Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
За роман «Тінь від полум’я» Марк Бабаревич у 2023 році вже отримав диплом «Коронації слова» (хто знає, той знає), а тепер ця книга претендує і на премію «Своя полиця». Сюжет на знайому, але все ще стигматизовану тему: військовий повертається з АТО/ООС і намагається знайти собі місце в суспільстві, котре, здається, не дуже-то й прагне це місце надавати. Головний герой ніби марить ідеальною картинкою мирного життя, яку сам собі намалював, але поступово розуміє, що це не більше як романтичні уявлення, і з дійсністю вони мають так само мало спільного, як соціально-політичний клімат Києва із воєнною реальністю Донбасу.
Структура структури
Книга складається з 12 розділів, а кожен розділ своєю чергою складається з двох глав. Перші глави оповідають про спроби ветерана Олега Бербенка адаптуватися до життя в Києві 2018 року після участі в бойових діях на Сході. Книга відкривається сценою, як Олег сидить в офісі видавництва, «яке належало до топ тридцяти українського літературного ринку» (неіронічно), бо ж Олег «великі ставки робив на літературу» і хотів бути письменником; він уже навіть написав кримінально-детективно-трилерний роман про «дівчину, яка потрапила у важку життєву ситуацію й залишилася зовсім сама», що його він і планує тут видати.
Ось тільки директор видавництва, який говорив з Олегом про його книгу радше з поблажливості, аніж з інтересу (а далі за сюжетом ми з’ясуємо, що поблажливість — то ще не найгірше ставлення до ветерана), обламує письменницькі мрії: таке від дебютанта ніхто не стане читати. Натомість, щоб увійти в літпроцес, треба написати про війну. Ось така книга вже точно буде продаватися. Та насправді облом тут стосується не лише письменницьких амбіцій та планів, він значно ширший: таким чином Олегу зразу дають зрозуміти, що винести своє травматичне минуле за дужки не вийде; щоби почати життя з нуля, недостатньо просто піти з нуля — доведеться ще й промотати свої спогади, аби їх відпустити. Усе це Олег усвідомлює радше поступово й сам того не помічаючи, головною ж його мотивацією все ще слугує мрія стати письменником. І якщо для цього потрібно написати книгу про війну, що ж, Олег напише книгу про війну — а вже вона стане каталізатором особистісних змін.
Власне, кожна друга глава розділів «Тіні від полум’я» і є епізодом із книги Олега, яку він пише протягом сюжету. Ці епізоди відтворюють події на Донбасі від партизанської діяльності Олега в Слов’янську 2014 року й аж до найсвіжіших випадків уже на службі в українських Силах оборони. Тут сутички з ворогом, артилерійські та мінометні обстріли, розвідувальні вилазки, смерті — словом, упізнавана мілітарна проза і, як воно зазвичай і буває, заснована вона на реальних подіях. Щодо реального підґрунтя автор дає дисклеймер ще на початку книги:
Кожна глава, біля назви якої стоїть одна зірочка “*”, — ґрунтована на реальних подіях. Кожна глава, біля назви якої є дві зірочки “**”, — повторює реальну історію майже повністю. Винятком служить те, що глава все одно підігнана під загальний сюжет, імена й час подій, назви підрозділів, а також причини деяких учинків можуть бути змінені.
Принцип загалом зрозумілий. З одного боку, дещо нагадує подібний дисклеймер у лауреата торішньої премії «Своя полиця» — у романі Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити»: «Я змінив окремі деталі, певні імена, свідомо не назвав або переінакшив місця подій, але суть постарався зберегти безжально чесною, безжально насамперед до себе». З іншого ж боку, ця концепція вже неодноразово була випробувана в літературі, зокрема Славенкою Дракуліч у її романі «Ніби мене нема(є)»: ця книга мала бути збірником свідчень жертв воєнних злочинів під час Югославських воєн, але скоро авторка зрозуміла, що такий підхід вибудовує завелику дистанцію між суб’єктами її тексту та його читачами, а тому вирішила змінити жанр — так нон-фікшн став романом, який дозволяє читачеві легше ідентифікувати себе із персонажами, емпатувати їм, одне слово, вірити тексту.
Здається, Марк Бабаревич обирає таку саму стратегію: він інтегрує реальні історії війни в полотно художнього роману, аби позбавити їх потенційної сухості викладу, аби вони сприймалися передусім на емоційному рівні, бо ж ця книга покликана переконати (майже із завзяттям прикладної літератури) в необхідності змін. Власне, автор прямо наводить прохання у післямові: «Тож, ким би ти не був, читачу (або читачко), моє прохання для тебе одне: стань для військових тією підтримкою, якою вони були для тебе […] станьте протилежністю до слова байдужість». Треба розуміти, що вся книга й написана як такий розлогий заклик, тож і сприймати її треба відповідно.
Пиво і Beatles
Отже, розділи почергово показують нам Олега в Києві 2018 року й на війні від 2014-го і далі. І якщо зі змістом щодругих розділів роману — тих, що про війну, — загалом усе зрозуміло, то київські пригоди Олега потрібно окремо анонсувати, бо ж, хоч вони і обрамлюють усю історію й зв’язують докупи нелінійні спогади війни, сама київська лінія мало резонує із воєнними мемуарами. Тут, окрім написання автобіографічного роману і гострих нападів ПТСР, на Олега чекає: зйомна квартира на лівому березі із чотирма сусідами (одного ми, до речі, так і не побачимо); чотири спроби знайти нормальну роботу; любовна лінія (куди ж без неї), що намагається (але тільки намагається) перерости в любовний трикутник; постійні розмови з давнім другом та армійським побратимом Ромою, який завжди невідь-звідки виникає (і вже після третього разу стає зрозуміло, що тут щось не так); а ще купа бійок і криміналу. Власне, майже в кожному (!) розділі комусь та й прилітає в морду — Олегу чи від Олега, — ну чи принаймні когось валять на землю. Виникає враження, що, якщо в других главах «Тіні від полум’я» Олег пише свій воєнний роман, то в перших главах він виписує ту свою першу книгу, яку видавництво не прийняло, — кримінально-детективно-трилерну.
І написано це, варто сказати, з неабияким градусом пафосу. Достатньо буде просто навести як приклади такі речення: «Згусток журби почав розростатися прямо в грудній клітці»; або: «Але що ті клятви неньці, коли син їде мстити самій смерті за полеглих друзів…». Уточнення: іронії в книзі нема зовсім, це вам не «Пригоди бравого вояка Швейка», тут кожне слово написане із усією можливою серйозністю.
Та найбільша проблема книги в тому, що їй кортить не показувати, а переказувати, при тому переказувати подеколи цілком зайві речі. От, наприклад, з опису інтер’єру в закладі, де Олег має перше побачення зі своїм романтичним інтересом: «На цегляній стіні красувалося зображення групи Beatles, з підписом “Let it beer”…». Ну, здається, усе ясно. Але от авторові так не здається, тож він уточнює для читача — раптом той не зрозумів? — що це «доволі мила калька оригінальної назви легендарної пісні». Ну тепер-то точно усе ясно. Але ні! Автор уточнює далі в дужках, що під легендарною піснею він має на увазі саме «Let it be» — ніби каламбур «Let it beer» можна сплутати з «Hey Jude». Гаразд, це вже точно все, далі вже просто нема що уточнювати. Помиляєтесь! Ще треба уточнити, що «beer» у цій кальці означає «пиво». І зрештою маємо розжоване в пюре речення на понад три рядки: «На цегляній стіні красувалося зображення групи Beatles, з підписом “Let it beer” — доволі мила калька оригінальної назви легендарної пісні (Let it be), де останнє слово замінили на “пиво”».
І річ у тім, що надалі цей плакат із каламбуром взагалі ніяк (!) не вплине на сюжет; ми навіть не знаємо, що саме персонажі замовили в тому закладі (лишається тільки сподіватися, що таки пиво). Весь цей опис, який нібито до чогось вів, зрештою виявляється рушницею, що так і не вистрілила, — хоч у цьому романі і стріляють ой як багато.
Наостанок
Та насправді весь пафос книги (а звідси — і надмірна переказуваність) виводить тут на думку про ширшу тему, яку книга — навмисно чи ні — підсвічує. І йдеться про те, що уявлення Олега про мирне й прекрасне життя у Києві від самого початку виявляються хибними: це життя ані прекрасне, ані мирне. Водночас природа цих романтизованих уявлень про «якесь внутрішнє тепло», яке «випромінювало це місто, чому звідси й не хотілось утікати», цілком зрозуміла. Головний герой не один раз акцентує на тому, що війна — це зайвий досвід, у тому сенсі, що війна — це те, що суперечить людській природі, це те, що «нам якраз-таки зовсім не обов’язково проходити», але доводиться. І якщо вже доводиться, якщо Олег таки вимушений пережити всі травми і втрати, то хочеться бодай вірити, що це не дарма і що Київ — як найконцентрованіше втілення тилового життя — мав би тримати певний паритет щодо благородності тих жертв, які уможливлюють його існування.
Тому-то й період, описаний у книзі, припадає на 2018 рік — для багатьох це останній невимушений і безтурботний період перед пандемією та повномасштабкою. І видавництво — те, що в топ тридцятці, — спонукає тут писати ветерана про війну, мовляв, ця книга добре продаватиметься; хоча всі, хто знайомий із станом літпроцесу в 2018-му, чудово знають, наскільки маргіналізованою на той час лишалася мілітарна проза і як важко було її просувати. Ба навіть у кафе — там, де плакат з бітлами, пам’ятаєте? — Олег звертається до дівчини винятково на «ви», і цей статус-кво триматиметься аж до першого поцілунку. Та що вже, у книзі жодного матюка нема! Усе тут справді благородно, романтично, заледве не ідеально — принаймні Олегові так хочеться вірити. А натомість — кримінал, борги, стигматизація, ПТСР. Де Олег прагне знайти принциповість, яка стала би поясненням, а для чого взагалі ця війна, там же «люди навколо забули про те, що таке принципи та цінності, а нормою для них стала їхня відсутність».
Моралізаторство? Так, безумовно, але воно тут і має бути: роман від самого початку анонсує гострий соціальний меседж. Це та сама дидактика, прикладність літератури, той самий заклик, який апелює до читацького раціо через його емоцію. І якщо суспільство версії 2018 року (принаймні таке, що постає у книзі) виявилося неготовим до реінтеграції ветеранів, то читачі роману «Тінь від полум’я» бути готовими вже просто мусять.
