Олександра Пшенична
літературна оглядачка
Михайло Тимофійович — військовий, командир гарматного розрахунку, який вперше за довгий час іде у відпустку, аби побачитися з родиною. Та під час відпочинку його наздоганяє воєнна дійсність — він дізнається про смерть побратима. Історію того, як він намагається впоратися із відчуттям втрати, розкриває Віктор Янкевич у своєму романі «Я не забуду», що потрапив у короткий список премії «Своя полиця».
Простою мовою про непрості речі
Мова, якою написано роман — дуже проста. Подекуди вона навіть відчувається трохи наївною, але саме це й робить текст переконливішим і доступним для читача. Вона не ускладнює, не маскує переживання героя, а показує їх такими, які вони є.
Таким чином дистанція між читачем і автором, попри можливу різницю досвіду, дуже коротка. Роман не інтелектуалізує досвід війни, а звучить майже як свідчення, і його правдивість передається в описах складних та болючих досвідів тією мовою, якою вони проживаються.
Злість та багато любові
Перше, що спадає на думку про цей роман: він надзвичайно емоційний. Цей текст найбільш переповнений злістю: раз по раз головний герой Тимофійович та його побратими «закипають» — причиною тому стають новини, командування, втрати, оточення, цивільні чоловіки, що зʼявляються поза зоною бойових дій. У цьому, певно, полягає як основна болючість, так і вивільнення цієї книги: вона сповнена оголеної, сирої емоції. Злість тут — це не тільки про проживання страшних та травматичних подій, але й загалом про спосіб виживання в тому середовищі, у якому опинилися герої, де наявна постійна небезпека, тиск та втрати. Вона проривається крізь словесне, фізіологічне, психічне: так, у головного героя від злості то «стискаються руки до посиніння», то «червоніє обличчя». Ми бачимо, як це повсюдно впливає на героя: в один момент, прямо перед тим, як його сповіщають про смерть його побратима, він зривається на своїх друзів та свого сина, чим лякає і дружину, і внучку, які не звикли бачити його в такому стані; дружина не може зрозуміти, звідки в ньому стільки злості.
Проте, здається, що за всім цим сплеском емоцій стоїть щось прихованіше — цей роман сповнений відчуття любові у всіх її проявах. Ми бачимо привʼязаність побратимів одне до одного, любов до родини, а також спаплюжену, але й водночас підсвічену війною любов до життя. Любов і гнів не протиставляються одне одному: вони співіснують, а багато в чому й залежать одне від одного.
Почуття в романі часто проявляються на рівні тілесності: ми бачимо описи того, як проступає фізично гнів, як горе зупиняє Тимофійовичу мову, як його тіло збуджується від близькості із дружиною, як він взаємодіє з іншими персонажами. Це виявлення емоцій підкреслює те, наскільки текст є відбитком того, що відбувається зараз, і коли обставини спонукають до того, аби все «внутрішнє» відбувалося швидко.
Саме це емоційне забарвлення грає в романі вагому роль: воно не лише поглиблює психологізм твору, але й робить його щирим та близьким до читача, надаючи не аналіз подій, а те, чим вони є в моменті для тих, хто проживає досвід війни.
Відпустка у війну
Головний герой вже близько року не був удома, і от, після його поранення FPV-дроном, його відправляють у відпустку. Одразу після того, як герой виїжджає із зони бойових дій, відчувається контраст між його цивільним та військовим життям: він дозволяє собі алкоголь, а багато звичних для війська правил більше не діють.
Проте після нетривалого перебування вдома та використання благ цивільного життя, вплив війни починає постійно проявлятися. Він постійно занурюється у роздуми про фронт: все довкола ніби спонукає до цього. Навіть епізод, у якому він із іншим чоловіком «говорили про політику, але не сказали ні слова про війну» підкреслює наскрізність війни для життя героя: той факт, що вони, говорячи про політику, не згадують війну, видається дивним — навіть дещо уникаючим, але тільки більше підкреслює її присутність.
Автор змальовує такий собі зріз суспільства часів війни: тут і ті, хто воюють, і ті, хто чекають рідних з фронту, і ті, хто ховаються від війни. Усі ці групи співіснують у спільному просторі, та подекуди живуть у різних реальностях, і зіткнення з «іншим» для героя часто є болючим та складним для усвідомлення.
Подорожні трансформації
Після звістки про смерть Тімона, Тимофійович вирішує здійснити його мрію: пройти Чорногірський хребет у Карпатах, а також лишити його речі на кожній із вершин двотисячників. Мотив подорожі тут не випадковий, він також несе за собою і трансформаційний досвід, переосмислення. Вочевидь, саме ця частина книги із трьох несе за собою найбільше внутрішніх змін героя — і лишає його перед відкритим гірським пейзажем його життя.
У його подорожі, як і в будь-якому типовому паломництві, йому також трапляється філософ (тут же — поки тільки студент філософії), який говорить йому про гори так:
Гори випробовують нас. Дивляться, на що ми здатні. Слабакам тут не місце. Ти можеш здатися і повернутися додому. Тобі за це нічого не буде. А можеш піти далі. Кинути виклик горам і самому собі. Перевірити, на що ти здатний. Повір мені, якщо ти це зробиш, то вже ніколи не будеш таким, як раніше. Гори можуть бути твоїм ворогом, а можуть стати найкращим другом.
Гори тут є межею, яку йому треба перейти, аби прийняти втрату побратима. Водночас, вони слугують і місцем його памʼяті, адже кожна з підкорених вершин стає носієм спогадів про його друга, виконанням його мрії. Символічно, що востаннє цей маршрут Тимофійович проходив у 2013 році — прямо напередодні початку російського вторгнення.
Не випадковим є і те, що Тимофійовичу в його подорожі в горах згадується «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері:
Згадав чомусь казку про маленького принца. Йому подумалося, що десь там, на одній із цих сяйливих штук сидить Тімон, рубається в якісь небесні танчики на закопаному на горі Петрос телефоні і травить жарти червоній троянді. А коли захоче, зможе спуститися сюди, в Карпати. Завдяки тому, що Тимофійович здійснив цю подорож і залишив його частинку в цих горах, Тімон зможе прогулятися тут і побачити цю красу. А зараз він сидить десь там і сміється.
Згадка про цей твір розкриває глибинний символізм цієї подорожі: поєднання у світі життя і смерті, де треба навчитися приймати обидві його частини. Окрім цього, вона говорить і про відповідальність, яку Тимофійович гостро відчуває щодо смерті Тімона, якого він «не вберіг».
Засновки замість висновків
«Я не забуду» Віктора Янкевича — історія про незавершену історію війни, у якій багато хто має травматичний та болючий досвід, що продовжує жити в памʼяті, тілі та повсякденності. Вона не тільки спонукає до роздумів, але й змушує читача повернутися до першопочатків — до базових людських почуттів, які оголює та випробовує війна: любові, втрати близьких, страху смерті та відчуття відповідальності.
