Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
«…Як нещасливці, а не лиходії
ми згибли, й мука нашої осуди
в тім, що живем бажанням без надії».
Великий жаль натис мені на груди,
коли я вчув, що в Лімбі на зітхання
приречені такі славетні люди.
Це — уривок із Пісні IV «Божественної комедії» Данте в перекладі Максима Стріхи; Вергілій (це його слова подано в лапках) щойно завів ліричного героя в перше коло Пекла, яке і зветься Лімбом, й потроху знайомить свого нового протеже із тутешніми порядками. Найгірше й найстрашніше ще попереду, звісно, але й у Лімбі вже стає якось не по собі, незатишно. А в чому ж причина цього дискомфорту, якщо страшних мук іще не видно? Можна сказати, ця причина — у відчутті історіософської несправедливості: ті, хто опинилися в Лімбі (де-факто в Пеклі, хай навіть у найбільш цивілізованій його частині), опинилися тут не з власної провини. Це люди, які народилися до Ісуса, а тому були приречені на інаковірство, або ж діти, яких не встигли охрестити і які, відповідно, не мають права зайти до Раю. Себто вони нічого не зробили (у випадку дітей — цілком буквально), аби їх запроторили до Пекла, але життя бентежне й несправедливе навіть після смерті, тож терпіть, ну а що ж поробиш. Звідси й домінування збайдужілості, індиферентності, беземоційності Лімбу: усім, хто тут опиняється, і шкодувати нема чого, і надіятись нема на що.
Чи закладав таку конотацію Кирило Половінко у свій другий роман, коли називав його саме «Лімбом»? Вочевидь, так — на це натякає і підзаголовок книги: «Місце заблуканих душ». Пафосно, претензійно, але водночас промовисто і вичерпно. Місце, куди душі не потрапляють внаслідок своїх дій, а саме заблукують волею випадку чи, якщо вам завгодно, долі. Тож поблукаймо і ми трохи сторінками «Лімбу» — а раптом вихід знайдеться?
Екзистенційний урбанізм
Суто сюжетно «Лімб» є ніби рімейком «Ворошиловграда» Жадана. Самі оцініть: головний персонаж після тривалого перебування в «цивілізації» повертається до рідного міста на Схід України (у Жадана це Луганськ, у Половінка — Донецьк, хоча в обох випадках місто-прототип постає радше ефемерним); повертається персонаж вимушено, бо отримав у спадок дещо (у Жадана це заправка, у Половінка — квартира), а це вимагає залагодити бюрократичні і не тільки справи; брат головного персонажа, який і мав би займатися тим дечим, успішно й безповоротно здимів до Європи (в обох випадках — десь у напрямку Нідерландів) і лишив головного персонажа сам на сам із проблемами (в обох випадках брат вийде на зв’язок лише раз, та й то лаконічно); а проблем, звісно ж, буде чимало, адже з поверненням головного персонажа довкола починають з’являтися його давно забуті друзяки aka ходячі катастрофи, а те успадковане дещо хочуть віджати нехороші місцеві ділки, афілійовані з місцевою владою (владою юридичною чи владою фактичною — зрештою байдуже); тож план головного персонажа «швидко продати дещо й звалити назад» провалюється, доводиться затриматися, вирішити серйозні проблеми, ще серйозніше вляпатися, а попутно — розібратися з власною ідентичністю.
Тож так, «Ворошиловград» і «Лімб» таки схожі. Але значно важливіше, чим вони різняться. Основних моментів відмінності є два. Про другий — згодом, але перший — це антураж. Жадан навмисно консервує у «Ворошиловграді» дійсність радше пізнього совка з різними його атрибутами (від назви роману, яка є радянською назвою Луганська, до промовистих локацій на кшталт санаторію-пансіонату) і тим самим витворює в тексті лімінальність не тільки просторову, себто топос прикордоння, а й часову, себто час тут стоїть. До того ж, самого міста в Жадана не те щоб багато — центральними тут лишаються периферійні зони на кшталт полів, занедбаних аеродромів, віддаленої заправки абощо. Натомість у Половінка — концентрована урбанина: гаражі, під’їзди, клуби «на райчику» і так далі. Також, на відміну від Жадана, автор «Лімбу» консервує пізніший час — епоху середини нульових, де комп’ютерні клуби, мобілки і більший доступ до закордонної музики та кінематографу не просто існують, а й посідають важливе місце в житті в героїв.
Та ключове тут — навіть не конкретний час, а те, що Половінко у своєму романі цей час теж консервує, зупиняє, а потім нещадно препарує.
Тож «Лімбу» також притаманна лімінальність, але геть інакша за природою — вона відверто екзистенційна. Власне, поєднання всього вищезазначеного дає нам простеньку, але визначальну для роману формулу: межа міста = межа життя.
Тому-то Лімбом персонажі Половінка називають саме ту локацію, де місто вже фактично кінчається, — невеличка галявинка в посадці за приватним сектором. Сюди компанія із п’яти хлопців (Ден, Кіла, Сєга, Саша і головний персонаж) ще неодноразово прийде: то просто насолодитися краєвидами і життєвими благами, що дарують коротку мить екстазу, то подумати про свої подальші плани зі спільного вирішення особистих проблем («один за всіх, і всі за одного», так же?), то порефлексувати про непросте життя, то зійтися з недругом у класичному для того часу бою а-ля «стінка на стінку» (знову ж таки, межа міста = межа життя; хто переможе, той житиме). Але ширше — Лімбом тут є все місто, здебільшого редуковане в романі до виміру «райчика», себто району. Іронічно: «райчик», ніби зменшено-пестливе від «рай», насправді є першим колом Пекла. І так, у цьому «райчику» навряд захочеться опинитись.
Концентрований сірий
Стиль роману цілком відповідає антуражу. На лексичному рівні це матюччя, просторіччя, сленг і різні історизми з нульових. (Але давайте без моралізаторства; якщо в посадці неподалік вашого району постійно знаходять тіла, понівечені маніяком, місцевий міліцай намагається віджати у вас квартиру, вас хочуть побити — або й убити — одразу три сторони конфлікту, а за союзників ви маєте відбитих алкашів і наркоманів — ну ж бо, спробуйте не матюкнутись.) На рівні ж описів це типовий соціальний депресняк: якщо вода, то холодна; якщо горілка, то дешева; якщо яєчня, то підгоріла; якщо колір, то сірий. Усе це дещо нагадує лауреата Букерівської премії 2020 року, роман Дуґласа Стюарта «Шаґґі Бейн». Тут ідеться не про Донецьк, а про Ґлазґо, і не про нульові, а про 80–90-ті, але стильові домінанти — ті самі: сірість, проблеми, бідність, соціальне неблагополуччя, різноманітні види залежностей, насилля і далі за списком. «Шаґґі Бейн» — це дуже вправне, драматизоване, перенасичене записування агонії міста на майже п’яти сотнях сторінок.
Натомість «Лімб» позбавлений такого надміру. Себто так, тут теж не бракує яскравих, а подекуди — ледь не натуралістичних описів огидного життя в огидних нульових, але водночас тут не виникає враження, ніби автор демонізує реальність. Він радше по-художньому (до того ж, варто визнати, досить вправно) констатує пригніченість усього довкола. Та й, на відміну від книги Стюарта, «Лімб» не має претензії виконати скрупульозний і достовірний зріз епохи, хай навіть коротка біографічна довідка Кирила Половінка анонсує нам жанр «соціального реалізму». «Реалізм» тут радше є синонімом «відвертості» у способі змалювання реальності. А реальністю все це можна назвати хіба дуже умовно.
Умовність при вході до смерті
У чому ж умовність цієї реальності? Ну, скажімо, у передостанньому розділі роману головний персонаж раптово пригадує сцену своєї смерті. Саме так — пригадує. Себто це не антиципація, а ретроспектива. І не вважайте це за спойлер; воно однаково вам не прояснить химери сюжету, хіба ви самі їх відповідно проінтерпретуєте.
А ще умовність — ім’я головного персонажа: Кирило. Як у автора. Але автор у післямові одразу ж нас застерігає: «він — не я». Ба більше, головного персонажа звуть саме так, бо, мовляв, «більш безглуздого імені для гопника просто не вигадати».
У такій повсюдній фантомності — увесь «Лімб». Це не літературна гра, не містифікація, а елемент концепції. Бо ж повернення до рідного міста, як нам неодноразово скаже Кирило, це повернення в минуле. Повернення до його привидів і приводів. Це як спроба терапії, що потребує занурення в момент зародку всіх проблем. А проблем, як уже сказано, буде чимало. Заглушене і незаглушене почуття провини, безуспішна спроба втечі та дистанціювання від родини і друзів, алкоголізм, кримінал — усе це лиш мала часточка того, що Кирилові доведеться розгрібати і за що йому доведеться відгрібати.
Повернення додому як повернення у своє минуле — це архітема літератури, нічого нового тут немає. Але повернення додому як післясмертні (передсмертні? підчассмертні?) митарства — це вже цікаво.
А саме так сюжет «Лімбу» і виглядає: Кирило має обмежений часовий ресурс, аби пройти фінальні випробування і зробити екзистенційний вибір. Вибір або — або, як і у «Ворошиловграді»: залишитися чи вшитися. І тут — уже анонсована друга відмінність «Лімбу» від роману Жадана. Головний персонаж «Ворошиловграда» поступово приходить до висновку, що за своє треба стояти, що за своїх треба боротись, що себе треба боронити. Мовляв, моя заправка — і нікуди я звідси не піду. Натомість у романі Половінка раз за разом повторюється протилежна думка: треба вміти відпускати минуле. Бо ж об’єктивно є речі, які, попри всю нашу емоційну до них прив’язаність, є лише баластом. Відпусти і забудь.
Ось тільки зробити це не так просто, і то не лише через людський фактор і важкість пропрацьовування власних травм. Пам’ятаєте підзаголовок роману — «Місце заблуканих душ»? У Лімб не потрапляють за щось, у Лімб потрапляють випадково, себто сюди саме заблукують. Хіба винен Вергілій, що народився і жив раніше за Ісуса? Хіба винен Кирило, що народився і жив «в богом забутому місті, у найбільш кримінальному районі, в останньому домі спального масиву, в останньому під’їзді, на верхньому поверсі та в крайній квартирі»? В обох випадках — ні. Але зрештою і Вергілій, і Кирило все одно опиняються в Лімбі. Як і Ден, Кіла, Сєга чи Саша. Утім, різниця між Вергілієм і Кирилом таки є. Для першого відстань до Лімбу — це відстань між життям і смертю, себто щоб потрапити туди, треба спершу померти. Для другого ж відстань до Лімбу коротша — це дистанція до посадки на окраїні міста.
Щоб опинитися в Лімбі, Кирилові не треба було вмирати — достатньо було там народитися.
Це теж вияв того самого «соціального реалізму» і однієї з основоположних його формул: оточення формує особистість, хай як особистість тому опирається. За сюжетом, наприклад, Сєга навіть читав, і то не просто книжки, а зокрема «Собор Паризької Богоматері» і «Божественну комедію» (sic!). Але ж навіть Данте не здатен врятувати від героїнової залежності, якщо ця залежність вперто присутня у твоєму житті. А Кирило спромігся вирватись із свого деструктивного оточення й втекти до іншого міста — але зрештою книжка починається зі сцени його повернення додому. У цьому ж і є суть «Лімбу»: його обійми настільки міцні, що аж душать, а припиняти свої обійми Лімб точно не планує. Та й чи можна втекти з Лімбу, якщо Лімбом є все місто, а межа цього міста = межа життя?
Повертаючись до Данте
У післямові Кирило Половінко пояснює насправді і без того зрозумілу річ: Ден, Кіла, Сєга і Саша репрезентують у романі чотири домінанти всього спектру людських універсалій. Себто в якомусь сенсі кожен із них — часточка особистості головного персонажа. Але також вони — ті четверо невинних поетів, які, за Данте, приречені на вічне перебування в Лімбі: Гомер, Горацій, Овідій, Лукан (хто з них Ден, хто Кіла, хто Сєга, а хто Саша — лишаю на ваші роздуми). П’ятим же на їх чолі — Вергілій, себто провідник. А в «Лімбі» Половінка п’ятим є сам Кирило — теж своєрідний провідник, себто єдиний, хто зміг покинути місто, хто зміг покинути Лімб.
Або ж навіть не так. За Данте, у Лімб, окрім видатних мужів, потрапляють також нехрещені діти. Компанія Кирила, за його ж висловом, — це «великі мертві діти». Діти, які були приречені на довгу, тривалу смерть у цій концентрованій занедбаності — десь як персонажі «Амока» Артема Поспєлова. (Це ж показово, що одні з найкращих романів молодої української прози пишуть саме про такий треш, про глибоченну соціальну яму?)
То чи є вихід з Лімбу в книзі Кирила Половінка? Залежить від бажання читача. Але я просто лишу ще один уривок із Пісні IV «Божественної комедії» Данте в перекладі Максима Стріхи:
«…скажи, чи за свою чесноту щиру
хтось вийшов звідси у благі чертоги?».
А він мені на те: «Іще допіру
ступив я на підземні перелоги,
коли прийшов сюди до нас могутній,
позначений печаттю перемоги.
Ним визволений праотець покутний
із сином Авелем, і Ной, а вслід —
Мойсей, законодавець преславутній…
[…]
…іще багато вийшло разом з ними;
та знай, що доти для душі людської
було іще спасіння нездійсниме».
