Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Є книги, де сюжети, сказати по правді, не такі вже й важливі, як антураж. Визначити ці книги нескладно: зазвичай вони містять або сторінки з детальним і доволі художнім описом екстер’єру й інтер’єру певних локацій, або сторінки з не менш детальним описом колоритних страв певної місцини. Дебютний ретророман Наталії Кобко «Пані Арета і цвинтар молодиці», який вийшов цьогоріч у видавництві «Stretovych», має обидва ці пасажі. І здавалося б — справу закрито, намір авторки зрозумілий: читай і насолоджуйся львівською атмосферою fin de siècle, belle époque й таке інше; а от сюжетом зайвий раз не переймайся, бо ж сюжет тут радше слугує за зручний спосіб ту саму атмосферу передати.
Та від поспішних вражень нас застерігає обкладинка, адже вже на ній міститься жанрове визначення книги — «феміністичний детектив». Ну, фемінізмом нас не налякати, але те, що це чи не перший випадок в українській літературі, коли видавництво прямо й одразу декларує свій детектив через жіночу тему на рівні жанру, — це щонайменше інтригує. Тобто просто насолодитися антуражем нам тут уже не вийде — бо ж нам, вочевидь, у всьому цьому вирі львівської атмосфери й детективних загадок транслюватимуть і важливі меседжі. То все ж: сюжет чи антураж?
Куди й по що?
Межа XIX і XX століть, Львів. Молода жінка на ім’я Арета Заньковецька, вже ніби й сепарована від батьків, але не сепарована від їхніх статків і солідного статусу (такі вже часи, а що ви хотіли?), має свою домоуправительку, квітковий салон і прогресивні уявлення про емансипованих жінок. Тож коли до її салону на роботу приходить влаштовуватися Маґда Закревська, Арета, хоч і не без сумніву (бо робота таки радше для чоловіка, потребує рук і грубої сили), все ж погоджується її прийняти і на знак домовленості простягає їй долоню для рукостискання — майже викличний жест, як для жінки на той час. А Маґда, на подив і задоволення Арети, не просто не знітилася від цього, а й сама водночас простягла руку. І це лише перший розділ. Формує певний горизонт очікувань щодо феміністичності, адже так?
Сюжетно, щоправда, ця співбесіда щодо працевлаштування є радше формальністю, яка просто пояснює знайомство двох основних персонажок, — бо ж надалі ми побачимо Маґду безпосередньо за роботою хіба раз чи два, та й то поспіхом. Але для чого тоді Арета бере Маґду до себе в салон? А для того, щоб та стала її partner in crime, чи то радше partner in solving crime. Річ у тім, що того ж ранку, коли відбулася співбесіда в салоні, Арета прочитала в газеті про похорон молодої акторки, котра наклала на себе руки. З властивої їй цікавості Арета відвідує похорон, а через властиву їй алергію на несправедливість розуміє: щось тут не те. І — о диво! — на тому ж таки цвинтарі Арета зустрічає Маґду. А це вже знак на довгу й продуктивну дружбу: тепер ці двоє разом розплутуватимуть клубок таємниць.
Клубок виявиться до певної міри класичним, Маґда навіть сама скаже з усмішкою: «То все як завше? Небайдужі містяни й недолуга поліція?».
А воно справді як завше — розвивається за лекалом типового детектива: усе, що видавалося простим, таким не є; поліція — то страшні ледацюги й сноби, тож нічого розслідувати вони не будуть, а просто спихнуть усе на самогубство; натомість головні персонажки мають більше чуйності щодо долі бідної акторки, тож починають власне розслідування; ну а поліція помірно їм сприятиме, головним чином тому, що не може відмовити Ареті через статусність і знайомства її родини; хоча сама поліція (не вся, звісно) сприйматиме це радше за черговий вибрик знудженого жіноцтва, мовляв, такі собі мадами Боварі, ось тільки обчиталися не любовних романів, а детективів, то й кортить їм тепер самим у детективок погратися.
Інтриги, підступи, махінації, погрози — усі нарочито детективні елементи тут, звісно, присутні. Але разом із цим нашу увагу неодноразово (і то доволі прямолінійно) звертатимуть на те, що в епіцентрі цього всього перебувають саме жінки, які несправедливо обмежені у своїх правах і змушені кокетливо підігрувати чоловічим уявленням. У цьому сенсі жанрове визначення книги цілком себе виправдовує: це справді «феміністичний детектив», адже феміністичного тут аж ніяк не менше, ніж власне детективного. Звісно, лишається питання, яку ж хвилю фемінізму цей роман передає, а чи лише знімає з цих хвиль поверхневу морську пінку. Та це питання риторичне — ми ж усе-таки жанровий детектив читаємо.
Львів зі східного краю
Насправді жанрове визначення цієї книги неповне. Цілком вичерпним воно мало би виглядати так: «феміністичний львівський ретродетектив». І річ тут не тільки в тому, що дія тексту розгортається у Львові понад 100 років тому; тут важливо й те, що Львів і ця його особлива епоха — елемент книги настільки ж важливий, як і його детективна лінія чи феміністичні рефлексії персонажок. Це про той самий антураж, пам’ятаєте? Утім, вряди-годи Львів у книзі постає, сказати б, аж занадто львівським. То нам розкажуть про кав’ярню, де сидів Франко, то покажуть готель, де виступала Крушельницька. Ані Франко, ані Крушельницька ніякої ролі в сюжеті не зіграють – це радше така (майже) ненав’язлива історична довідка, аби читач розумів, з яким контекстом і якою атмосферою він має справу. Всілякі діалектичні ляґуміни — звідти ж: нам і на рівні реплік нагадують, у якому місті все це відбувається.
Та куди важливішим є тонший аспект, який Наталія Кобко теж вловлює. Візьмімо, до прикладу, книгу Дениса Мандзюка «Готелі старого Львова» як контекстуальний експлейнер до «Пані Арети…», тим паче що й у сюжеті ретродетективу готелі фігурують часто. Отже, що ми маємо? З одного боку, місто буяє життям: готелі, театри, шановані гості з Європи, електрифікація, а разом з тим — любовні інтриги й часті, дуже часті суїциди (тож рішення поліції з роману Кобко щодо самогубства акторки здається не таким уже й поспішним, а радше закономірним). Одне слово, big city life. З іншого ж боку, Львів усе ще лишається периферією імперії, що його геть не можна порівняти з рештою Австро-Угорщини. Наскільки ця периферійність реально була правдою — хороше питання, та важливіше те, що це було правдою ментально: меншовартість «східних крес» імперії як певна установка міцно засіла у свідомості, при тому і в мешканців цих територій, і в їхніх західних сусідів. Тому-то, наприклад, так багато злочинців з Європи (як це показано в книзі Мандзюка) приїздили саме сюди — так би мовити, залягти на дно у Львові. Або ж утекти від минулого, як це трапляється в «Пані Ареті…».
Такий-от Дикий Захід, тільки відносно Австро-Угорщини — Дикий Схід.
У романі Наталії Кобко це сприйняття теж показано — хай навіть лише пунктирно. Національний рух у підпіллі; актори їдуть на проби в Краків, бо ж там солідніше; назва Відня часто використовується із словом «сам» («до самого Відня!»), натомість локальні топоніми — із часткою «аж». Така маргіналізованість, з одного боку, є певним етапом усвідомлення власної відокремленості, а відтак — національної самоідентифікації українців (у романі революційні настрої обережно присутні). З іншого ж боку, це просто специфічна риса тогочасного Львова з його відносною містечковістю, окрайністю, а отже, і концентрацією авантюр. Це важливо пам’ятати вже за сучасного стану справ, коли Львів стереотипно (але й цілком передбачувано) вважається найбільш європейською частиною незалежної України. Натомість Наталія Кобко акуратно показує зворотній бік цієї європейськості, де сприйняття Львова в складі іншої держави було майже оберненим. Тобто тут аж ніяк не йдеться про романтизацію вже всім обридлого міфу Австро-Угорщини — радше про естетизацію специфічної межової позиції, у якій Львів опинився. І це направду придатний матеріал для детектива.
Суто жіночі проблеми
«Пані Арета і цвинтар молодиці» — не перший феміністичний детектив сучасної української літератури. Насправді в нас уже виокремилася ціла категорія подібних романів, в яких функцію розслідувача виконує саме жінка: книги Наталки Доляк, Аліси Гаврильченко, Дмитра Безверхнього, Наталки Сняданко. І часто ці романи об’єднує ще й одна не дуже продуктивна риса: жінки в цих книгах не просто є детективками — вони своєю діяльністю буквально борються зі стигмою і відстоюють власне право на конвенційно нежіночу професію. І само по собі це не є погано, але частенько це призводить до моральних метань персонажки між власною реалізованістю як детективки і суто «жіночими» функціями: знайти другу половинку (до того ж здебільшого йдеться про чоловіка з правоохоронних органів, який, з одного боку, може сприяти розслідуванням, а з іншого, становить конкуренцію, через яку жінка ніби стверджується), варити борщі, поратися по хаті й подібна стереотипна маячня про те, що жінка саме мусить робити. Проблема в тому, що в 2025 році про такі моральні дилеми читати просто нудно, хай навіть вони досі є актуальними для якоїсь частини населення. Бо ж коли берешся читати детектив, то хочеться передусім читати саме детектив, який суто своїм сюжетом із успішною розслідувачкою кримінальних справ заперечуватиме стереотипи про ні на що не здатних жінок, а не роздуми про те, що жінкам бути детективами важко.
Просто здається, що цей етап ми вже пройшли. Принаймні в літературі.
Утім, форма ретродетективу дає тут незамінну перевагу, оскільки сам сетинг минулої епохи диктує цю проблематику: якщо жінка займається детективною справою наприкінці XIX – на початку ХХ століття, то вона неодмінно зіштовхнеться зі значними проблемами, бо ж права жінки на той час були набагато вужчі, ніж зараз; а отже, і не згадати про це в романі не дуже-то й випадає. У цьому сенсі Наталія Кобко обирає зручну стратегію: антураж тут виправдовує феміністичний фокус, хай навіть цього фокусу в роману видається забагато — це відчувається ніби приписування минулій епосі певних моментів уже з перспективи сучасності, коли ми напевне знаємо, що в минулій епосі ці моменти справді були.
З іншого ж боку, саме цей «погляд з майбутнього» дарує книзі, мабуть, найкращу її рису, яку авторка могла закласти навіть несвідомо, — цілком постмодерні дотепи. Ну самі гляньте: кімнату, у якій працює, Арета «ґонорово називала своїм кабінетом» — і в цьому одразу ж відчитується «Своя кімната» Вірджинії Вулф; «Проте я часта гостя в театрі, — відповіла Заньковецька» — і на думку одразу ж спадає не Арета, а Марія Заньковецька, котра (ніде правди діти) була таки частою гостею в театрі; потім трапиться гувернантка, яка працювала «у “Ґранд готелі” в Будапешті», — можливо навіть, що ми бачили її на якомусь із кадрів Веса Андерсона; старий й простакуватий наглядач маєтку Горацій скаже: «Треба пам’ятати, що кожному своє. Вищим чинам — верховини, нижчим — низовини» — майже як Горацієва ода «До Ліція Мурени».
Саме такі ледь помітні вкраплення сучасного за своїм принципом гумору в сетинг минулого і роблять цей текст живим. Сказати б: саме це і додає «Пані Ареті…» того антуражу, за який її хочеться читати.
