Ліза Козловець
менеджерка KMA Book Club, мовиця подкасту про поезію «Слова на вітер», авторка статей
У книжці «Вітер у голові» Олег Краюхін розповідає про один тиждень із життя Максима. Воно обертається навколо пристрасті до катання на велосипеді — так було від самого дитинства й до наших днів, коли хлопець працює велокурʼєром у компанії на межі закриття.
Макс раз по раз зіштовхується з сумнівами щодо власних рішень, зокрема повʼязаних із його захопленням. Воно вже призвело до сильної травми в дитинстві, відрахувння з університету й так чи так спричиняє більшість проблем, що трапляються з хлопцем нині. Отож протягом цього тижня Макс — під впливом різних обставин — повинен визначити шлях, яким хоче рухатися надалі.
Як один тиждень — змінює? — життя
Книжка розпочинається сценою в лікарні. Головний герой Макс ніяково фліртує з медсестрою, сидячи на кріслі пацієнта. Він тут для того, щоби на ньому випробували експериментальну вакцину. І вже цей епізод задає лейтмотив усієї розповіді: Макс не є субʼєктним, дію чинять над ним, з його пасивної згоди (бо навіть у цьому фрагменті хлопець не до кінця свідомий того, на що погоджується, оскільки підписав договір, не читаючи).
Біля лікарні Макс випадково наштовхується на Дреда — свого ліпшого друга, який здобув прізвисько завдяки зачісці. Саме Дред передає Максу задачу виконати доставку, на яку в нього самого «не вистачає часу». Із цього епізоду дізнаємося все, що треба, про стосунки хлопців: не чекаючи відповіді, Дред відʼїжджає, а Макс «не має вибору» й виконує роботу друга. За вказаною адресою на нього чекає сцена домашнього насилля: маніакальна жінка привʼязала свого чоловіка до ліжка за зраду. Персонажка намагається зґвалтувати Макса на очах у чоловіка, а коли хлопець починає пручатися, дістає з пакування своє замовлення — мачете. Макс отримує легке поранення, але таки втікає з квартири. Уся ситуація описана радше комічно, хоч герой і відчуває страх у процесі, а опісля — тривогу за наслідки власного перебування там. Виявляється, що привʼязаний чоловік — поліцейський, тож Макс чекає проблем.
Наприкінці книжки Дред зізнається, що від початку знав, що відбувається в тій квартирі, і свідомо не став попереджати друга. Це не перша і не найбільша «підстава», яку влаштовує Дред. Насправді Макс протягом усієї історії ставить собі питання, навіщо ж йому вирішувати чужі проблеми, коли й своїх удосталь: його незабаром звільнять, він не має освіти, живе з дядьком і не знає, чого взагалі хоче від життя. Це питання залишиться нерозвʼязаним і яскраво свідчить про головного героя — інертного, нерішучого й здатного діяти лише під тиском зовнішніх обставин.
Утім, за щасливим збігом, обставини грають Максові на руку — якщо, звісно, не говорити про Дредові проблеми з наркобаронами й погрози від уже згадуваного поліцейського. Просто здійснюючи доставки, Макс знаходить можливості — чи радше можливості знаходять його. Заїхавши до зоомагазину, він зустрічає неймовірно гарну продавчиню, яка сама пропонує йому зустрітися й загалом веде їхні стосунки. Завдяки доставці в офіс якоїсь компанії він замислюється про графічний дизайн — він любить і вміє малювати, однак навіть не думає про пошук роботи, повʼязаної з цим, допоки сама доля не підкидає йому знайомого, який може допомогти.
Єдина річ, якої Макс свідомо тримається, — це його велосипед. Велоспорт полюбився йому з раннього дитинства, проте так і не став чимось більшим за хобі — попри те, що ставився Макс до нього серйозно й не раз травмувався, катаючись. Саме з травмою в дитинстві хлопець повʼязує мігрені й втрати свідомості, які стаються після введення вакцини. Направду, саме в сюжетній лінії про медичний експеримент виникає найбільше неузгодженостей: читачі починають повʼязувати стан героя з вакциною значно раніше, ніж він сам — хлопець ніби цілком забуває до певного часу, що взяв участь у випробуванні. Коли Макс таки приходить на огляд у лікарню і його замикають у кімнаті з лікарями, він відчуває гостру недовіру — і це правдоподібно. Однак медперсонал тільки поглиблює це відчуття, ніби не в спромозі дати хлопцеві принаймні якесь пояснення того, що відбувається, — хоча вони й відгадують його симптоматику. Коли Макс ще раз вимушений поговорити з лікарями вже у фінальному розділі, йому пояснюють ситуацію без проблем. Можна припустити, що в проміжку між двома розмовами експериментатори вигадували версію, у яку повірив би хлопець, тим часом даючи змогу сюжету набрати необхідної динаміки. Однак у цьому відчувається штучність і деяка нереалістичність.
Про «пацанів» та «дівок»
«Вітер у голові» — типово маскулінний текст. Чоловічі персонажі раз по раз встрягають у перегони, «серйозні тьорки» й бійки. Фізичне насилля тут цілком нормалізоване: отримати по пиці чи зарядити комусь — лише один із видів пригод, головне встигнути обтерти кров і привести себе до більшого чи меншого ладу перед побаченням. Жінкам, очевидно, ліпше не знати про те, які справи вирішують чоловіки, — достатньо того, що вони гарні, «радують око» й «надають сили» чоловікові.
Коли Макс запитує в друга, у чому секрет його популярності серед дівчат, Дред каже про свій «довгий шланг», чим вводить Макса в невеличку кризу. Але насправді в Дреда небагато рис, які можуть привабити: він непослідовний, ненадійний, не надто кмітливий і не надто харизматичний (попри образ жартівника). Таким він постає в романтичних стосунках із партнерками, яких змінює часто й ставиться до цього легко. Але таким він є й у стосунку до Макса — протягом усієї книжки головний герой вирішує проблеми друга, а натомість отримує лише більше клопотів. На Дреда абсолютно не можна розраховувати, Макс неодноразово каже про це сам. Із певного етапу стає важко зрозуміти, на чому взагалі тримається ця дружба, оскільки читач отримує лише коротку згадку про те, що хлопці знайомі вже давно — ще з часу, коли Макс учився в університеті.
Утім, ця дружба є чи не найбільшою цінністю для Макса. Ця теза опрявнюється цілком в епізоді, коли перед героєм постає вибір: лишитися на побаченні з дівчиною, яку він вважає коханням свого життя, чи піти рятувати Дреда з пригоди, яку той сам собі влаштував. Макс обирає друге, попри те, що Христина каже, що не чекатиме його повернення в такому випадку. Однак саме дівчина, звісно, піклується про благополуччя Максима, побитого в спробі врятувати друга — завдяки їй хлопця переводять у приватну лікарню, де вона щоденно його навідує.
Образ Христини як коханої дівчини симптоматичний. Вона яскрава зовнішньо й може різко відповісти або пожартувати «не-притаманно-для-дівчат». Макс повторювано акцентує на її красі — обличчі, фігурі, стилі (прикметно, що на більшості їхніх зустрічей сам хлопець або в брудній після дня катання на велосипеді футболці, або побитий у черговій сутичці). Христина говірка, саме вона веде розмову. Тобто між ними витворюється стосунок, у якому Максу практично не потрібно напружуватися — Христина вже є дівчиною його мрії, готовою прийняти його як він є. І навіть у ситуації, де вона ставить його перед вибором, цей вибір є умовним, оскільки вона все одно йому пробачить.
Довго й щасливо
Дія в епілозі «Outro» відбувається трохи більше, ніж за рік по основній історії. Це коротка замальовка на тему «довго-й-щасливо» головного героя. Макс іде попід руку з Христиною — читач не дізнається, чи розповів герой їй хоч щось із того, що з ним відбувалося — зрештою, чи знає дівчина, що його відрахували з університету (Максим приховував від неї цей факт про себе). Лишається багато питань про те, як розвивалися їхні стосунки, оскільки протягом основної дії вони перебувають на етапі зародження, і видно, що є чимало перепон для того, щоби пара лишилася разом. До того ж Макс штовхає перед собою крісло колісне, у якому сидить Дред — у фінальній сутичці його сильно поранило, однак він вижив. Між ним та Христиною також є дружній стосунок — не зрозуміло, з чого він виріс, зважаючи на те, що саме Дред був перешкодою для побудови романтичного звʼязку з Максом. Утім, ця сцена ідилічна — хай не дуже правдоподібна, але головний герой отримує те, чого хотів: двох найближчих людей, які люблять його й приймають як є.
Протягом року після подій книжки Макс знайшов роботу графічного дизайнера — вдалося йому це легко й швидко почало приносити непогані гроші. Упадає в око, що в сюжетній лінії про Максову любов до велоспорту відсутня розвʼязка — хлопець ніби просто відмовляється від нього, та й по тому. Така легкість зміни сфери дещо нівелює початковий внутрішній конфлікт героя — він не уявляв свого життя без велосипеда, а розвиток персонажа протягом сюжету лише невиразно натякає на зміну пріоритетів.
Однак найцікавішою деталлю є Максове короткотривале відчуття, ніби за ним стежать. Саме на цьому моменті книжка завершується, отримуючи відкритий фінал. Читач так до кінця й не розуміє, що ж відбулося на самому початку, під час вколювання вакцини. В останньому розділі «Неділя» хлопець згадує, як дивно й тривожно виглядала медсестра, ввівши йому препарат, — ніби щось наплутала. Однак лікар тоді заспокоїв його: сказав, що його нервова система, у якій, виявилося, є рідкісна паталогія, позитивно відреагувала на експериментальну терапію. Макс не знав, чи є в нього ця паталогія, а отже, й читач не знає, чи довіряти словам лікаря. Медик запросто пояснює всю неординарну симптоматику, яку переживав хлопець, — так само лишаючи читачеві білі плями, у яких зʼявляється простір для власної інтерпретації. Отож в епілозі Макс переконує себе, що відчуття переслідування — лише один із симптомів його хвороби. Однак чи сприймати це так — вибір інтерпретатора.
«Вітер у голові» — направду динамічна історія, яка не вимагає сильного фокусування. Автор написав її жартівливо й іронічно, цей текст розважальний, без претензії на розкриття глибокої проблематики. Однак він таки зачіпає серйозні теми, і тоді гумор починає звучати пласко, подекуди проблематично. Ідеться, звісно, не про те, що в книжках на важливі теми немає місця іронії, — тільки про те, що під нею має вчуватися емпатичність та розуміння справжнього рівня важливості теми. У цьому сенсі «Вітер у голові» симптоматична для суспільства, у якому роль жінки утверджується й зростає, але жарти про «довгі шланги» досі нормалізовані. Гумор — ідентифікатор того, про що людина може боятися чи не хотіти говорити серйозно, однак що насправді вважає прийнятним і можливим. Тож у цій книжці є подвійне дно, і важливо його бачити, аби розуміти, які явища тільки напоказ лишилися в минулому.
