Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
В обговореннях довкола дебютної збірки оповідань Романа Голубовського повсякчас зринало (чомусь) слово «абсурд». Власне, це слово зринало настільки часто, що вже навіть почало формувати горизонт очікувань від книги. Ну окей, абсурд. Що це нам дає? За Камю, абсурд — це «невловне почуття», «бунт плоті» проти настання завтра (і взагалі проти перебування у світі), це «розлад між людиною і її життям». Натомість у «Словнику української мови в 11 томах» подано таке визначення: абсурд — це «безглуздя, нісенітниця». А є ще одна альтернативна дефініція абсурду: це «навмисне роблення чогось по-ідіотськи». Так мені сказав таксист, з яким ми обговорювали парадоксальну організацію дорожньої розмітки в Білій Церкві. То який із цих абсурдів найкраще описує персонажів Романа Голубовського? Мабуть, кожен потроху. І водночас — жоден. Тож одразу домовмося: надалі в цій рецензії слово «абсурд» буде вживатися як означник певної внутрішньої якості книги безвідносно до всіх перерахованих вище семантик цього слова (якщо не вказано іншого); зрештою, ми таки спробуємо з’ясувати, що ж то за абсурд і чи може він узагалі називатися абсурдом.
Спектр вмісту
Передусім треба зазначити таке: «З нами житиме еласмотерій» — це саме збірка оповідань, а не книга оповідань. Не книга, бо вона не є цілісною; тут важко знайти спільний знаменник до всіх текстів (так, деякі з них входять у резонанс одне з одним, деякі пропонують альтернативні погляди на одну й ту саму подію, але поза тим — це дуже різні оповідання). Ну самі гляньте: чи всі ці тексти містять абсурд (у будь-якому значенні)? Та ні, бо ж тут є, наприклад, текст «От питання». За його сюжетом, Назар натрапляє на вулиці на непритомного чоловіка, і це запускає у Назаровій свідомості американські гірки з тривожності й синдрому самозванця, з небажання нав’язуватися і докорів сумління: чи варто допомогти, чи треба викликати швидку, чи це просто неадекват якийсь валяється і ліпше його не чіпати? У цих думках нема анічогісінько абсурдного. Це радше влучний зліпок переживань багатьох (бо ж погодьмося, що в такій ситуації опинявся кожен, і то не раз).
Може, спільним для всіх цих оповідань тоді є сміх? Бо ж про гумор Романа Голубовського говорили так само часто, як і про абсурд (і, варто визнати, не дарма — сміятися тут доведеться багато і часто). Що ж, це була б гарна відповідь, якби не оповідання «В’язень» — історія про інтерв’ю, що його головний герой бере у воєнного злочинця. Взагалі не смішно. Воно й не мало бути смішно.
Власне, усі ці тексти різні і за підходами до їх побудови. «Як мовчить Косовиця», приміром, — це оповідання, стилізоване під літературний ґонзо-репортаж з усіма відповідними елементами (передусім — сирими діалогами й фрагментарною фіксацією вражень). А натомість «Як казав мій дід» — це оповідання з числа тих, де вся інтрига розкривається в прикінцевому монолозі персонажа (хай навіть цей персонаж лежить на смертному одрі, говоритиме він грамотно і лінійно — слабенький прийом, але ефемерна абсурдність, що її приписують книзі, все виправдовує).
Тобто — ще раз — «З нами житиме еласмотерій» є таки збіркою. Повною, цікавою, а втім, дуже різною збіркою, і, мабуть, не варто в ній шукати якогось лейтмотиву. Але є тут домінантна риса, яка слугує водночас за одну з причин, чому Голубовський звертається саме до жанру оповідання. Це — іронія. Те, що письменник на ім’я Роман дебютує із книгою, яка є нарочито не романом, а саме збіркою короткої прози, — ну це ж тонко і смішно (у найпозитивнішій конотації цього слова). Себто в той час, коли наші молоді письменники ледь не поголовно прагнуть дебютувати саме романами (ну бо, знаєте, література в нас романоцентрична, та й взагалі: якщо не написав роман, то не письменник ти зовсім), Роман Голубовський натомість пише цілу збірку легких та симпатичних оповідань. І сам по собі цей жест є легким та симпатичним.
Типологія абсурду
Той елемент збірки, що його більшість за інерцією називає тут абсурдом, здебільшого проявляється в дивності, фантасмагорійності, парадоксальності змальованих ситуацій. Але, як і самі оповідання зі збірки, ця фантасмагорійність теж буває різною. Абсурд Романа Голубовського має три виміри:
1. Вимір побутовий (або ж індивідуальний). Наприклад, це притаманно оповіданню, яке й подарувало назву всій збірці: тут пара заводить собі носорога (так ще й того виду, що давно вимер — еласмотерія) яко домашню тваринку. Це локальний абсурд, обрамлений межею життя головного персонажа. Поза цією ситуацією світ видається цілком нормальним (або принаймні звичним), і саме цей контраст зовнішньої нормальності й внутрішнього парадоксу викликає враження абсурду.
2. Вимір інституційний (або ж груповий). Тут уже абсурд екстрапольований до масштабів певного колективу. Наприклад, у тексті «Місія “Марія на яблуні”» йдеться про групу оперативного реагування (вочевидь, у прямому підпорядкуванні Ватикану), яка займається плануванням та реалізацією католицьких ІПСО на матеріалі образів святих, що проступають і мироточать у різних умовах і за різних обставин. (Варто визнати, що це одне з найкращих оповідань книги — і за рівнем пропрацьованості такого іронічного сетинґу художнього світу, і за стилем.) Або ж перше оповідання збірки — «Чоловік, який впав з верхньої полиці». Тут узагалі постає революційна група людей, які падають з верхніх койок вагонів і вбачають у цьому підлий підступ «Укрзалізниці», тож вони мають намір повалити її порядки точно так само, як вона валить їх з верхніх місць (цей текст дає неабияке підґрунтя для творчої співпраці із залізничним перевізником — це авторові й видавцеві на роздуми). Так виходить сендвіч абсурду: герой, який не конче мусить поділяти абсурдний світогляд, все ж опиняється в середовищі, де цей абсурд загальноприйнятий, але поза цим середовищем світ все ще може лишатися нормальним. Перехід з одного стану в інший і назад — саме це вражає в таких текстах Голубовського.
3. І вимір світовий (або ж абсолютний). Тут уже сам світ постає витвором абсурду. Наприклад, як у тексті «Регіон», де йдеться про місто, що в ньому літературу виготовляють на заводах. Цей абсурд ніби проламує четверту стіну: абсурдно не те, що відбувається в цьому оповіданні, а те, що ти, ласкавий мій читачу, взагалі вважаєш це за абсурд. Мовляв, це не світ з’їхав з глузду, а ти сам, якщо не віриш у реальність такого світу.
Тож після подібної типологізації — яка сама по собі є абсурдною, згоден — стає помітною особливість самого абсурду Романа Голубовського. Це не «розлад між людиною і її життям», не «безглуздя» і навіть не «роблення чогось по-ідіотськи». Це передусім гіперболізація людських переживань і проблем. Інакше кажучи: тут немає нічого абсолютно нереального чи неможливого, це радше дуже і не дуже перебільшені хвилювання — комплекс самозванця, тривожність, оверсинкінг, роздратованість словом «оверсинкінг», нерішучість, споживацтво, культурний неофітизм тощо. Інколи це набуває масштабів гротеску, подеколи — легкої іронії, але суть одна: підважувати та висміювати людські побутові чуття. А головне — робити це із задоволенням.
Рецепт насолоди від читання
Останнім часом українська література (особливо молода, дебютна) є дуже амбітною. Вона прагне підважувати або навпаки формувати ґранд-наративи, деконструювати, дестигматизувати, порушувати вагомі дискурси… І, звісно, в самому цьому прагненні немає нічого поганого. Погано те, що за таким наміром частенько слідує його невідповідна реалізація. І в цьому контексті збірка Романа Голубовського — вже даруйте за цей пафос — стає ковтком свіжого повітря. Легка, іронічна, але не геть спрощена (читач завжди може тут розважити свій інтелект, дошукуючись інтертексту — а його, повірте, тут вдосталь), ненав’язлива та не претензійна надмірно. Смішна ще від визначення жанру й назви, але не пропонує безпідставного сміху.
«З нами житиме еласмотерій» — це збірка, що реабілітує безумовну й безвідносну насолоду від сучасної української літератури. Тож не дивує, що дебютна книга, яка з’явилася ще торік (sic!), і досі є бест- і лонгселером видавництва «Лабораторія». Не дивує, що саме така книга стала чи не найяскравішим входженням у літпроцес за кілька останніх років. Не дивує, що стільки читачів неіронічно питають, коли в Романа Голубовського вийде нова книга. І нема в тому ніякого абсурду. У жодному із значень.
