Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
«Шмуль і Марта» Анки Вознюк — це роман, який заграє з літературою і грає в літературу, але певної миті гра перестає бути суто грою. На початку все цілком упізнавано: є молодий чоловік з екзотичним іменем і тяжким дитинством, котре було тяжким головно через присутню там фігуру авторитарної матері; є психологічна самозагнаність і нереалізованість, помірне прагнення бунту і водночас його неможливість; є багато тексту, інтексту й інтертексту; є, звісно ж, фройдизм — і все це настільки напоказ, настільки банально, що стає аж незручно, мовляв, ну не може бути все просто аж настільки. А воно й справді не може: під нашим носом увесь цей час розгортається імпліцитний сюжет, який ми навіть не зразу помічаємо. І так типовий університетський роман потроху вгрузає в психологічний трилер. Ну, чи майже в трилер — вирішувати, зрештою, читачеві.
Типовий хлопчик із типово нетиповим іменем
Ширзармуля ніхто й ніколи не зве Ширзармулем, бо, погодьтеся, довго і незручно. Тож переважно — попри німі заперечення й пасивний спротив чоловіка — його ім’я редукують до Шмуля. Ані імені, ані причин незадовлення Шмуля нам не пояснять, але здогадатися загалом неважко: як університетський викладач літератури, наш головний персонаж мав би добре розуміти, що Ширзармуль — це щось загадкове й унікальне, в той час як Шмуль нагадує хіба про «Хлопчика в смугастій піжамі». Така собі асоціація. Але що наш викладач аж ніяк не загадковий і тим паче не унікальний, то й зватися Ширзармулем йому не світить — хай як сильно йому це (ш)муляє.
Шмуль мав непросте дитинство. Матір-деспотка — чи то з ненависті до батька Шмуля, котрий не без проблем покинув сім’ю, чи то з власних, зрозумілих тільки їй причин — звела для синочка психологічний паноптикум, метою якого було підірвати будь-яку спробу його соціалізації, особливо якщо йшлося про дівчат. Принаймні так воно виглядає з перспективи Шмуля. Одного разу, ще в молодшій школі, Шмулева дівчина прийшла до нього в гості — і його матір залюбки розповіла їй, як Шмулик колись жорстоко вбив кролика. Звісно ж, на тому романтичні стосунки Шмуля різко закінчились, не з його ініціативи. При тому закінчились ультимативно — більше хлопець із дівчатами не зустрічався, не йшло якось. (Чого б це?)
Імперативний целібат, який на Шмуля накладає його матір, призводить до очікуваних наслідків: типовий романтик-невдаха стає типовим відмінником-незайманим, у чиєму житті лишаються тільки книжки. Згодом він вступає в університет на філологію, водночас намагаючись сепаруватися від впливу матері, а ще пізніше в цьому ж таки університеті стає викладачем літератури — теж типовим: байдужим (принаймні до людей), пасивним, нецікавим. Матір у якийсь момент помирає, але не остаточно: її фігура все ще нависає над Шмулем, тож він продовжує писати вже мертвій їй листи, впевнений, що цю писанину, як і перші його творчі спроби, вона би назвала бездарною. Аж ось у кав’ярні на кампусі він знайомиться з баристкою, у них зав’язуються такі-сякі стосунки. Вона молодша за нього, студентка, вчиться на культурології. Її звати Марта. Проблема в тому, що матір Шмуля також звали Мартою.
І так вже воно все рівнесенько за трафаретом: Едіпів комплекс прямо в лоб, роман в антуражі академії і в оточенні літератури, яка наповнює життя героїв, троп професора і студентки… Ну очевидно ж, що буде далі, ми подібне бачили аж надто багато разів — Шмуль мусить через стосунки з Мартою-дівчиною побороти свій страх перед Мартою-матір’ю й позбутися цієї авторитарної фігури у своєму житті; він має пропрацювати всі свої травми та комплекси, скинути тягар минулого і (бажано) наприкінці сюжету написати про свою любов із баристкою з кампусу цілу книжку, якій вже ніхто не закине бездарність.
Але ж ні — читач тут потрапляє в пастку очікувань; точно так само в пастку потрапляє Шмуль, і пастка ця дещо глибша, аніж просто дитяча травма.
Імла нечуваних страхіть
Шмуль завжди оточений текстами — як викладач, як партнер у стосунках, як людина, врешті-решт. Він майже завжди когось цитує, його життя загалом скидається на один великий збірник цитат; а якщо вже прочитав, то мусить мати думку про прочитане, бо ж він «кохався в літературознавстві» — вкрай вичерпна характеристика. Так, наприклад, розказуючи Марті про свої ранні роки, Шмуль собі думає, що терпіти не може «романи, експозиція яких мала згадки про дитинство. Якщо не можеш накреслити сякий-такий характер героя без згадок про юність — яка банальщина! — то не берися й писати». Усе в нього зводиться до літератури; але кумедно тут також те, що сам роман Анки Вознюк таки містить опис Шмулевого дитинства у зав’язці. Можна було б це списати суто на авторську самоіронію, але є в цьому дещо більше: Шмуль оточений текстами цілком буквально; його життя просто-таки імітує літературу.
Спершу, здається, Шмуль цього не помічає, або принаймні його це влаштовує — є щось естетське в тому, аби мімікрувати під сюжети книг. До того ж це безпечний вибір: якщо розгортати своє життя за лекалом знайомих фабул, то й боятися загалом нема чого — всі кінцівки відомі, всі тексти дописані, а отже, і від життя не слід очікувати карколомних поворотів, існуй собі спокійно, заривайся ще більше в комфортну нірку літератури. Аж раптом Шмуля з цієї нірки виривають — і вириває його дівчина, яку звуть так само, як і його матір.
Відтоді Шмуль поступово починає розуміти: шляхи літератури незбагненні, тобто життя імітує літературу не зовсім так, як би йому того хотілося. Наприклад, якщо він справді втілення Едіпа, то мусить мати статеві стосунки із Мартою як із втіленням своєї матері — але ж ні, стосунки в них складаються винятково романтичні, без тілесності. А от, скажімо, у листі до мертвої матері, де Шмуль вперше згадує про Марту, він імпульсивно називає її Шапочкою, вочевидь трактуючи себе відносно неї як Кирпатого Мефістофеля; хоча те, що Шмуль кохається в літературознавстві, а не в ліжку, більше нагадує доктора Серафікуса з роману Домонтовича, аніж ловеласа з книги Винниченка. Зрештою, і біблійний міф про створення людини в нього викривлюється: якщо Єву сотворили з ребра Адама й потім вона спокусилася на пропозицію змія, то батько Шмуля навпаки зламав ребро його матері, а вона, забираючи якось Шмуля із садочка, приносить йому мертвого вужа. Та навіть оповідь про Шмуля написана за зразком романів, які сам Шмуль терпіти не може, із замальовками його дитячих років, пам’ятаєте?
Кожна ітерація літературного твору в Шмулевому житті перекручується і сповторюється, не відповідає літературознавчим канонам — і це Шмуля неабияк зворохоблює. Такі літературні припасовування виглядають доволі іронічно: викладач літератури, чиє життя все більше походить на літературу, бідкається на те, що нічого не може із цим вдіяти — такий собі мігрант по текстах, який ніде не знаходить собі прихистку. Ні, це справді смішно; роман Анки Вознюк і має викликати сміх. Ось тільки ближче до кінця книжки вже буде якось не до сміху.
«Літературна» лінія має тут дві кульмінації, які відбуваються одна зразу за іншою. Перша: Шмуль і Марта йдуть на постановку за «Царем Едіпом» Софокла, де грає Шмулева знайома Сабіна — епатажна жінка, котра була свято переконана в гомосексуальності Шмуля, а щойно дізналася, що він «по дівчатах», зразу ж спробувала його спокусити — така вже натура. І ось перед ним на сцені Сабіна, з якою він цілком реально міг мати свій перший у житті секс, грає Йокасту, чию функцію в Шмулевому житті виконує Марта, котра от сидить із ним поруч на виставі і з якою він, попри напозір хороші стосунки, сексу так і не має. І Йокаста промовляє вустами Сабіни, аж Шмуль здригається й ненароком зустрічається поглядом із Мартою: «Едіпе, іди в імлу страхіть нечуваних, невиданих».
Друга кульмінація: Шмуль іде мостом і бачить хлопця, що от-от стрибне. Хлопця звати Богдан, Шмуль зав’язує з ним розмову, аби відмовити від стрибка, але той усе одно накладає на себе руки просто на Шмулевих очах. Шмуль, звісно ж, винить у тому себе, навіть сказав Марті, що їм треба розійтись, мовляв, він така погана людина, що не просто не зміг відмовити іншого від суїциду, а ще й ніби сам його до того підштовхнув, переконав у потрібності цього кроку, настільки Шмуль нездара і мерзота. Але достатньо однієї розмови із Мартою, як усі mea culpa і топоси скромності моментально вивітрюються, аж стає кумедно від стрімкості зміни цього стану. Насправді ж у цьому полягає Шмулева трагедія: він намагається перебрати на себе роль Кламенса із «Падіння» Камю, намагається зробити своє свідчення чийогось стрибка з моста опорною точкою, від якої можна розгортати знайомий сюжет — але ж ні, воно так не працює, життя не імітує, а лиш намагається імітувати літературу.
Шмуль безпорадно тому опирається, але що більше чинить опір — то більше втрачає глузд. Певної миті його літературоцентричний оніризм настільки бере гору, що Шмуль більше не в змозі відрізнити текст як вигадане і вигадане як текст від справжнього життя, все зливається докупи. Тож Шмуль приймає відчайдушне рішення: він піддасться. Він піде в імлу нечуваних, невиданих страхіть.
Як бути професором літератури і (не) збожеволіти
Коли Шмуль наважується остаточно відпустити своє життя в лабети літератури, то чується надивовижу сильним і впевненим — ніби так і мало бути, ніби це його природний стан. Піку воно досягає тоді, коли Шмуль аналізує на своїй парі вірш «Зелена година» Болеслава Лесьмяна:
Власне, йдеться про класичну романтичну втечу до природи, але Лесьмян, критичний модерніст, питає нас: чому ми такі певні, що природа прийме нас беззастережно? Іншими словами — нащо ми здалися природі? Чи може природа в єднанні поглинути нас, а затим чекатиме велика Ніщота, цілковите не-буття?
Замініть тут слово «природа» на слово «література», поставте цю цитату в контекст усього Шмулевого життя — і стане ясно, що то недобрий знак про остаточний відрив від реальності та її норм у бік літературної умовності, де дозволено все, аби тільки грати за її правилами.
Остання сцена роману знов мімікрує під відомий сюжет: студентка Аліса їде до літературної нірки свого викладача Шмуля, котрий колись у дитинстві убив кролика. Шмуль робить останню спробу противитися власній літературній дезінтеграції — він відкидає свій годинник у куток, — але фінал роману відкритий: чи література поглине його остаточно? Чи виправдовуватиме він і надалі покрученість своєї свідомості за рахунок чужих сюжетів?
Уся ця «літературоцентрична» лінія лишається не проартикульованою відкрито: весь час вона перебуває під фасадом симпатичної історії про стосунки екстравертної студентки й інтровертного професора, якою Анка Вознюк майстерно маскує скочування свого персонажа в текстофілічне божевілля. І це направду цікаво читати — цікаво і трохи тривожно.
