Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Лєна Лягушонкова написала чорнушний роман про Луганщину дев’яностих і нульових. Власне, на тому рецензію можна було б і закінчити, але варто зазначити один нюанс: чорнушність рідко коли виникає на рівному місці. Вона, як і будь-який прояв контркультури, зазвичай з’являється з певних причин — чи то політичних, чи то особистих, чи то два в одному, — і часто з’являється для чогось. Тож і чорнушність у романі «Мій прапор запісяв котик» слід сприймати радше як форму, аніж як зміст; як спосіб щось показати (або приховати), аніж як самоціль книги. Але це, звісно, актуально для тих, хто наважиться до ефемерного чогось прокопатися крізь не надто ласкавий до читача текст — роман Лєни Лягушонкової не змилується над тими, хто виявиться неготовим до тяжкого, подекуди неприємного, але все ж цікавого читання.
Слово перше: «картоха»
Починається все епіграфом: «Палінодія — літературний жанр, суть якого полягає у відмові автора від своїх поглядів. Вікіпедія». Що з цього маємо? По-перше, це безпечний жест, який нібито промовляє: все, що тут написано, написано винятково із метою підважити продемонстрований у книзі світогляд; не йміть все на віру, не закидуйте авторку-нараторку гнилими помідорами, вона вже змінила свою позицію, та й взагалі mea culpa (і почасти сюжет справді можна прочитувати саме так — як шлях зміни, як позбування від помилкової ідеї-фікс, — але не тільки). По-друге, це грайливий жест, який нібито промовляє: якщо книга має епіграф із «Вікіпедії», то тим паче не сприймайте тут нічого всерйоз, хіба через кілька шарів іронії, або й сарказму.
А сприймати доведеться, здавалося б, просту історію: дівчинка, чиє ім’я нам назвуть аж під кінець книги — «Лєна, Лєнок, Лєночка, Олена, Єлєна, Альона, Хелена, Еллен, Елеонора, Люсік, Льолік, Ленуте, Льончік, Єлєній», — росте в смт на Луганщині в не дуже благонадійній родині (батько дитиною не переймається, бо хотів сина, а не дочку; матір же хотіла таки дочку-помічницю, але зрештою аб’юзивно самостверджується через постійну критику а-ля «все ти не так робиш і толку з тебе ніякого»); поступово дівча пізнає себе, власну тілесність і фантасмагорійний світ 90-х, зазнає перших невдач у соціалізації та доланні державних систем освіти й охорони здоров’я; отримує перші любовні й сексуальні досвіди; набуває і втрачає друзів. Типовий роман-дорослішання, написаний як роман-спогад. Ось тільки в Лягушонкової не буде дидактики, а буде натомість купа трешових історій, включно з масою алкоголю, нецензурною лексикою, переглядом «Кримінальної росії» по телеку і навіть інцестом. І все це приправлено авторським стилем, що задає загальний тон — ніби тобі нонстопом оповідають безліч бувальщин із жовчною дозою сарказму, так що це аж викликає в тебе істерику. Воно, зрештою, не дивно: уся ця розповідь і є вдало замаскованою істерикою.
Ну а як інакше? Той, так би мовити, антураж екзистенції, який нараторка передає у своєму ретроспективному монолозі на понад 300 сторінок, — не дуже-то й затишний. Гляньте-от на картоху — точніше, на ситуації, де вона з’являється. Спершу бачимо день народження Лєни, який святкують за розкладеним просто серед городу столом. Серед городу — бо тиждень тому тут уже викопали картоху. Гостям за столом байдуже до іменинниці — типове застілля; вони собі наминають пюре з тої самої картохи, та й по всьому. І взагалі, це ж 1 вересня: «Перший дзвінок, у людей є інші справи». Тим паче, це 1991 рік, а тому гостям кортить поговорити про незалежність України, що сталася тиждень тому — тоді ж, коли викопали картоху (картоха їм, мабуть, таки цікавіша за незалежність, а незалежність цікавіша за Лєну). А ще пізніше свято Лєни «стане просто датою початку Другої світової війни». День народження головної персонажки ніколи не буде її днем народження в першу чергу: наративи міняються, байдужість до неї лишається. Байдужість, як нам скаже Лєна, — це протилежність любові.
Ще картоха — варена, із цибулею — була на весіллі діда Василя і баби Люди. Тепер же «Василь бігає за бабою Людою із сокирою по городу. Усі кажуть: “Яке кохання!”». А ще маму Лєни разом із її заводськими колежанками відправлять копати картоху на поле — і вони її крастимуть. «Крадіжкою це не вважалося, бо знов-таки — це робили всі» (пам’ятаєте про літературний жанр палінодію?). А ще згодом асоціативний ряд потоку мислення доведе аж до Ірландії, де колись теж відбувся Голодомор, бо — «закінчилась картоха».
Картоха (саме картоха, не картопля) стає невід’ємним елементом місцевої геральдики. Вона супроводжуватиме Лєну аж до її студентських часів у Луганську, коли вона, живучи в облущеному гуртожитку, часто смажитиме саме картоху — цей локальний образ бідності й нещастя (не дарма ж вона згадується в контексті крадіжок і Голодомору в Ірландії). Але при тому Лєна зізнається, що картоха — її улюблена їжа. А ще вона зізнається, що любить залізати до погреба, аби відчути себе в безпеці, — бо там лежить багато картохи. Картоха її заспокоює, і то з причини, що картоха, хай як вона про бідність, також насправді про цей простір, простір якого-не-якого дитинства. І весь ретроспективний монолог нараторки на понад 300 сторінок — це таке саме залізання в погріб власної пам’яті, де попри все безпечно, бо тут є багато картохи.
Слово друге: «медведка»
На городі в батьків Лєни, окрім картохи, росте ще й капуста, а капусту їсть медведка — така комаха вельми страхітливого вигляду. Щоб не втратити урожай, медведку потрібно визбирувати з листя і чавити ногами. Це неприємний, майже гидкий процес — мало того, що медведка сама по собі страшна, так ще й, за версією Лєни, стоїть у самому низу ієрархії смертельної математики: «Одна смерть не рівня іншій. І смерть хробака чи медведки — це приблизно 0,10 смерті хруща. У співвідношенні до тваринки з хутром — це вже 0,0001». А ще Лєна повторює, що її ноги годяться тільки на те, аби чавити медведку. Одне слово, негарні в неї ноги.
Так, Лєна вкрай критична щодо свого тіла і зовнішності. Ніс завеликий, волосся таке собі, очі «більші за жаб’ячі», вуха стирчать (з вухами буде найбільше проблем), ну і ноги, звісно. За визначенням мами (та й, мабуть, її самої теж) Лєна недостатньо жіночна; але це принаймні частково через те, що жіночність у ній постійно придушують — може, бо батько хотів таки хлопчика? На свята в дитсадку Лєну наряджають то як Буратіно, то як пірата, то як ветерана (бо інакшого мама не вміє шити); вона доношує за своїм братом труси з величезним Капітошкою (бо в принципі доношує за братом все); та й думки про лесбійство Лєни у всіх навколо виникають підозріло часто (у самої Лєни передусім).
Тому-то Лєна доволі рано усвідомлює дві речі. Перша: вона не відповідає конвенційним уявленням про красиву дівчинку/дівчину/жінку, а без цього важкувато інтегруватися в соціум. Друга: інтегруватися в соціум таки необхідно, бо так працює світ, як би вона того не хотіла. Отже, треба шукати вихід із цієї ситуації — і Лєна його знаходить в істині, яку відкриває для себе в класі десь сьомому: «Головне, щоб тебе їбали». Навіть не так: «Ти не існуєш, якщо тебе не їбуть». Ось таке-от Декартове Coitum ergo sum.
Відтак, сюжет роману дещо уподібнюється до «Американського пирога»: Лєна відчайдушно намагатиметься позбутися своєї цноти і їй це все ніяк не вдаватиметься через постійні казуси і просто невезіння.
Перша спроба відбувається з братом (тим самим, за яким Лєна все доношувала): він затикає їй рот трусами (тими самими, які з Капітошкою) і «кладе на ковьор з трояндою». Тоді коїтус відбувся без пенетрації, тобто — неповноцінно. До повноцінного ж справа не дійшла: брат видає бородату антисемітську репліку (а Лєна, між іншим, має єврейське походження по батьковій лінії) і «так вмирає кохання». Комплексна ідентичність стає на заваді реалізації соціальних патернів.
Іншим разом Лєна має намір втратити цноту в гуртожитку, із хлопцем на ім’я Харитон. Але її кімнатна сусідка теж кладе на нього око і просить Лєну зробити приворот, оскільки Лєна на той час уже закріпила за собою славу гуртожитської відьми. І знову ідентичність заважає! Доводиться сусідці допомогти. Власне, історія, яка подарувала книзі назву, також про це. Лєна знайомиться зі скінхедом Комбатом, і він, судячи з усього, непоганий варіант, ще й пропонує підзаробити: постояти на мітингу з прапором «Партії регіонів». Лєна погоджується, бере прапор та гроші, а на зароблений гонорар купує собі хворе кошеня (добра душа ця Лєна). Кошеня все ж здихає, так ще й в агонії загиджує прапор. Гроші Комбату доводиться вернути з власної кишені, надію на секс із ним втрачено назавжди.
І цей мотив повторюватиметься у книзі часто: Лєна мусить втратити цноту, щоб відповідати «нормальним» суспільним уявленням (принаймні таким, які вона сама собі науявляла); але із сексом, як на зло, їй все ніяк не вдається якраз-таки тому, що із суспільством у неї не клеїться. Тож і остаточно прийняти себе вона не може. Звідси — всі ті самобичувальні репліки щодо власної «некрасивості», які Лєна стоїчно приймає як доконаний факт.
Чужість власної зовнішності («не такого» тіла, одягу, який доводиться доношувати за іншими) римується тут на сюжетному рівні із відчуженням себе в просторі, до якого Лєна і хотіла б пристосуватися, але їй не виходить. Вона приміряє на себе ось це конвенційне існування так, ніби приміряє штани на картонці на харківських рядах біля магазину «Глобус», і їй воно все не за розміром. Тож доводиться миритися з фактом: її ногами можна лише чавити медведку і вона має аномально великі очі.
Слово третє: «ніколи-добре-не-жили-то-й-починати-нема-чого»
До речі, про очі. Одного разу Лєну із класом ведуть у кінотеатр на показ аніме про Хіросіму — така була пропаганда за ядерне роззброєння України на світанку її незалежності. Аніме це страшне, там з героїв злізає шкіра та витікають очі з очниць; воно має переконати, що ядерна зброя — це погано, і йому це вдається: діти лишаються травмовані побаченим. Пізніше Лєна розкаже, що, за однією із версій, традиційно великі очі в аніме-персонажів — це відображення травми Хіросіми й Нагасакі. Лєна ж також має великі очі, хоч ніяких вибухів не бачила. Тож вона закономірно ставить риторичне питання: «Чи можуть бути очі великими від передчуття?».
Нараторка повсякчас нам нагадуватиме, що вся ця історія про дев’яності й нульові розказана з перспективи вже нашого часу, в якому оповіданий простір — загрожений. Тут буде чимало коротких флешфорвардів про різних людей: от чиновник вручає Лєні грамоту за перемогу у вікторині «Тарасові читання», але Лєна через кому зразу ж зазначає: чиновник цей — майбутній колаборант; от однокласниця Лєни вагітніє (у дев’ятому класі) і народжує хлопчика, що постійно всміхається, — а вже в наступному реченні Лєна уточнює: «Його так і уб’є снарядом — коли сидів і всміхався»; от Лєна сидить на своєму дні народження поруч із братом — а от їй уже невідомо, що з ним стало після 2014-го.
Лєна ніби простягує руку до гарячої теперішності, обпікає її і зразу ж відсахує назад, до спогадів. Десь так само в тексті виникають перепрошування Лєни за власну неполіткоректність: то вона ромів назве циганами, то культурно апропріює підтримку BLM (пам’ятаєте про літературний жанр палінодію? а про іронію-сарказм пам’ятаєте?). Усі ці оповідні елементи повсякчас нагадують нам, що ми маємо справу не з цілісною історією, а з монологом — відповідно хаотичним, непослідовним та емоційним. Питання в іншому: чому ж емоційно цей монолог настільки сконцентрований на всьому похмурому? Чому ж так багато чорнухи?
Мама Лєни любить повторювати фразу: «Ніколи добре не жили, то й починати нема чого». Це мотто стає лейтмотивом роману — тут усе буде послідовно погано. Ба навіть коли Лєні вдається вирватися із смт (а частину проблеми Лєна вбачала саме в цьому місці, де треба було чавити медведку і ходити на відро) і їде на навчання до обласного центру, то по суті нічого не міняється: те саме неблагополуччя й вакханалія, тільки тепер у стінах гуртожитку. Декорації інші, кола пекла — ті самі. «Ніколи добре не жили, то й починати нема чого».
Концентрація на чорнушному сарказмі, на трешових історіях і на подеколи надмірному натуралізмі — це навмисний вибір нараторки. Точніше, це її навмисне заперечення. Вальтер Беньямін, говорячи про Пруста в одному зі своїх есеїв, описує так звану «діалектику щастя» — прагнення щастя через форму гімну або через форму елегії. «Перший — нечуване, ніколи не присутнє, апогей блаженства. Другий — вічне прагнення повторити, відновити початкове, перше щастя» (пер. Ігоря Андрущенка). Лєна Лягушонкова стратегічно уникає гімну з його дешевим пафосом, але ще більш стратегічно перекручує елегію у щось протилежне щастю. Бо елегія — це про втрачене, а нараторка, реконструюючи тут свій простір, втраченим визнавати його не хоче, тож — ніякої елегії.
Через відносну демонізацію простору нараторка насправді привласнює його, мовляв, це не втрачений рай (з наголосом на першому слові), а таке собі пекельце, але — моє, не втрачене.
Звідси ж і дихотомія картохи як втілення бідності й улюбленої їжі водночас; звідси ж і римування чужості тіла із чужістю простору, коли примирення з одним означає повернення другого — бо фінальна сцена роману таки наштовхує на думку про прийняття Лєною свого тіла, про довгождане його схвалення. Усе це вип’ячування підкресленої непривабливості існування, що постає в романі, — це лише спосіб замаскувати справжній сентимент до нього, це спосіб уникнути пафосу й драматизування, зрештою, це спосіб не спекулювати на дешевих емоціях. І це вартує прокопування крізь не надто ласкавий до читача текст, бо ж, як і очікувалося, чорнушність рідко коли виникає на рівному місці.
