Ольга Трейтяк
літературознавиця, літоглядачка
На Геліодорі завжди був неспокій. Питання віків тут — кому належить влада? Червоноокі сінкори створюють таємні ордени й практикують давню магію; люменори — лицарі по духу й майстри геральдики; гоноріси — вправні в архітектурі; натомість волелюбність і вогонь — стихія дхамонів. Хто з них сильніший у світі, де змішалися минуле й майбутнє, любов і ненависть, відданість і зрада?
«Залізна корона: Спадок поколінь» — новий фентезі-цикл Олександра Мироненка, нині військового. Світ у першій книзі — чіткий і продуманий. Кому цікавий середньовічний сетинг, той виправдає свій горизонт очікувань.Тут є лицарі, в будь-яку мить готові до боротьби. Прекрасні дами, що чекають порятунку. Замки, що свідчили таємниці століть. Тут є лорди з васалами, бо працює владна вертикаль, вищий статус — більша сила. У Мархорлі, столиці Телласу, править Беріон Вендатор, — лорд над лордами. Формально він головний, та чи справедливо?
Голос крові
У книзі багато крові, і йдеться тут не тільки про битви й смерті, а ще й про рід. Кров, що тече в жилах, багато важить у світі «Залізної корони». Лайтієни із раси люменорів й Тенебраси із сінкорів колись мали велику владу. Це вже в минулому, та розбрат між кланами й пам’ять про ті дні досі збереглися. А спогади — теж сила, тільки недооцінена.
Телана Лайтієн вийшла заміж за провінційного лорда Арамора, але дітей, особливо сина Кріса, виховувала як Лайтієнів. Хлопець має пам’ятати, якої він крові. Лайтієни — його рольова модель, сила й шляхетність. А це не так і типово для романів про владу й династію: постать матері явно переважає батькову. Про Арамора ми взагалі знаємо не так уже й багато. Він розкритий тільки як пияк і домашній тиран.
За сюжетом Крістіан має прізвисько Крук. Пояснення цього прізвиська побіжне, мовляв, він ходить у чорному одязі з накидкою, наче з крилами. Та цього видається замало, щоб розгледіти «крука» в самому Крістіані, його характері. Книга нічого не втрачає без цього прізвиська. Хто Крістіан поза подіями, просто як людина, — важко відповісти. Образи на батька, любов, сміливість у битвах — йому постійно доводиться взаємодіяти з кимось, щоби розкритись. А чим би він міг привабити без впливу інших героїв? Ближче до кінця є натяки на зміни, та всі деталі — поза межами цієї частини.
Голос столиці
Стосунки з батьком у Кріса складаються дуже холодні, тож він (не без підтримки матері, звісно) вирішує не повертатися з Мархорла, куди відвозив таємну звістку. Він убиває двох зайців. По-перше, можна показати себе як лицаря й розумного чоловіка. А по-друге, він тепер біля Грифонового гнізда — там, де правили його предки.
Грифонове гніздо — важлива локація. Надто багато свідчив цей замок, щоб бути просто спорудою. Хто в Грифоновому гнізді — точно на вершині могутності. Чи хоче Крістіан влади? Це питання часу, а поки він має дорослішати й виконати особливу місію. Він мусить рятувати сестру Лавію, викрадену сінкорами по дорозі до нареченого, лорда Орвіна.
Це виклик, та треба сказати, що Кріс не сам на сам із бідою. Тепер він має нових друзів: дхамон Флеймо — іронічний, брутально свавільний воїн; ще є Юнна, дівчина з трактиру — дуже вірна Крісу подруга; не лишається осторонь і лорд Орвін, для якого захистити прекрасну даму — це святий обов’язок.
Викрадені принцеси
«Залізна корона…» — роман, де не бракує сміливих ходів. От уявімо історію, де принцесу викрадає дракон, але в лігві вона не страждає, а адаптовується, вчить драконівську мову, читає книжки, спілкується. Лавії і уявляти не треба. В місті сінкорів вона гуляє, відвідує бібліотеку, вчить сінкоріан (місцеву мову). Сюди люменорка потрапила, бо від перших нападників-сінкорів її врятував інший сінкор, Кай Тенебрас (так, із того самого ворожого клану). Хоч умови тут кращі, все одно це полон, її воля тут нічого не вирішувала.
Лавія — не єдина вкрадена дівчина. Ще є сінкорка Аяла й принцеса Інвікемії Нііра, котрих примусово тримають у Мархорлі. Дівчата живуть у закритому просторі, й не розуміють, що буде далі. Вони тут — частина владних ігор, що для історії – звична річ. Наприклад, давнє поняття аманат — пов’язане зі знаттю, котру брали в заручники як гарантію домовленостей. У Олександра Мироненка це спосіб запобігти зрадам і контролювати ворожу династію. Коли воля рідних обмежена, ворога можна ослабити, посварити з кимось. У романі чимало героїв мають сестру чи доньку в заручниках.
Попри типовий троп викраденої принцеси, яку треба рятувати з полону, варто зазначити, що дівчата тут не безхарактерні й слабкі. Так, їх рятують чоловіки, але інколи вони й самі нищать кривдника тим, що під рукою.
Як Лавія, так і Аяла з Ніірою вивчають те, що в крові для них — вороже. Вони спілкуються з тими, кого зустрічають, відкривають культури. Та, звісно ж, простим спілкуванням тут для викрадача нічого не обмежується.
Від ненависті до кохання
«Заради тепла тих, кого любить, він і має спинити війну», — так думає сінкор Кай, що закохується в люменорку Лавію.
Здавалося б, прірва нездоланна. Вони з різних народів, виховані як вороги, та навіть у вигаданому світі доля має свої плани й велить чужим стати рідними. Рідні тут навпаки чужіють.
Кай і Лавія далеко не єдині закохані вороги. Крістіан, що мусив як лицар битися із сінкорами за сестру, й сам знаходить даму серця — сінкорку Аялу. Любов до чужинки спіткала й Дарена, брата Кріса й Лавії. Сценарії кохання в них схожі, хоч сімейні стосунки не дуже. Обраниця Дарена — гоноріска Нііра.
Власне, і сама поява почуттів теж дуже трафаретна: він подумав, що вона красива, а потім вони думали одне про одного. Виникає враження, що всі романтичні лінії прописані тут за цілком прозорою структурою — якщо закохуєшся, то обов’язково в когось із ворожого клану (так би мовити, тропи Ромео й Джульєтти і from haters to lovers в одному флаконі), і вже це почуття має щось змінити в усвідомленні твоєї ідентичності. Зрештою, це не єдиний аж так прозорий аспект стосунків.
Мови кохання
Як зазвичай і варто очікувати від сучасного фентезі, кохають тут не тільки платонічно. Для Кая й Лавії секс — це кульмінація почуттів, символ остаточного єднання, а для Дарена й Нііри — це розрядка, заспокоєння.
І хоч тілесна мова цікава, описи інтиму тут бувають скупими, на кшталт «впали на ліжко» або ж «коханці завершили…». У «Залізній короні…» інтимні сцени присутні радше механічно, ніби для дотримання обов’язкового критерію: мовляв, ну як же фентезі та й без сексу. І тут, звісно, не йдеться про потребу в надмірній натуралістичності й детальності софт-порно романів (яких нині не бракує). Інколи секс — це ще й чергова ситуація, за якої герой може розкритися. Натомість «Залізна корона…» має схильність розказувати, а не показувати. Наскільки прямолінійно герої тут мають інтимні стосунки між собою, настільки ж відчувають «страх» і «відчай» — ці та інші почуття названі буквально, бери і вір.
Що далі?
«Залізна корона: Спадок поколінь» — тільки перша книга циклу, тож цілком логічно від неї чекати повільного входження в темп оповіді і сетинг художнього світу. Але постійний рух у книзі заохочує читати далі. Герої нищать ворогів, вивчають себе й світ, випробувань багато, тож читач не засумує. Динаміка — це нескінченні дороги. Як буквально, коли міняється локація, так і образно, коли йдеться про внутрішні зміни.
Це стандартне фентезі в середньовiчному сетингу, де є влада, яку всі жадають, і сила минулого, що не дасть себе забути. Аби дійти до вершини могутності, треба не тільки докласти зусиль, а ще й принаймні вижити (це теж не так просто). У книзі є боротьба, інтриги й на противагу — кохання. Далі буде все більше напруги, але велика мета вимагає не менших перешкод.
