Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Перше, що помічаєш у дебютній збірці Анни Ютченко «Про неможливість приручити каміння», — це парадоксальна відсутність іронії: тут немає ані грайливості, ані епатування, ані претензії, ані підважування, ані поквитання з «літературними батьками». А парадоксально це тому, що іронія (бодай найтонша, хоча б найменш помітна), здавалося, давно вже є звичним явищем для молодої літератури — якщо ти помірно зухвалий автор-дебютант, то ти скоріш за все використовуєш іронію як антидот від пафосу і ховаєш за нею щось направду цінне й крихке. Натомість для поетики Анни Ютченко такий підхід не гармонійний. Вона не боїться демонструвати цінне й крихке без маскування, вона вертає поезії безпричинну щирість як іманентну рису, і сама тільки ця щирість здатна приручити навіть каміння. Чи все ж таки ні?
Творення творення
Передусім «Про неможливість приручити каміння» — це 118 верлібрів про самоусвідомлення свого злиття із природою. Ліричне «Я» тут скромно припасоване до однорідного ряду дерев, річок, полів, трави, листя і, звісно, каміння. Водночас це не просто пейзажна лірика — це радше дбайлива конвертація законів світобудови із масштабу макро в масштаб мікро. Так, наприклад, тут є цілий цикл «дослідження законів природи», в якому медитативні спостереження виокремлюються в 14 коротких віршів на кшталт:
вполювати метелика
можливо
коли не полюєш
Або:
сонячне проміння
рухається тільки прямо
І тут же закони природи стають відносними, бо, хоч проміння і рухається прямо, та:
світло рухається по колу
І в цій відносності законів світобудови — основа поетики Анни Ютченко. Читаючи такі короткі вірші (яких у цій збірці не бракує), першим же рефлексом хочеться порівняти їх із японською традицією хайку; утім, хай навіть зв’язок між ними справді існує, таке порівняння було би спрощенням. Хайку — це радше про спостереження, про свідчення тих способів, у які існує світ. Натомість вірші Анни Ютченко часто апелюють безпосередньо до витворення цих способів існування; це погляд на процес природи не ззовні, а зсередини; це не спостереження за ультимативною прямотою променів, а лагідне вигинання світла по колу.
Власне, той вірш, який подарував збірці назву, розгортає таким чином цілий космогонічний міф: Хтось хотів приручити камінь, який лежав під дубом, але той камінь не дався й випурхнув у небо, ставши Місяцем; натомість Хтось зайняв його місце й сам став каменем. Цей загадковий Хтось надалі з’являється у «вірші про любов»:
сьогодні в мій сад приходив Хтось
Він лишив там так багато білого
що я й не помітила Його слідів
а довго йшла за Ним наосліп
аж поки не прийшла до себе
Тобто саме ліричне «Я» до певної міри і є цим Кимось; це ліричне «Я» ненароком створило Місяць; це ліричне «Я» стало каменем, який саме ж не могло приручити. Так замикається коло рекурсивного міфу. А той факт, що Анна Ютченко багато віршів пише циклами, а не відокремленими текстами, слугує ніби додатковим потвердженням на композиційному рівні: цикли виникають тому, що циклічним тут є саме постання цього тихого маленького світу.
Витіснена тиша
Якщо ж спробувати скласти список ключових слів цієї збірки й при цьому оминути відверто натуроцентричні чи тілесні образи, то вийде таке: відсутність, сліди, неможливість, тіні, тиша. Вичерпно, чи не так? На сугестійному рівні все це справді навіює відчуття сутінкової пітьми — і ця пітьма має винятково позитивну конотацію. Та все ж головним словом тут є саме «тиша». Збірка Анни Ютченко — це направду тиха, себто негаласлива, поезія; вона промовляє, цитуючи один із віршів, «до тих хто вміє слухати», чи то пак вслухатися. Але тиша важлива тут ще й тим, що вона наскрізь інтертекстуальна, адже саме ця тиша — і як мовчання, і як відсутність експліцитних поетичних жестів — є до певної міри омажем на творчість «витісненого покоління».
І тут варто зазначити, що Анна Ютченко, попри тільки цьогорічний дебют збіркою, вже досить довгий час є помітним голосом молодого покоління в літературі, зокрема завдяки своїй активній адвокації та популяризації творчості поетів-сімдесятників. Так, наприклад, вона є учасницею проєкту «RECвізити», який займається інтерв’юванням старшої генерації авторів, співзасновницею проєкту «Сторінка номер», присвяченого «витісненому поколінню», а також кураторкою резиденції імені Олега Лишеги. Тож не дивно, що саме сімдесятники як певне узагальнене стильове спрямування слугують для Анни Ютченко орієнтиром. (Хоча це, зрештою, релевантно не тільки щодо неї, а й більшою чи меншою мірою щодо всіх молодих поетів, чиї дебюти видавництво «Сумна Вівця» друкувала протягом останніх кількох років — і цей факт показовий.)
Тож аби зрозуміти тишу в збірці «Про неможливість приручити каміння», треба спершу зрозуміти тишу «витісненого покоління». І вкрай слушно про це свого часу писав літературознавець Володимир Моренець: «В поезії [того часу — І.Р.] шириться “тиша”, лукаво названа морально-філософською медитаційністю, осмисленням етичних проблем. Насправді ж і фронтально — абстрактність і декларація. Змучене “вказівками” поетичне слово випускає життя з палких юнацьких обіймів шістдесятництва, бо не може, не хоче ані пояснювати, ані поділяти безглуздя дійсності». Тиша сімдесятників — це реакція на закручування гайок, на дедалі більшу кількість репресій та посилення дидактичного імперативу. Але у збірці «Про неможливість приручити каміння» тиша не настільки контекстуально зумовлена; вона є радше паритетною реплікою в діалозі Анни Ютченко зі своїми попередниками, на чиїй орбіті вона перебуває. Тиша стає тут цілою мовною системою, специфічним промовлянням до тих, хто цю тишу вже витворив та опанував.
«Скрипучі двері пам’яті причинено» — пише Грицько Чубай; «відчиняю вікна своїх порожніх імен» — каже Анна Ютченко. «Чи скажеш ти тоді “люблю” / і квітку покладеш на камінь?» — питає Микола Воробйов у вірші «Біла квітка»; «а тоді пригадую / […] / пташку яка щодня прилітала / щоб проспівати люблю / його мовою / аж поки камінь розквітнув» — відповідає Анна Ютченко у циклі «білі квіти». «Коли вам так хочеться перекинутись хоч словом / […] / То не йдіть до дерев — там вас не зрозуміють» — заявляє Олег Лишега; «людина прийшла до лісу / щоб назавжди уподібнитись / мовчанню дерев» — мовчить навзаєм Анна Ютченко. І таких стишених перегуків тут можна відшукати чимало.
Тож збірку «Про неможливість приручити каміння» можна читати не лише як цілісно компонований виклад мікрокосму, а й як поліфонію голосів, що їх можна почути у мовчанні ліричного «Я». Звісно, якщо вміти слухати.
Трансцендентні слова
Та насправді тиша в Анни Ютченко має ще одне значення — це деантропологізація мови. Чітко назване й промовлене слово є найпевнішою ознакою людини (в одному з віршів це сформульовано так: «людина що називала / […] / себе словом / і ставала словом»), а тому, зливаючись із природою і відсікаючи від себе все нарочито людське, доводиться відмовлятися і від надміру слів:
він умістив
в одне слово
творіння світу
а в мене вже
тринадцять слів
Навіть в останньому вірші, де ліричне «Я» підбирає випадково з трави слово, «дрібне і незграбне», слово, якому «ти можеш віддати / весь свій біль і страх» та яке можна передати тому, «хто потребує його найбільше», — навіть у цьому вірші слово лишається неназваним. Насправді ж після прочитання збірки це слово стає цілком очевидним і без прямого зазначення, але принциповим є саме акт його непромовляння, лишання його у вимірі сокровенного беззвучного видиху, у тиші. Слово в Анни Ютченко — денотат, а не сигніфікат; воно апелює радше до світу, аніж до понять, і саме з таких трансцендентних слів складається мова цієї поезії.
Власне, трансценденталізм тут теж загадано не даремно. Пошук жаданого спокою, плекання гармонії у злитті із природою, відвертання від людського гамору — усе це справді нагадує американську літературну традицію XIX століття, представлену Вітменом, Торо, Емерсоном та іншими. Для цих письменників був характерний пошук нової духовності за межами емпіричного досвіду, вивищування над власною тілесністю — і такі ж мотиви можна побачити у збірці Анни Ютченко: «який прекрасний і безмежний світ / у тілі з відсутністю / я»; «стукаю може хтось відчинить / […] / до любові що в цю ніч росте / мов вода у річці / у тілі моєму якого не знаю».
Але є нюанс: для трансценденталістів ключову позицію їхніх пошуків займав Бог. Натомість у збірці Анни Ютченко Бог з’являється тільки в тих віршах, які безпосередньо апелюють до війни — і це теж показово. Коли трансцендентним словам вже немає місця:
тепер боже є тільки одне слово
яке крізь нас Ти
то лезом то променем
лишаєш у землі
Нова реальність війни стає загроженим простором для мікрокосму ліричного «Я» передусім тому, що унеможливлює тишу: тишу як специфічну мову спілкування — з камінням, з поетами-попередниками, із собою — тепер заглушено, натомість постає тиша відсутності. Але ж «відсутність» — одне з ключових слів збірки, пам’ятаєте? Наповнюючи цю відсутність словами, Анна Ютченко перетворює її на «присутність поза», на утривалення існування себе в природі й природи в собі. Тож зрештою все зводиться до того непромовленого слова в останньому вірші збірки, і це слово все наповнює.
Наостанок
«Про неможливість приручити каміння» — це збірка, яка швидше за читача вгадує його асоціації. Щойно подумаєш про поезію прислуховування, як один із віршів прямо скаже: він промовляє «до тих хто вміє слухати». Щойно подумаєш, що читання поезії Анни Ютченко нагадує стрибання по воді камінчика, пущеного жабкою, як сама авторка зізнається:
пишу короткі вірші
щоби словом уподібнитись
до кола
що швидко розходиться по воді
А це означає не тільки те, що цю збірку треба вміти слухати, а й те, що сама ця збірка дослухається до свого читача, аж той розуміє слово з останнього вірша навіть без його називання. І що, як не це, можна вважати ознакою сильного поетичного дебюту?