Аріна Кравченко
літературознавиця, літоглядачка, авторка подкасту «Фронтир»
Ви маєте суперсилу. Коли напивається ваш батько-алкоголік і ваша сімʼя вкотре перетворюється на бедлам, де дорослі не здатні ухвалити жодного дорослого рішення, а вас знову накриває відчуття, що все — клітка замкнулася, ви у пастці, і виходу з неї нема, ви можете причаїтися в куточку кімнати, ліжка чи шафи й… просто зникнути. Не фізично, ні, але відключитися, перемкнути канал у голові, вхопившись за приємний для вас запах, можете «надихати» (тобто створити або відтворити у власній уяві до найменших деталей) кімнату, а часом і цілий світ, що ховається за цим скромним словом, — світ, де буде краще, безпечніше, де буде весело, бо тато не пʼє, а значить — любить; де контролювати все зможете саме ви — адже в реальному житті цього контролю бракує. У кімнатах ви з татом будете відпочивати на пляжі, кататися на атракціонах, їздити на велосипедах…
Це — життя маленької дівчинки з роману «Кімнати Естер» Марії Олекси. Естер десять, і від батькового алкоголізму найбільше потерпає саме вона: то намагається врятувати тата, який знову й знову тоне в глибинах власних дитячих травм, нереалізованих амбіцій і комплексів, то просто відчуває сором, що Валентин — її тато, а звідси — ненависть. Ненависть поширюється і на маму, Діану, яка ніяк не визначиться, що робити: вимріяне життя розвалюється, щойно його попри все начебто вдається скласти докупи. Утекти ж із замкненого кола надто складних емоцій можна лише в кімнати, що Естер робить часто.
Марія Олекса починає з кімнат — яскраво, захопливо, майже фантастично (недарма в довколатекстових розмовах повсякчас лунає термін «магічний реалізм», хоча роман не є прикладом ані магічного, ані реалізму); далі ж — поступово розкриває карти, де головні козирі — далекі від фантастики травми (бо звідки ще цей запійний алкоголізм батька, співзалежність матері, асоціальність і мрійливість дитини, деспотичність дідуся по тату…?), що обумовлюють все більш наростаючу деструктивність.
Відтак, упродовж книги героям належить віч-на-віч зустрітися з власними травмами, спромогтися на відвертість, довіритися, відпустити (або віднайти) контроль, визнати, що іноді любов — це вміння вчасно піти.
І лише опісля цих необхідних кроків є шанс пережити катарсис: через усвідомлення того, що емоції кожного — цінні, досвіди, навіть найжаскіші, — невідʼємна частина причинно-наслідкового ланцюга, з яким можна працювати, а травми й залежності — нікого не визначають, якщо заборонити їм це й обрати інший курс, вдається примиритися з власним минулим, рідними і з собою.
Виглядає, що такі «терапевтичні» історії з уявними подорожами памʼяттю та підсвідомим, з переграванням окремих сюжетів і розмов із дитинства, проговорюванням травм, поверненням у нехай намріяне, але минуле, аби зрозуміти неідеальних батьків краще й пробачити їм, — радше напрямок, у якому дивиться через різні медіуми багато митців (згадаймо хоча б «Велику сміливу красиву подорож» (2025) Коґонади, де теж драма, кімнати, дитячі травми, натхненні терапією розмови, намагання розкласти минуле поличками й дуже несміливі спроби поглянути на майбутнє без сприкреності).
У стосунках із таким текстом (книгою, кіно тощо) цікавлять передовсім не топоси, непередбачувані сюжетні рішення чи впізнавані локуси (так, персонажі «Кімнат Естер» живуть у просто Місті — ну то й що?), а проживання емоцій. Запамʼятовуються ж поміж таких текстів перш за все той, що найефективніше переконує відчувати, а у випадку з «Кімнатами Естер» — поділяти сором, кривди, обіцянки змінитися та далекоглядні мрії, що знову й знову губитимуться поміж новими нападами людської слабкості. Усе це дещо нагадує терапію (якої у самій книзі, як можна вже, певно, здогадатися, достатньо — і прямої, і опосередкованої): читач утішено дозволяє собі плакати, бо саме виходу цієї емоції і прагнулося, — але тільки якщо книга справді «промовляє», тобто якщо сила історії та її втілення пропорційна градусу бажаної емоції.
Здається, немає нічого легшого, ніж змусити плакати того, хто хоче плакати, чи закохати того, хто хоче закохатися. Проте насправді легше сказати, ніж власне змусити.
Особливо в еру соціальних мереж, які не лише скорочують діапазон уваги, але й знечутливлюють: ось це смішно, але наступного разу потрібно більше, аби змусити глядача розсміятися; а це — абсолютно жахливо, але завтра потрібно щось іще, аби нажахати по-справжньому. Аби здивувати, збудити, довести до сліз.
У цьому сенсі «Кімнати Естер» — добре зроблений роман. Марія Олекса звертається до тригерних тем, які, на жаль і суто статистично, зрезонують багатьом (алкоголізм, абʼюзивні стосунки в родині тощо), і послідовно підіймає градус напруги, водночас дозволяючи надії жевріти: напади Валентина все сильніші й драматичніші (та ми знаємо: він ще може змінитися, хіба ні?), відчай і безпорадність Діани все глибша (але ж вона насправді сильна, незалежна прекрасна жінка — зможе піти, зможе врятувати Естер!), образа Естер на батьків усе гіркіша (та невже з такою особливою дитиною може статися щось дійсно моторошне?). І саме це жонглювання емоціями дозволяє не знудитися та не покинути історію про звичайну дисфункційну сімʼю на півдорозі. Окрім того, саме завдяки цим високим частотам чутливості, а також постійним контрастам, роман «Кімнати Естер» не перетворюється на просту чорну побутову драму. Навпаки: тут знаходиться місце для мрій, надії, довіри, красивого кіношного Різдва, не менш красивого, хоч і занедбаного парку розваг, який приправляє історію особливою атмосферою. А атмосфери від «Кімнат Естер» чекаєш не менше ніж емоційних переживань. Чекаєш — і отримуєш.
На виході ж маємо ідеальний book-club fiction — поплакати, замилуватися, взяти участь у жвавому обговоренні, яке рано чи пізно перетвориться на сеанс групової терапії, бо без звернення до особистих історій про дитячі образи й батьківські ґанджі напевне не вийде. А проте, можливо, саме це хоч іноді, але й потрібно: без зайвих відступів гостро щось відчути, гостро пригадати, поплакати, обійняти того, хто розуміє, аби зрештою усміхнутися, бо трошки та й полегшало.
І ще: якщо премія року BBC наразі про щось і свідчить, так це про потребу в тій чи іншій книжці, на чому б ця потреба не ґрунтувалася (та це вже окрема історія). А «Кімнати Естер» Марії Олекси наразі таки в короткому списку.
