Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Минулий 2025 рік можна справедливо назвати роком Олени Пчілки. Насамперед тому, що світ побачив довгоочікуваний дванадцятитомник — репрезентативне зібрання Пчілчиних текстів. Однак цим вшанування пам’яті не обмежилось. Ще одним реалізованим задумом, чи, висловлюючись по-косачівськи, «улітою», стала книжка «Мармурова жінка. Повість про Олену Пчілку» Олени Волинської. В анотації її жанр окреслено як «художньо-біографічну повість», що «поєднує документальну точність з художньою чуттєвістю». На ділі ж «біографічне» надто застує «художнє» — і читачам варто приготуватися до акуратної та вивіреної сухом’ятки.
Етимологічний словник української мови засвідчує, що слово «кінець» споріднене зі словом «початок»: обидва вони походять від спільного кореня. Так, у нескінченному коловороті народжень та смертей кінець стає початком, а початок — кінцем. Отож і перший розділ повісті відкривається останніми днями Ольги Косач. Знесилена душевним тягарем та хворобою, вона тоне в подушках і згадує дитячі роки в рідному гадяцькому домі. Перспектива невипадкова, адже саме так — у такому віці й такому стані — Ольга Косач надиктовувала «Автобіографію» Теофану Черкаському, співробітнику харківського видавництва «Рух». Це авторське рішення прояснює не лише біо-, а й бібліографію: «Автобіографія» (1929) Олени Пчілки справді стає одним із основних джерел для Олени Волинської, принаймні в першій половині книжки. Друге джерело розсекречується вже за кілька абзаців. Косач-персонажка згадує краєвид на так звану Драгоманівську гору, неподалік якої річка Грунь мальовничо зливається зі Пслом. У цей момент перед читацькими очима розгортається ніщо інше як варіація відповідного пейзажу із Пчілчиних «Спогадів про Михайла Драгоманова», написаних 1925 року на замовлення журналу «Україна». Саме на основі цих мемуарних текстів (за деякими винятками) авторка складає оповідь про все дитинство Ольги — абзац за абзацом переплітаючи їх і мінімально переформульовуючи. Власне, настільки мінімально, що окремі ситуації відтворюють оригінал ледь не слово в слово. Ні додати, ні відняти, так би мовити. А додавати таки варто було б — адже це все ще художня повість Олени Волинської. Інакше Олену Пчілку потрібно з назви книжки виносити принаймні у співавторки! Це, звісно, жарт, але лише частково.
Стратегія майже дослівного переказування виявляється програшною. І причина цьому проста: втрачається початкова якість.
Отож виникає єретична, як для читача повісті, думка: раз майже нічого не змінено, чи не краще тоді взятися за оригінальні спогади Олени Пчілки? Таке читання було б і динамічнішим, і більш іронічним (риса, що геть відсутня в «Мармуровій жінці»), а головне — не з других рук. Якщо підсумувати озвучені «скарги» й висунути «пропозиції», вийде приблизно така цидулка: авжеж, авторці не потрібно було вигадувати щось, фасильфікуючи факти; ідеться про потребу художнього опрацювання вже наявної інформації. А опрацьовано було не аж так.
Скажімо, у «Спогадах про Михайла Драгоманова» Олена Пчілка розповідає, як у дитинстві чекала колядницьку ватагу, припавши до замерзлої шибки, на якій розпустились «морозні квіти». Олена Волинська вносить цей епізод до свого тексту — і щоб не лишалось один в один, в описі взорів на склі міняє «морозні квіти» на «морозяні ружі». Здавалося б, Різдво на старосвітській Полтавщині — пиши не хочу: тут можна було б так розгулятися словом, щоб і себе як талановиту письменницю показати, і «правду» не зобидить (хіба мало етнографічних, історичних записів того часу?). Але ж цього нема в Пчілчиному першоджерелі — а значить, автоматично не буде й у «Мармуровій жінці». Тож сподіватися від цієї повісті імерсивності більшої за ту, що вже наявна в Пчілчиній мемуаристиці, точно не варто. Загалом видається, що Олена Волинська, як авторка, просто побоялася взяти на себе відповідальність. Через те маємо і обмеженість письма, і відстороненість викладу. Можливо, враження від тексту врятувала б зміна кута зору — тобто якби ми побачили світ очима Ольги Косач (з відповідним суб’єктивізмом) чи котрогось із персонажів/персонажок, залучених в історію… Та Олена Волинська не покинула «пост» обізнаної дослідниці-популяризаторки, що сама уважно нанизує зібрані факти, лиш для годиться переймаючись естетичним та психологічним боком справи.
Напевно, основним методом охудожнення в «Мармуровій жінці» стає розсмикування ситуацій на діалоги. Приміром, ось як це відбулося зі згадкою про те, що мати Ольги Косач (Драгоманової) — Єлизавета Іванівна Драгоманова (Цяцька) — не їла яблук до Спаса.
Фрагмент із «Автобіографії»:
«Річ у тім, що хоч би яких чудових путивок приношено з Підварку, мама наша не їла їх до Спаса, либонь, додержуючи заповіту ще Цяччиного хутора, бо ті жінки, що в їх помірали маленькі діти, не їли яблук, поки не свячено їх на Спаса. Та і в Гадячому баби казали, що як на тім світі Мати Божа даватиме малим дітям яблучка, то не дасть тим дітям, що їх матері їли яблука до Спаса, — так і скаже: “Твоя мати поїла твої яблучка”. Тато заперечував занадто матеріальному уявленню “загробной жизни”, та мама все ж таки не хотіла порушувати звичаю, казала: “Моя мати не їла, і я не буду їсти”…»
Тим часом у повісті Олени Волинської:
«Єлизавета Іванівна не належала до бабів, які додержувалися всіх забобонів, про які колись чув білий світ. Але свято вірила, що жінкам, в яких діти померли маленькими, не можна їсти яблук, доки їх не освячено на Спаса. Буцімто на тім світі Божа Матір роздаватиме дітям яблука. Але тим з них, чиї матері, не стримавшись, скуштували фрукти ще до великого свята, скаже: “Твої яблука зʼїла твоя мати”.
Коли батько приносив з Підварку в капелюсі запашні путивки, до яких одразу тяглося декілька пар дитячих рук — мати лише мружилася:
— Не їстиму.
— Погляньте, мамочко, які вони соковиті, — упрошували її Михайло й Варвара.
— Дуже смачні, — підтримувала їх Оля.
Але Єлизавета Іванівна не слухала ні дітей, ні чоловіка. Відповідала незмінне й незрушне:
— Моя мати не їла, і я не буду їсти»
Насичення тексту діалогами відбувається двома шляхами: 1) через авторське конструювання розмови та 2) цитування реальної комунікації, зафіксованої в спогадах, листуванні. Причому навіть непідготований читач (тобто той, що раніше не особливо цікавився життям Ольги Косач) зможе інтуїтивно відрізнити, де що. Бесідам, які прописала Олена Волинська, здебільшого бракує живості. Часто між цими репліками єдиним мостом стають запитання кшталту «…віриш?», «…уявляєш?» та подальші відповіді: «вірю!», «уявляю!», «дуже цікаво». Або ж втрачається відчуття моменту: там, де очікуєш спілкування приватного, так би мовити, хатнього, вивергаються патріотичні маніфести і повноцінні лекції з [підставте сюди будь-що з інтересів Пчілки]. І справа, як розумієте, не в обговорюваних ідеях, а в тому, як саме вони обговорюються. Через це повість, що мала б впустити читачів у внутрішній світ Олени Пчілки, привітну вітальню Косачів, функціонує як казенний музей — із цитатними банерами на стінах та меблями в чохлах.
Між іншим, щодо осель. У фрагментах із описом косачівських садиб (Колодяжне, Зелений Гай) логіку викладу запозичено з праці «Родові гнізда Драгоманових-Косачів: їх устрій та культура» Тамари Скрипки. Аж до ідентичної послідовності — спершу погляд мандрує між колодяжненським «палацом», флігелями, льохом, льодовнею, потім чіпляється за райську яблуньку під вікном, посіяний канупер, каштан, а відтак історія переходить на закладини «білого дому» із пригощанням майстрів горілкою та підкопуванням у фундамент золотих монет; або — спочатку бачимо, як у зеленогайських вікнах виграє кольорове скло, далі чуємо про перевезене до Гадяччини піаніно, на фінал — замальовка човникової прогулянки Пслом. Наприкінці книжки Олена Волинська дякуватиме всім причетним — і серед використаних джерел згадає Скрипчині матеріали. Це важливо з огляду на те, як дбайливо авторка ставиться до джерел. А їх, треба відмітити, більшатиме з кожною сторінкою: листування, спогади родини та друзів (Ольги Косач-Кривинюк, Ізидори Косач-Борисової, Людмили Старицької-Черняхівської, Євгена Чикаленка та ін.) і головне — праці самої Пчілки.
«Мармурова жінка» є значущим проєктом удоступнення Олени Пчілки. Не всі читачі одного дня дійдуть до її текстів про Миколу Лисенка, Михайла Старицького чи «Доповіді до 40-ліття видання альманаху “Перший вінок”». Натомість Олена Волинська, неначе вершки, збирає найважливіше і проводить кампанію «лікнепу». Тож якщо оцінювати цю повість передусім як освітній продукт, її культурна вартість миттєво підноситься. Тим паче що «Мармурова жінка» не лише, за потреби, заміняє читання цілого Пчілчиного корпусу, а й навпаки — заохочує до ознайомлення з ним. Так, у час різдвяних святок згадка про авторську класифікацію колядок може стати чудовим приводом нарешті розгорнути «Украинския колядки (текст волынский)» і зайвий раз поміркувати про мегаталановиту Пчілку-фольклористку — ще одну іпостась цієї різносторонньої інтелектуалки.
Адже в тому-то й річ: у постаті Олени Пчілки сплелося так багато талантів, умінь і запалу до боротьби, що не захопитися неможливо.
Необачно підпала під чари й сама Олена Волинська, в результаті чого літературний портрет вийшов страшенно натхненним… і не менш ідеалізованим — куди ж без цього. Зокрема абсолютно некритично простежено сюжет із антисемітською політикою «Рідного краю», редакторкою і дописувачкою якого була Олена Пчілка. Мовляв, громадськість її просто неправильно зрозуміла, тому й бойкотувала, а заглиблюватись у суть конфлікту ми не будемо, тож повірте на слово. Те саме стосується і родинних взаємин. Спершу зовсім проігноровано так звану «московську течію» у вихованні Ольги і те, як русифікація впливала на устрій дому Драгоманових — напевно, це суперечить «ідеальності» Петра Якимовича та Єлизавети Іванівни. Пізніше, одружившись, героїня протягом всієї книжки постає терплячою дружиною й чуйною матір’ю. І коли вже на похороні Петра Антоновича (чоловіка) вона шкодує, що «іноді на позір була невибачливо холодною», читач із несподіванки пригальмовує: стоп, про яку холодність ідеться, коли на попередніх 180-ти сторінках суцільна ідилія? На тлі такого повістевого образу сім’янинки — лагідної, як ягня, — реальне свідчення доньки Ольги Косач-Кривинюк може видатися надуманою побрехенькою: «Були у її вдачі прекрасні риси, але були й такі, що дуже боляче вражали близьких людей, в першу чергу її дітей». Отак раптово і «невибачливо холодно» прозирають суперечності між героїнею «а-ля Волинська» і справжньою людиною, якою була Ольга Косач.
Може, тому книжка і називається «Мармурова жінка»? В оповіданні «Пігмаліон» Олена Пчілка кепкує з персонажа пана Сергія, що ніяк не одружиться, бо, за його словами, «не зовсім ще утворив собі свій ідеал жінки». На що подруга — пані Петровська — відповідає: «Нуте, нуте, пане Пігмаліоне, побачимо, коли то вив’яжетесь ви з цього завдання і коли вам судилося побачити свій ідеал — живим!». У фіналі пан Сергій передбачувано пов’язує долю з «якоюсь порохнею», пропустивши в гонитві за ідеалом хоч і не бездоганних, але живих жінок.
А цитата Софії Русової про «мармурову постать» в епіграфі, звісно, ефектна, так.
