Ольга Трейтяк
літературознавиця, літоглядачка
Усюди чатують замкнені кола. Навіть якщо це середовище рідних людей — чи особливо, якщо це воно. Там, де найближчі, теж можна циклічно впадати в зневіру, відчай, нескінченно щось втрачати, раз за разом починати конфлікт? І як із того вибиратися? Роман «Мурашині кола» (2024) Теа Саніної, української письменниці, соціологині й сімейної медіаторки, пропонує медіацію як шлях віднайдення рівноваги. Усіх тут можна почути й принаймні спробувати дійти до спільного знаменника.
«Мурашині кола» — книга, що завершує трилогію, яку розпочали «Танець дикобразів: Історія однієї медіації» (2021) та «Коли відлітають серпокрильці» (2023). Це цикл романів про людські стосунки, сімейні конфлікти — і медіацію, як спосіб їх вирішити. Або ж ні — тут усе не так просто. Нескінченні питання втягують у нерозривні кола думок. Останні — зручна схема говорити про книгу.
Коло перше: динамічне
У назвах трьох книг Теа Саніної відчувається рух. Спочатку танець, потім політ, і врешті — мурашині кола. Останні — дуже «рухливе» явище, до того ж у трагічному сенсі. Часом мурахи на шляху до їжі збиваються з маршруту. Вони починають монотонний рух по колу і не можуть вибратися з нього, аж поки не помруть. Це все тому, що комахи йдуть за феромонним слідом попередників. Якщо ті збиваються зі шляху, те саме відбудеться з усією мурашиною сім’єю. Надія лише на те, що хтось чудесно «пофіксить» плутанину або в кожної мурахи прокинеться власна орієнтація. І сам роман — як система заплутаних кіл: треба зусилля, щоб із них вибратися. Кожне питання, проблема затягують в себе, наче в трясовину. І цей коловорот «тягучих питань» про життя, родину, любов і ненависть — основа роману.
Мурахи в романі з’являються час від часу: у власній колонії Лори, випадково в кабінеті медіації, у магазині, в комп’ютерній грі доньок Дмитра. Комахи то будують мурашник людськими руками, то біжать за їжею, то взагалі гинуть. Так, це зрозуміла алегорія на самих людей, ось тільки чи мають мурахи почуття — важко сказати, а в людей вони якраз є, і то дуже виразні: або нищівні, або рятівні.
Коло друге: дзеркальне
Є книжки, що нагадують криве дзеркало: зазирнеш туди — і побачиш нібито своє відображення, ось тільки то вже не зовсім ти, а окремий образ, у якому впізнаєш лиш деякі риси. «Мурашині кола» — саме така книга, тож вона про всяк випадок анонсує: «Усі збіги вигадані».
Власне, про кого сюжет? Про Ольгу й Ореста, розлучену пару, яка намагається вирішити проблеми спілкування з дітьми — підлітком Валом і п’ятирічною Маргосею. По допомогу вони врешті звертаються до сімейних медіаторів Дмитра й Варвари. Наче проста історія з екологічним вирішенням: почути одне одного й мирно все врегулювати, але слово «наче» тут ключове.
Орест був аб’юзером, чинив насилля над дружиною. Після розлучення відібрав у неї майно й залишив одну з двома дітьми без жодної фінансової підтримки. Ольга таки встояла, знайшла роботу у сфері айті, почала забезпечувати себе й дітей сама, ось тільки стосунки із старшим сином зіпсувалися. Хлопець пішов жити до батька. Останній навіть подав позов, щоб отримати аліменти від жінки. Ольга натомість не дає йому бачитися з донькою й навіть пробує звинувачувати в розбещенні маленької Марго.
Така-от родина. Мала би бути маленьким гуртом єднання й любові — а стала замкненим колом болю й розламів.
Коло третє: медіативне
Медіація тут — бодай спроба знайти компромісний варіант, хоч це доволі специфічна штука. Тут ніби немає кривдників і жертв. Є дві сторони, яким треба дати голос, знайти ту саму жадано-недосяжну «золоту середину». Щоправда, із цим є нюанс, оскільки впродовж сюжету видається непростим назвати агресора агресором. Тут є спроби занурюватися у його дитинство, мимовільні думки медіаторів про те, що його поведінка насправді спровокована. Словом, ми ніби за крок до виправдання насильства, і крок цей — тонкий і небезпечний.
То чи діє така медіація? Ну, як мінімум, вона добра тим, що через неї можна почути голос іншого. А значить, у героїв є шанс жити далі без циклічних душевних терзань. Останніх у книзі вистачає.
Коло четверте: нещасливе
«Мурашині кола» — книга про нещасливих людей, принаймні ніхто тут себе такими не відчуває. Кожен по-своєму намагається перетерпіти тяготи, і часом це йде на шкоду близьким.
Орест був поліціянтом, тепер має охоронну фірму. Чоловіку вистачає зв’язків і грошей, але не внутрішнього спокою. Останнього він не знав ще з дитинства. Матір Ореста страждала на шизофренію, хлопець мусив рано подорослішати. Книга тонко зачіпає тему: недоотримане в дитинстві або отримане неправильно нагадає про себе. І це може привести до деструкції — як стосовно себе, так і стосовно ближніх. Орест перейшов межу насилля, грубості, він руйнує своє життя. Треба неабиякі зусилля, щоб знову склеїти розбиті частинки.
Ольга — провінційна дівчина з бідної родини. Шлюб із Орестом — щасливий квиток у безхмарне життя, але зрештою очікування не справджуються. Життя Ольги — теж заповнення нестачі: у реалізації, в усвідомленості власної сили. Вона не ідеалізована, як і всі герої роману. Та Ольга проходить власну ініціацію, з болем і тріскотом здирає з себе шкіру минулих розчарувань. До всього, вона мати, яка дбає про добробут дітей і сама будує для них і себе опору. Якщо Ореста врешті здолало саморуйнування, то Ольга не піддалася йому. Вона була зламана, але змогла втриматися.
Варвара й Дмитро — медіатори. Хоч вони й займають умовно вищу позицію, бо ж є ніби об’єктивними спостерігачами, тобто можуть і знають більше, вони все одно лишаються людьми. А куди ж людям без сумнівів, розчарувань, страждань і кохання? Воно повільно розгорається між напарниками, хоча Дмитро одружений і має двох доньок, і Варвара також у стосунках. Їхня робота — мати справу з тими, хто втратив рівновагу й шукає помочі. Ось тільки самі вони не можуть стати власними клієнтами, а їм, як і всім, бракує тривіального «душевного спокою».У книзі ще є Лора — персонажка, що зв’язує всіх між собою. Вона допомогла Ользі знайти роботу в айті-сфері. А ще почала стосунки з підлітком Валом, що в принципі є порушенням закону. Шлях Лори — ще одно замкнуте коло в цьому нашаруванні складних історій. Виросла в родині без батька, мати була груба й неспівчутлива. Дівчина тікала з дому, та й власне все її життя — втеча. Щоравда, роль Лори в сюжеті не до кінця ясна, мотивації не досить чіткі, участь у кульмінаційній сцені лишає багато питань. Користь цієї героїні більше оприявнюється в нагадуванні: серед нас є люди, які багато віддають і нічого не отримують взамін. У романі це названо null and void — тобто в діях з самого початку нема ніякого ефекту й значення, а значить, нічого доброго натомість не слід очікувати. Вона раз за разом допомагає, але хто допоможе їй? Знову продовжується колообіг нещастя.
Коло п’яте: дитячо-тинейджерське
Нелегко й молодшим героям. Здавалося б, усі стараються, щоб їм було добре, але на ділі так виходить не завжди. Маргося — молодша донька Ореста й Ольги, ще дошкільня. Вона менша за решту фізично й віково, але рівень страждань — однаковий з усіма. Пішов батько, потім брат, і сум за близькими вже затемнює її світле дитяче існування. Вона усвідомлює відокремленість рідних і відчуття суму — гарний простір для маніпуляцій.
Вал, він же Валеріан, — син Ольги й Ореста, що пішов жити до батька. Як персонаж, він непростий і тим цікавий. З одного боку, він грубуватий, нестриманий, а з іншого — чутливий і досить талановитий (гарно малює). Він той, про кого часто забувають. Батьки зміни в поведінці хлопця сприймають відсторонено, без відчуття відповідальності. Але що посієш, те й пожнеш. Підліткове бунтарство в сумі з розлученням батьків — мимовільна самотність дала плоди. Він починає стосунки з Лорою, подругою та колегою своєї матері, забувається в алкоголі, вживає наркотики.
Одного разу в притоні для художників він навіть домагається до напівпритомної дівчини, що перебрала з транквілізаторами. І сам Вал був під дією речовин. Зґвалтування, на щастя, не відбулося, а після цього він навіть пробує допомогти. Але факт є фактом. Вже пізніше стосунки Вала з Таєю (так звали цю дівчину) подані з романтичного боку. Ба більше, вони навіть починають зустрічатися — ніжно, аж ванільно. Тож читач лишається сам на сам із цим маленьким «але» — протиправним вчинком Вала у сквоті, який, здається, так і не закінчився якоюсь відповідальністю.
Коло шосте: ароматне
Це роман також про роль сенсорних відчуттів у процесі осягнення нового світогляду. Бо ж пам’ять нікуди не дівається: вона лишається в запахах, кольорах, смаках. Аромат мигдального печива для Ольги став індикатором її чоловіка, бо той дуже любив його. «Київський торт» в холодильнику — матеріалізація бідного періоду після розлучення. Мандарини нагадують Лорі її жорстоке дитинство з грубим поводженням матері. Такі прустівські «мадленки» трапляються героям майже на кожному кроці.
Зрештою, кожен розділ «Мурашиних кіл» має саме назву якогось аромату. Вони різні — «гумовий», «пряний», «квітковий», «фруктовий». Часом нові зустрічі й досвіди додають палітри у вже сформовані запахи: так спершу «горіховий» запах згодом стає «горіхово-м’ятним». Утім, із запахами виникає і дисонанс, чи то пак специфічна синестезія: часом акцент на ароматах не доповнює сюжетну проблематику, а ніби існує паралельно, окремо від неї. Там, де запахи стають метафорою або ж просто привабливим стилістичним прийомом, вони водночас не «вчуваються» безпосередньо в сюжеті. Бо ж важко насолодитися ароматом «липового чаю», якщо атмосфера попередніх розділів аж ніяк не сприяє спокійному чаюванню.
Коло сьоме: обірване
Сцени роману, з одного боку, вражають емоційною напругою, а з іншого — викрадення, пістолет, викликані патрулі, медіатор як «той самий герой» у колі гарячих подій — радше є мелодраматичними кліше. Замість рефлексії лишається напружене очікування, що далі, суто емоція замість заглиблення в соціально-психологічний аспект книги. Зрештою, це помічають і деякі персонажі: для когось самі поняття «людські стосунки», «сімейні конфлікти» абощо сприймаються винятково в спрощених конотаціях і нагадують щось із розряду «Сімейних мелодрам» — просто, награно й дешево. Так Дмитро мимохідь кидає фразу про «прості людські тьорки» стосовно проблем Ольги й Ореста. Утім, проблематика книги суперечить словам свого персонажа: «прості людські тьорки» — не такі вже й «прості».
Така неоднозначність і фрагментованість стосується тут не тільки сприйняття персонажами описуваних подій, а й оповіді в книзі. Нарація, де кожен розділ розказаний з перспективи іншого персонажа, з одного боку, додає динаміки й можливості змінити фокус між сюжетними лініями. А з іншого, через це виникає ефект обірваності: часом один епізод без логічного завершення одразу перетікає в абсолютно інший — і врешті жоден не здобувається на повноцінний фінал.
Утім, це цілком резонує із сюжетом: не всі історії завершуються яскраво, але суть медіації в тому, щоби завжди давати простір для звучання кожного голосу. І ці голоси звучать у книзі відповідно й стилізовано під конкретного персонажа — навіть якщо ці голоси замовчують травми.
Коло восьме: болісно-любовне
Сховані травми можна назвати червоною ниткою, що зшиває всіх героїв — ось тільки прошиває ця нитка по живому, а тому й болить сильніше. У більшості ці травми тягнуться ще з дитинства, а далі лишаються в спадок уже своїм дітям. Сюди пасує метафора з назви роману: мурашині кола — циклічний рух, і лише щасливий випадок чи надзусилля можуть вивести звідти. Але також це про тупий біль і травму: якщо не працювати на їх подолання, з кожним днем людина все більше заганяє себе в них.
Як від цього рятуватися — питання риторичне. Хоча не зовсім так; книга все ж пропонує антидот. На противагу різновидам болю можна відчувати різновиди любови — ніжну, пристрасну, наївно-дитячу, сховану і яскраво оприявнену. Але передусім — любов до себе, бо ж, як стверджує роман, «Без істинної любові до себе ми всього лише блукальці безкінечними багнистими болотами». Роман Теа Саніної проводить своїх персонажів і читачів саме крізь це болото, аби зрештою вивести всіх на світло.
