Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Чи це виспіла диня прямо з баштана, чи саме́ південне сонце — такою зігрівально вохристою є обкладинка роману «Степові обрії», що вийшов у серії «Vivat Класика». Перед нами перша частина трилогії «Наша не своя земля», яку Людмила Коваленко написала в 1960-х і, попри авторську волю, не змогла опублікувати разом (завадили еміграційні видавничі труднощі) — на думку письменниці, це унеможливило цілісне враження: читачі змушені були по два роки чекати продовження. Через шість десятиліть «Vivat» вирішили не збирати докупи роздроблений варіант і знову презентували відокремлені «Степові обрії» — одненький із трійки променів — але, як то кажуть, і на цьому спасибі, і від нього жарко.
Спека в романі Людмили Коваленко хоч і лагідна, все ж змушує розімлівати. В час застудного міжсезоння буквально проситься медична приписка до анотації: рекомендовано прикладати книжку до грудей, як гірчичник, щойно відчуєте дрижаки від протягу. Адже на її сторінках добряче «кочегарить» як приазовський клімат, так і самі південці — мешканці Маріуполя кінця ХІХ століття: частина розпашілих містян опівдні зачиняють ставні на вікнах і бережуть сили, кавуючи в затінку, а от діяльніші сусіди ще більше піддають жару — ставлять казани в літніх кухнях і починають варити кавуновий бекмез. Гарячий та солодкий.
У такі хвилини смаги всі маріупольські стежки ведуть до бузні — центру міжкультурного діалогу і просто гарного закладу, щоб хильнути бузи (легкого хмільного напою, який виготовлявся в Криму та на Кавказі) і поїсти традиційні грецькі чирчири — смажені пиріжки, схожі на кримськотатарські чебереки. Там, посеред річок вина й картярських вигуків, грек Григорій Анастасович Татаров, іронічно мружачись, починає баяти: «бірзаман да бариди, бірзаман да йох иди» («може, це було, а може, цього й не було») — як пояснює Людмила Коваленко, так зазвичай починаються грецькі казки. Можливо, так почалося й саме місто. За свідченнями історикині Ірини Пономарьової, спершу на березі Азовського моря постав венеційсько-генуезький форпост Адомах, у ХVII столітті його змінив козацький зимівник Домаха, та Маріуполь, як місто, заснували саме греки, що перебралися з Криму до Надазов’я в 1778–1780 роках. Їхнє переселення ініціювала Катерина ІІ: це була частина проєкту із завоювання Кримського ханства. Митрополит Ігнатій намагався переконати кримських християн, що на нових землях вони зможуть побудувати казку, але кому ж хотілося полишати власні домівки… Хай там як, хтось переїхав добровільно, когось було відверто депортовано, — а всього в Надазов’ї греки зайняли територію площею 8114 км2. Майже як острів Крит.
І якщо читачі вже на цьому моменті відчайдушно прагнуть нитки критської розумахи Аріадни, аби не загубитися в лабіринтах міжетнічних взаємин, то гімназистка Льоля, головна героїня роману й донька того самого Татарова, ще не надто ламає над цим голову: політика є лише тлом для драми дорослішання (ну, а про те, що відстань від «тла» до «головної проблеми» ближча, ніж здається, — один крок, або одна любовна дилема, ми поговоримо трохи пізніше). Коли міркувати про схожі книжки, перша половина «Степових обріїв» — це «Метелики на шпильках» Ірини Вільде, але в приморському сетингу. Дівчата-гімназистки вперше пізнають жіночу дружбу, шепочучись біля класної печі, досліджують власну тілесність, будують плани на майбутнє та, на щастя маріупольок, ходять до моря — купаються там у довгих спідніх сорочках на спеціальних жіночих пляжах… Між іншим, у другій частині трилогії — романі «Прорість» — донька Льолі, Муся, також відпочиватиме на морі, але вже в спеціальному купальному костюмі: виокремлення відпочинкового гардеробу дозволить об’єднати простір — відтепер чоловікам і жінкам не потрібно розходитися в різні кінці узбережжя. Так у текстах Людмили Коваленко дуже тонко унаочнюється поступ міського побуту й моралі.
Наприкінці ХІХ століття порядна дівчина з Півдня України все ще маячила в добропристойній сорочині. Вона мала бути скромною, з наготованим посагом (стосами постільної білизни й мереживних серветок) і освітою, що головно визначалася знанням російської… В Чернівцях, де розгортаються події трилогії «Метелики на шпильках», такою накинутою мовою є угорська: українських панночок силоміць виховують, чи радше викручують, на «домнішор». Натомість у Маріуполі мешкають химерні «баришні» — химерні, адже жоден росіянин просто не зрозумів би їх. Вони говорять покручем російської та української, коли наче й «макітра» сказати соромно (мужицтво!), але й іншомовний відповідник не відомий — отож виходить «макотра»1. Так добре, так по-інтелігентному. Ті ж іноземні бізнесовці, які мають порозумітися з місцевим селянством про пшеницю чи іншу сільськогосподарську продукцію, навіть не знають, що перемикаються на українську, — як пише Людмила Коваленко, маріупольці кінця ХІХ століття опинилися в ситуації, коли українська мова існувала, а назва для неї — ні.
Упорядниця Сніжана Чернюк починає свою передмову з перерахунку згаданих у романі страв і продуктів, що передають колоритність і щедротність південного краю. З іншого боку, в «Степових обріях» так багато їжі ще й тому, що Україна з погляду колонізаторів — це ресурси, а не корінне населення. Житниця Європи, так би мовити, — і байдуже, що справжній господар цієї землі, український селянин, тулиться приймаком у власній хаті.
Після таких роздумів закрадається питання: а чи справді ця книжка — «українське хюґе», як завлено в анотації?
Ми ж прийшли сюди по обіцяний вайб неозорих степів і розжареного приморського міста, а нас, як рипучу гарбу, навантажують розмовами про імперіалізм. Так, саме тому це воно і є. У скандинавському розумінні хюґе є щастям попри жорсткий клімат: із жовтня по березень данці майже не бачать сонця, отож борються з темрявою та морозом власними силами: розпалюють камін, плетуть у кріслі-гойдалці вовняні шкарпетки, коротше кажучи, роблять собі затишок. На Півдні України не йдеться про холодне підсоння, там студять сусіди-імперці: мабуть, тому українське хюґе варто розуміти як життєствердну радість попри амбіції «москаля». Саме так маріупольці, та й не тільки вони, називають пронизливий північний вітер.
Льоля починає рефлексувати над цим вже по закінченні гімназії, коли двері її дому відчиняються одразу для двох залицяльників — поміркованого грека Ісалті та революційно налаштованого українця Кульженка. Боротьба за дівчину переростає в агон ідей, або ж навпаки, — власне, послідовність тут не так і важить. Головне, що Ісалті мислить локально, він живе в Маріуполі і, логічно, хоче допомагати місцевому селянству, натомість Кульженко вірить, що скинути царя можна лише тоді, коли сили народів об’єднаються. Значить, потрібно перш за все рятувати міфічного «русского мужика», що «стонєт» у глибинці. От якби допомогти йому не стогнати — то ого-го-го, тоді б він показав усім справедливість, що б це насправді не значило. Таке сліпе взорування на інтереси російської інтелігенції призводить до того, що освічені українці набагато більше знають про далеких російських селян, аніж своїх українських: б’ючись над розв’язанням нагальних народних проблем, Кульженко та йому подібні тримають «в умє» «русскіх мужиків» — і це фатально збиває їх. Ох і дивовижа, що українці та росіяни зовсім не схожі! Найкумедніше, що, знайомлячись із Льолею, Кульженко обіцяє принести їй працю історика Миколи Костомарова про Богдана Хмельницького. Краще б сам його «Дві руські народності» перечитав.
У житті молодої дівчини пробудження національної свідомості збігається з усвідомленням власної жіночності: мрією є свобода в усьому — і в громадському, і в приватному. Цьому сприяють самі краєвиди — широкі степові горизонти, коли зір і думка несуться учвал, мов дикі коні, і ніщо не спиняє їх. У другій частині трилогії найкраще це підмітить Муся: потрапивши з Маріуполя до київських лісів, вона захопиться природою, однак швидко втомиться визбирувати гриби і ягоди долі — степовички звикли дивитися прямо. Ліс постає метафорою обмеженого життя: вряди-годи, можливо, й хочеться ненадовго сховатися межи дерев, але за кожним узліссям має відкриватися море чи степ. Тоді балансу буде дотримано.
Зрештою, чого той старий степ тільки не бачив — аж ковилою, бідний, посивів. Здається, що в незалежності маріупольок кінця ХІХ століття прозирає козаччина — той самий зимівник Домаха. Якщо зостановитися над назвою, виходить цікава двозначність: це й шабля з дамаської сталі, і жіноче ім’я. Прикметно, що в Людмили Коваленко є однойменна драма про колективізацію, де головна героїня Домаха, любляча мати й працьовита хазяйка, єдина зберігає гідність перед навалою, що девальвує людські цінності: чесність, відданість, доброту. Про події 1920-х йтиметься вже в третій частині «Нашої не своєї землі», але навіть тут, у «Степових обріях», цілком зрозуміло: коли надходять складні часи, саме жінки зі своєю м’якою гнучкістю виявляються прикладом стійкості. Причому йдеться як про зовнішню боротьбу, так і про внутрішні, не видимі іншим, трагедії.
Роман Людмили Коваленко — це освідчення в любові Надазов’ю та його строкатим традиціям.
Представлений рівень побутової деталізації можна порівняти хіба що з книжкою «Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 1920-х рр.» — збіркою студентських етнографічних описів, зроблених в одному з куточків колишнього Маріупольського повіту. Звісно, проводити паралелі між науковими матеріалами й художньою літературою — діло невдячне, або ж попросту безглузде, а проте обидва видання об’єднує спільність враження — відкриття дивовижної автентичності регіону, що його ми, на наше нещастя, асоціюємо з територією русифікованою, а отже, знеособленою. Добре, що познайомитися зі справжнім Маріуполем та Маріупольщиною кінця ХІХ — початку ХХ століть допомагають примітки Сніжани Чернюк. Вона розповідає читачам про міський порт, церкви, зрештою, особливості донецького краю. Краю, що випробовує на міцність перш ніж прийняти за свого.
Герої Людмили Коваленко й самі схожі на символ українських степів — витривалу ковилу, що, вгрузаючи в землю чіпкими коренями, не боїться ані сонця, ані неспинного вітру, ані копит ворожих коней. Бо ж вона створена для степових обріїв, а вони — для неї. На заздрість усім іншокліматичним зайдам. І скільки б ті не старалися залишитися в цих рівнинах, їм попросту немає чим зачепитися — отож і зникнуть так само несподівано, як з’явилися.
- Аби на нас не озлобився жоден мисник, завважмо, що фонетичний варіант «макотра» вживають у багатьох регіонах України, він не є суржикізмом. Саме слово походить від праслов’янського makotьra, makotьrtь і складається з двох основ: мак і терти. ↩︎
