний Трах», адже ввечері вона помітила зв’язок між ними. Про все це вона міркує вголос зі своїм чоловіком. Потім ці розмови перетворюються у листи, адресовані Діку, а згодом написане стає романом.
Дві правди і одна брехня
Досвід читання тут може різнитися залежно від рівня уваги, спрямованої на запамʼятовування імен. Якщо вчасно виявити, що головна героїня — це сама Кріс Краус, то можна дослідити ще певну кількість справжностей з життя авторки, адже йдеться про автофікшн.
Стосунок до жанру, як зазвичай буває, визначається вже постфактум. Утім, якщо говорити про автофікшн, занесення в межі жанру відбувається начебто з дозволу авторів ще тоді, коли вони вирішують, наскільки неприхованими будуть у тексті.
Хтось лише дає головній героїні своє ім’я (цією кимось може бути Софія Андрухович у «Сьомзі»), а хтось (Кріс Краус) чітко ословлює в тексті ймовірну назву майбутньої книжки, в якій ми й читаємо ці міркування натепер. Нагадує руйнування четвертої стіни, існування якої можна було б поставити під сумнів в автофікшені, адже автори й так визнають часткову невигаданість історій, а тобто підпускають читачів ближче. Проте підпускання не є особистим звертанням, яке необхідне для ламання стіни. Своєрідність «Я люблю Діка» полягає в тому, що Краус не акцентує на цьому звертанні, проте Краус-авторка зливається з Краус-героїнею і визнає, що вона персонажка книжки, яку напише-пише-написала.
Правдою, що збігається з реальністю, є існування багатьох інших, окрім Кріс, персонажів. До прикладу, Енн Ровер чи Джим Флетчер, згадані у подяках Краус-авторки, з’являються під своїми ж іменами в сюжеті. Якщо засумніватися, чи насправді авторка не перемикається на свою ідентичність оповідачки вже у паратексті — можна для певності перевірити справжність осіб у ще один спосіб: треба лише зайти на сайт американського видавництва Semiotext(e), заснованого, до слова, Сильвером Лотранже і наразі співредагованого Кріс Краус разом з Геді Ель Холті. Опісля прочитання «Я люблю Діка» виявиться, що багато імен авторів уже нам відомі. Та сама Енн Ровер, а ще Джон Келсі, Девід Реттрей чи Айлін Майлз, яка й написала передмову до книжки Краус.
Є ще інший тип персонажів — віддаленіший від авторки, але так само знайомий. Ці персонажі стають теоретичним підґрунтям для міркувань головної героїні та її чоловіка — Симона Вейль, Юлія Кристева, Жан Бодріяр, Поль Вірільйо та інші. Тексти усіх перелічених постатей видавали в Semiotext(e), а Поль Вірільйо навіть має кілька спільних книжок із Сильвером Лотранже. Тому розмежувальна лінія між типами персонажів трохи стирається — друзі/колеги теж подеколи стають тим теоретичним підґрунтям, створюючи такий собі камерний інтертекстуальний простір.
Читачам доступне знання про існування цих людей в позатекстовому світі, та навряд чи колись можна буде підтвердити дійсність усіх приватних розмов Краус, її думок чи зміст їхніх із Сильвером листів (якщо вони були). Можливо, авторка вирішила не змінювати імена прототипам, водночас витворюючи з них інших людей і задіюючи їх у вигаданих ситуаціях. Або ж ні. Або ж усе було майже так.
Рольові ігри
Кріс Краус і Сильвер Лотранже пишуть листи, усвідомлюючи, що це має бути мистецтвом — чи то літературою, чи то перформенсом. Може, навіть теоретичним текстом, на який їхні друзі зможуть покликатися у відповідь? У будь-якому разі вони пишуть ці листи цікаво — зокрема з накладанням художніх текстів на своє життя.
Найхарактернішим прикладом є листи, підписані від імені Шарля та Емми Боварі з тексту Гюстава Флобера, де так само з’являється мотив любовного трикутника, але, звісно ж, у своєму більш звичному вигляді. Сильвер пише й окремого листа Діку від імені Шарля, в якому називає Кріс Еммою і розповідає, що та радить звернутися йому до сексолога і намагається перетворити сексуальність Шарля на щось менш фукіанське. Пара поставила перед собою завдання підважити століття фалоцентричності — переосмислення класики чи намагання якнайкраще описати ситуацію завдяки спільним культурним кодам?
Трапляються моменти, коли йдеться про перегляд сюжетів книжок, бо щось подібне, на думку Кріс, стається з нею. До прикладу, через роки після першої зустрічі з Діком, на якій вона задумалася про причини своєї любові до поганого мистецтва, вона знайде відповідь у романі Шарлотти Бронте — цей потяг є тим самим, що й симпатія Джейн Ейр до Рочестера: «погані персонажі дають простір для думки». Кріс залишає у своїй оповіді покликання на тексти, які вже подеколи й не лапкує. Не акцентує на тому, що вони є окремішніми від її думок. Видається, що всі ці згадки можуть бути несвідомими, вписаними в життя героїні настільки, що їй важко відмежувати себе. Це може бути речення, що описує ситуацію і складається лише з назви п’єси Сартра — Huis clos (у п’єсі йдеться про трьох людей, що зачинені в кімнаті пекла). Або ж Кріс називає підрозділ свого листа «Деякі випадки з життя рабині», що майже повністю дублює назву книжки Гарієтт Джейкобз «Випадки з життя рабині». Якщо скласти докупи всі згадані тексти в «Я люблю Діка», то, можливо, вдасться реконструювати чималу частину домашньої бібліотеки Кріс Краус — тої, що авторка.
«Дорогий щоденнику…»
Про що ж пише Кріс у листах до Діка? Вона пише мистецьку критику — до прикладу, присвячує розділ виставці Р. Б. Кітая. Кріс міркує про розташування його робіт у Метрополітен-музеї, коментує тексти, що супроводжують картини, розповідає про контекст самого художника і окремих творів. Пише про єврейство Кітая та, звісно ж, про своє, і тому ми ніколи не забуваємо про присутність головної героїні — уся її діяльність стосується насамперед її. Цілком імовірно, що Кріс вирішила написати статтю-розділ саме про Кітая через їхнє спільне єврейство і єдине слово — «екзегеза», яке раніше запозичила собі як назву розділу. Кітай, за словами Краус, зациклився на ідеї писати тексти до кожної картини: «“Екзегеза” — пошук божевільною людиною підтвердження, що вона не божевільна». І саме так Кріс називає розділ, де намагається пояснити себе Діку.
Є у книжці речення з чергового листа Кріс, яке доволі гарно описує цей роман: «Я досі не наблизилася до пояснення, який зв’язок між геноцидом гватемальців і 180 сторінками любовних листів, які я написала разом із чоловіком і потім дала тобі, як бомбу уповільненої дії, вигрібну яму чи рукопис».
Айлін Майлз пише у передмові, що Кріс змушує Діка і всіх нас слухати історію про Неї. І це дійсно так: прикриваючись Діком, якого вона одного разу визнає «дорогим щоденником», Кріс привертає увагу до своєї діяльності перформерки, до її невдалого фільму, її літературних захоплень, її мистецької критики, її минулого (а їй 39 років) та сьогодення і, зрештою, до її почуттів. Кріс називає одну з частин роману «Усякий лист — це лист любові» — і цим нібито деконструює значення любовного листа, відкидаючи від нього уявлення виняткового тексту, що стосується лише двох, якщо не однієї, бо зациклений на її почуттях. Укотре цитуючи свого приятеля, Девіда Реттрея, авторка вводить у текст думку про відвертість, що наближається до пророкування і розламує усталений план — мабуть, ця думка і є одним із означників листів.
До цієї історії можна повертатися кілька разів і аналізувати за Лаканом, Дельозом, Фуко, Бодріяром, Кристевою, Беньяміном та багатьма іншими, але під час першого прочитання пропоную поспостерігати за тим, як Кріс Краус досліджує себе сама.
