Настя Клименко
культурна журналістка
Піраміда Маслоу розглядає потребу до самовизнання та самореалізації не як первинну — людина скоріше помре від голоду чи від холоду, ніж від неможливості реалізувати усі найсміливіші бажання. Незважаючи на нерушимість піраміди потреб, сучасний світ зі своїм невпинним прогресом вносить свої корективи — переміщує цеглинки, руйнує первісну будову людської екосистеми. Бажання — понад усе. Прагнення величі — постійний рушій безупинного голоду.
А знання — головна зброя. Спосіб зруйнувати не тільки загальновідому Піраміду Маслоу, а й увесь світ навколо.
Американська письменниця Оліві Блейк після багаторічного досвіду написання фанфікшену та самвидаву створила трилогію «Атлас», перша частина якої, «Шістка Атласа», починається за всіма законами університетського з домішкою фентезі роману: шість обраних студентів, чиї здібності — виняткові; Александрійська бібліотека, архіви якої здатні змінити світ; таємничий викладач, який має свої скелети у шафі. І вбивство. Акт жертвоприношення античного ґатунку. Греки — поклоняються богам, герої «Шістки Атласа» — знанням. І що ті, що ті брешуть самі собі. Далеко не завжди акт жертвоприношення — про служіння.
Герої мають відчути прагнення до вбивства, аби контролювати. Аби досягти бажаного.
Аби бути великими.
Шість персонажів, що відмовилися від автора
Збирати докупи шістку зовсім різних медейнів (так у цій книзі називають магів) зіштовхнути їх лобами та змушувати працювати над вирішенням спільної проблеми, хай то порятунок світу чи охорона Александрійської бібліотеки — клішований початок будь-якої пригодницької історії. У «Шістці воронів» Лі Бардуго головні аутсайдери магічного світу, кожен з яких має свої унікальні здібності, мають здійснити масштабне пограбування. У «Шістці Атласа» Оліві Блейк головні інтелектуали магічного світу мають пройти посвяту, довівши, що вони заслуговують володіти тими знаннями, якими не володіє жоден медейн у світі.
У той час, як Лі Бардуго у своєму бестселері зіштовхує протилежності, щоб у результаті вони побачили схожість у позірній відмінності, Оліві Блейк йде за шляхом Донни Тартт у «Таємній історії» чи М.Л.Ріо у «Ніби ми злодії». Елітарне коло унікальних, кожен з яких шукає свою вигоду — нібито заради спільної мети, але насправді кожен зі своїми мотивами.
Оліві Блейк спиралася на кліше естетики dark academia — це беззаперечно. Сіра мораль, неоднозначні персонажі, університетські стіни, просякнуті довгою, жорсткою, дещо кривавою історією. Проте розбираючи формулу цього вже майже окремого жанру, не варто стверджувати, що Оліві Блейк не намагалася його деформувати. Головні герої не сакралізують процес навчання чи отримання освіти, і як такого зображення університетського життя тут також немає. Хоча й на початку більшість героїв долучаються до Товариства за тим, щоб отримати доступ до архівів, з плином історії виявляється, що тільки Рейна, природознавиця, котра вміє підсилювати магічну енергію, лишає в собі жагу до знань. «Знання — це сила», як казав Френсіс Бекон, а герої «Шістки Атласа» прагнуть саме другої частини афоризму. Безкінечної сили, яка рано чи пізно допоможе зруйнувати світ.
Оліві Блейк продовжує деконструювати кліше і в образах персонажів — телепатка Паріса, що є втіленням архетипу femme fatale, стверджує, що «краса — ніщо». Замкнена, педантична soft girl Ліббі стає ледь не головним антагоністом, а Трістан — типовий приклад dark horse — так і не проявить свій «справжній потенціал» і лишиться залежним від обставин гравцем. При цьому всі вони у тій чи тій мірі проходять через стандартну негативну арку персонажів, яка властива цьому жанру — рано чи пізно вони всі будуть готові на вбивство.
Частково деконструкція та трансформація характерів героїв стається і під впливом замкненого простору Александрійської бібліотеки, яка, як і часто буває в подібних історіях, стає окремим героєм — найбільш кривавим вбивцею, на кшталт закинутого острову в детективі Агати Крісті «І не лишилось жодного». Хоч і в жертву мають принести тільки одного з кандидатів, стіни бібліотеки зрештою поглинають усіх.
Мотивація кожного розкривається поступово і більшість дій «шістки» непередбачувані, хоч і цілком зрозумілі. Майже вся книга побудована на діалогах героїв одне з одним та на тому, як вони розкриваються при кожній взаємодії. Це не про негативний вплив, а про існування в приреченій екосистемі, де всі прагнення та бажання виявляються руйнівними та породжують хаос.
Може, Александрійську бібліотеку і можна вважати негативним персонажем цієї історії, яка з кожним новим рішенням падає, як Вавилонська вежа, і своїми завалами привалює всіх інших, усе ж таки готичним карнавалом заправляють люди. А Атлас Блейклі, головний його організатор, який пише історію головних героїв, ніби Режисер у п’єсі Луїджі Піранделло «Шість персонажів у пошуках автора», у якийсь момент втрачає контроль. І його ж персонажі стають самостійними, живими і понад усе намагаються відмовитися від нього.
Ось і ще одне кліше. Ті, хто прагне влади понад усе, рано чи пізно втратять контроль.
Повільне тління проти швидкого спалювання
До того, як написати свою фентезійну трилогію, Оліві Блейк писала фанфікшн за всесвітом «Гаррі Поттера». І хоч «Шістка Атласа» є цілком самостійною історією і точно не тяжіє до дитячої казковості Поттеріани, проте й попередній досвід авторки неможливо відкинути. Обдарованість та винятковість «золотої шістки», величезна відповідальність за ті знання, якими вони володіють, динаміка в стосунках головних героїв — схожі патерни легко прослідкувати, але на відміну від найвідоміших героїв книг Джоан Роулінг, за виборами героїв стоїть скоріше контраверсійна мораль, ніж чітко визначені догми про добро і зло.
Оліві Блейк у своєму романі намагалася поєднати елементи попкультурного роману з чітко визначеними тропами та інтелектуального чтива з екзистенційними дилемами та суперечливими вчинками, де сам читач може поставити питання: «А що б робив я?».
Авторка ніби й не дає чіткої відповіді, але лишає натяки. Цю книгу важко назвати динамічною, увесь сюжет — повільне тління свічки, віск з якої капає, стікає та, як наслідок, обпікає. «Шістку Атласа» можна назвати однією великою розмовою, де змінюється сетинг та персонажі, але завжди лишаються саме слова, а не дії. Заплутані, незрозумілі, яким важко знайти одну чітку інтерпретацію — Оліві Блейк закодовує в них не тільки сам сюжет, але й ті відповіді, які читачі ніби мають самі знайти, але замість цього можуть їх зчитати в часто досить тривіальних поясненнях про приреченість світу та вибору в ньому.
Часто патосні фрази хоч і лунають з вуст персонажів як певні філософські висловлювання, які рухають сюжет та розкривають їхні мотивації, але вони ж і не завжди звучать реалістично (хай як парадоксально говорити про реалістичність у контексті магів і їх фентезійної історії). Скоріше це спроба авторки сказати щось важливе, що сказати простими словами вона нібито не може.
Чи змушують репліки персонажів замислитися над ними — так. Чи вдається за фасадом розмірковування над екзистенційними питаннями життя побачити живих персонажів — не завжди.
Подібна побудова сюжету — повільне тління замість швидкого згоряння — зрештою радше спрацьовує, ніж ні. Хоч динаміка і повільна, але позитивно впливає на занурення — у болото хаосу та руйнації, з-під якого потім дуже важко буде вилізти.
«Коли екосистема дала збій, природа створює нову»
Хоча Оліві Блейк і позиціонує «Шістку Атласа» як фентезійний роман, світобудова історії має раціональне пояснення та підґрунтя реального світу. Усі головні герої мають магічні здібності, які хоч і не є унікальними, проте достатньо сильними, щоб вважати їх винятковими: можливість змінювати матерію та розкладати її на атоми, створювати ілюзію та відводити увагу, впливати на емоції чи думки, підживлювати енергію, чи давати неживому життя. Світ «Шістки Атласа» будується на своєрідних законах фізики — як запустити суб’єкт та задати йому вічну дію чи як розламати тривимірність світу і лінійність часу. Від цього магічний аспект нікуди не зникає, але подібна деталізованість світу дає відчуття зрозумілості та реалістичності — якщо дивитися під іншим кутом, «Шістку Атласа» можна навіть назвати антиутопією. Реальністю, де людські можливості настільки всеохопні та безмежні, що природа вже не може протистояти науковому прогресу.
Деталізованість світу медейнів та «магії реального світу» часто заплутує, ніби авторка намагалася поєднати в одному романі всі основні наукові концепції, якими часто послуговуються творці науково-фантастичного та фентезійного продукту. Тут і про аналіз безсмертя та вічного життя, як у «Портреті Доріана Грея» Оскара Уайльда; і про відчуття дереалізації, неможливості визначення, де справжнє життя, а де лише ілюзія, як у «Початку» Крістофера Нолана; і про часовий простір та про «білі діри», які можуть знищити світ, як у «Пітьмі» Барана бо Одара і Янт’є Фрізе. Спочатку всі ці теорії виглядають як одне велике поле з клаптиків, які роблять світ «Шістки Атласа» багатошаровим, але не до кінця цілісним. Лише під кінець історії їх вдається поєднати в однорідне полотно — зі своїми білими плямами, звісно.
Магія тут — це наука. Науковий прогрес — це невпинна гра із тим, ким доведеться пожертвувати наступним. Александрійська бібліотека — земля обітована, яка повільно перетворюється на місце розп’яття.
Головні герої роману — Каллем, Трістан, Рейн, Паріса, Ніко та Ліббі — шістка талановитих медейнів-вчених, намагаються врятувати світ, який неминуче перетворюється на хаос і пил. Так само як і люди намагаються запобігти загибелі навколишнього середовища, його ж і руйнуючи. Замкнене коло, з якого головні герої так і не вийдуть, допоки самі не перетворяться на хаос і пил.
Ми — порожні Боги
ано чи пізно основним рушієм прогресу стає не лінь, а голод. Невпинне бажання задовольнити свою спрагу призводять до того, що «навіть звичні спокуси реального світу вже не здатні вдовольнити бажання».
«Шістку Атласа» можна сприйняти як черговий приклад даркакадемічного роману про унікальних студентів, які вчиняють вбивство і повільно деградують, опускаючись до свого особистого чистилища. Але в цій історії головні герої потягнуть до чистилища і весь світ. Їхнє «прагнення бути унікальними, що суперечить бажанню належати до якої простої спільноти» небезпечне, адже воно викликає відчуття божественості. Ніби вони — боги, які готові наповнити світ собою, коли всередині нічого не лишається.
Роман Оліві Блейк «Шістка Атласа» — історія народження тих, хто буде творити геноцид. Нищити світ, що помирає, та виправляти його на свій лад.
Оліві Блейк йде від індивідуального до глобального. І, з одного боку, простий пригодницький роман містить в собі досить просту, хоч і лячну істину.
