Світлана Богдан
письменниця, літературознавиця
Виборсуючись з-під колоніального гніту російського імперіалізму не номінально, а реально, Україна в царині писаного слова неминуче постає перед питанням: як бути з тими письменниками, зокрема — поетами, які, живучи в реаліях Радянського Союзу, не йшли шляхом Василя Стуса і не ставали в пряму опозицію до тоталітарного режиму, однак відстоювали себе і свою проукраїнську позицію власною творчістю, якісним українським поетичним словом? Які «тихою сапою» підривали підвалини «союзу нєрушимого» просто тим, що писали справжню поезію українською мовою і діяли в площині не соціально-політичній, а естетичній? Одним із перших у цьому ряду постане ім’я Миколи Вінграновського.
Вінграновський — письменник, якого в Україні щиро люблять як дорослі, так і діти. Перші — за вишукану лірику, другі — за вірші й прозові твори для дітей. Шанувальники на ентузіазмі ведуть сторінки його поезії у соцмережах. Меценати, закохані в його творчість, засновують артхаби його імені (такий артхаб «Вінграновський» створено в його рідному місті Первомайську з ініціативи мецената Аркадія Корнацького). Великий міфотворець, Вінграновський обріс уже чималою кількістю міфів: і позитивних, і негативних. Про позитивні — згодом, а з негативних доводилося читати і чути таке: не сидів у радянських таборах, як інші дисиденти, — отже, не герой, пристосуванець, слабак. Ще й квартиру отримав у Києві… А може, він співпрацював з КДБ? І так далі.
Тож хто такий «цей Микола Вінграновський, несерйозний чоловік цей», як він сам про себе написав у поезії «Гайявата»? Спробуємо з’ясувати.
«Дитя природи» і перша зустріч із Механізмом
Вінграновського без перебільшень можна назвати «дитям української природи»: він народився в місті Первомайську Миколаївської області, яке, хоч і назване містом, потопає у буйстві природної краси. Місцевість ця справді казкова, тут поєднуються різні ландшафти — степовий і гірський: розлогі степи раптово змінюються скелями й урочищами Бузького Гарду, природного парку, який вважають одним із наймальовничіших місць в Україні. На цих землях колись був центр Бугогардівської паланки Війська Запорозького. Тут сходяться три річки (Південний Буг, Синюха і Кодима), колись тут сходилися кордони трьох держав (Речі Посполитої, Османської імперії та Російської імперії), а саме місто Первомайськ утворилося шляхом об’єднання трьох населених пунктів: Богополя, Ольвіополя і Голти.
Суцільна потрійність, точка сходження ліній, силових потоків, точка концентрації енергій — як фокус лінзи, як покуть у традиційній українській хаті, де сходження трьох площин (стін і стелі) утворювало сакральне місце для ікон…
Таке місце мало породити когось потужного, когось, хто став би вибухом вільного українського єства. І воно породило Миколу Вінграновського.
Час народження — 7 листопада 1936 року. Рік між Голодомором і Другою світовою війною. Рік, коли назрівали страшні репресії 1937-го. Темний час, та в найтемніші ночі приходять найсвітліші особистості.
Дитиною Микола пережив війну 1941–1945 років. Батько був на фронті. Вже в маленького Миколи проявилася схильність вигадувати і розповідати цікаві історії. Він навіть користувався цим, щоб перекласти на інших свою роботу, казав хлопцям: «Ви за мене корови попасіть, а я вам за це увечері цікаву історію розкажу». І цілий день ходив вигадував ту історію, а потім розповідав захопленим слухачам-пастушкам…
Приблизно в 11–12 років Вінграновський зазнав фізичної травми: втратив вказівний палець правої руки. Це сталося так: на подвір’ї працював пристрій, який молов зерно. За різними версіями, хлопчик або з цікавості всунув туди палець, або палець випадково туди затягло. Та результат був сумний: палець перемололо повністю, врятувати його не вдалося, лишилася маленька гулька замість пальця на все життя.
Що зробив далі Вінграновський? Він розпочав із цього приводу — вже підлітком! — невпинну міфотворчість. Друзям розповідав, що відрубав пальця сокирою, щоб не ходити до школи. Ще згодом ті, які цікавилися питанням пальця, чули різні версії: відгризла коняка; відкусили закохані дівчата тощо…
Вінграновський у словесній формі переміг той капосний механізм, який його спотворив. І це далеко не остання його перемога над механізмом.
Вірші почав писати років у 15–16. Також захопився театром: ходив на кілька театральних гуртків. Результат — вирішив стати актором і вступив до Київського театрального інституту. До слова, Вінграновський був неабияким красенем: про його виразну степову вроду згадують усі сучасники.
Секс-символ 60-х і король поетів
Через кілька тижнів після початку занять в інституті Вінграновського побачив Олександр Довженко: вирвавшись ненадовго з Москви до Києва, вирішив подивитися, кого набрали в інститут. Молодий красень-степовик Вінграновський настільки сподобався метрові, що він забрав його на свій режисерський курс у московський ВДІК. Так із південноукраїнського Первомайська Вінграновський зробив два гігантські географічні стрибки: Київ, а за кілька тижнів — столиця Союзу Москва.
Він провчився там п’ять років. Сучасники згадують, що всі ці роки розмовляв там лише українською мовою. Москва йому не сподобалася, дуже хотів до України, тож після завершення вишу повернувся до Києва. Отримав посаду на київській кіностудії Довженка, де працював як режисер протягом подальшого життя.
Режисерство було офіційним фахом Вінграновського і давало йому такі-сякі кошти на прожиття. Однак як актор і режисер він не досяг якихось видатних вершин: просто фахово і якісно виконував свою роботу. Кінокритики вважають, що причина цього — вузькі рамки соцреалістичного кінематографу, в які не вміщувався масштаб постаті Вінграновського. А ще — його делікатний характер, тоді як фах режисера передбачає «залізний кулак».
Тож Вінграновський — актор і режисер — гарний фахівець. Та Вінграновський-письменник, зокрема Вінграновський-поет — геній, знаковий для цілої української літератури.
Як поет Вінграновський вибухово ввірвався в тихі води українського радянського письменства 1962 року, коли вийшла його перша поетична збірка «Атомні прелюди». Вона мала шалений успіх, її швидко розкупили.
На той час Вінграновського знали в цілому Союзі, та й у всьому світі, як красеня Івана Орлюка — це була його найзірковіша роль у кіно, зіграна в фільмі «Повість полум’яних літ» за сценарієм Довженка (1961 рік). Всюди висіли плакати з обличчям Вінграновського-Орлюка. Розповідають, що дівчата закохувалися в нього «пачками». Він без перебільшень був тогочасним секс-символом: і на просторах СРСР, і поза ним. Однак тепер до слави актора додалася ще й слава «короля поетів» — таким титулом його нагородили студенти у Львові, які ще й носили Вінграновського вулицями на руках. Відтоді акторський успіх Вінграновського потроху згас, а ось успіх поетичний не згасає й досі.
Соцреаліст чи модерніст?
Стильову домінанту текстів Вінграновського можна визначити як неоромантичну (хоча дослідники знаходять у його творчості, зокрема в прозі, синтез модерністських стильових ознак, залучаючи, крім неоромантичної, також течії імпресіонізму та сюрреалізму). До речі, про стильову домінанту Вінграновського. Ганебний, та симптоматичний недогляд: ще донедавна в українській «Вікіпедії» у статті про Миколу Вінграновського у рядочку «жанр» було вказано «соцреалізм» (хоча, якщо дотримуватися літературознавчої термінології, тут ідеться не про жанр, а про стильову домінанту). Певно, за аналогією з російською «Вікіпедією», де Вінграновський досі значиться соцреалістом, що відповідає російській імперській політиці. Лише завдяки уважності шанувальників поета в українській Wiki «соцреалізм» Вінграновського замінили на «неоромантизм».
Чи були якісь підстави для спроби навісити на Вінграновського ярлик «соцреаліста»? У збірках поета, виданих у радянські часи, нарахуємо загалом дев’ять текстів, які можна визначити як «вірш-паровоз» (тут трапляються рядки з лексемами, що відповідають соцреалістичній риториці, на кшталт «комунізм», «Ленін» тощо).
За спогадами сучасників, Вінграновський писав такі речі вимушено, буквально «вичавлював» їх із себе. Тож вони з’явилися не з естетичного поруху автора, а як данина добі, своєрідна «відкупна» від режиму, написана в мінімальній кількості, що уможливлювала вихід у світ книжок автора і потрапляння до читача зокрема таких виразно українськоцентричних поезій, як «Ніч Івана Богуна», «Її ім’я» та інших: поезій, що, за висловом самого Вінграновського, зафіксованим у інформповідомленні до КДБ, мали закликати до боротьби за українську національну ідею не прямо, а через високохудожнє поетичне слово, через поетичні образи.
Насправді Вінграновський — поет, що транслював енергетику вільної України. І ці дев’ять «соцреалістичних» віршів — те, що не збережеться в історії нашої літератури або збережеться як свідчення потворного обличчя того часу, який чинив насильство над поетами. Вінграновський боявся повторити долю Тичини, не написав жодного поетичного рядка про Сталіна і не став оспівувачем радянського режиму. Справжній Вінграновський — не соцреаліст. Справжній Вінграновський — модерніст-міфотворець.
Міф як спосіб творення гармонійної світобудови
Саме міфопоетика є тим ключем, який допомагає хоч трохи привідкрити браму до загадкового світу під назвою «Вінграновський». Є окрема наукова монографія під назвою «Вінграновський: поетика міфу», присвячена міфопоетичному аналізу його творчості. Міф пронизує все в його авторському світі: від аксіології до композиції, образів, мовних конструкцій. До дискурсу міфу відсилають наскрізні для поета архетипні образи ріки (зокрема — Дніпра), дороги, долі, слова, імені, які, окрім розгортання у вимір архаїчного світогляду та первісних міфів (зокрема, сюжет про створення світу з Дніпра, як у рядках «дніпророжденний світ мій на землі»), набувають індивідуально-авторських модифікацій (ріка, міфологічна вісь світоустрою, стає стрижнем індивідуального світу: «на все життя єдина Рось тече»). Міф допомагає поетові сконструювати гармонійну картину світобудови, де все є парним і одне до одного рухається та взаємопритягається у любовному пориві: «до думи дума доруша», «вітер пише вітрові листа»… У текстах Вінграновського знайдемо чимало таких «парних» образів.
На мовному рівні — це повторення слів на кшталт «сум мовчить у сумі»: знак самодостатності явища, його утвердження в самому собі. На рівні композиції — парні-дзеркальні образи і конструкції, як у поезії «У синьому небі я висіяв ліс…»: тут небесний і земний ліси проростають одночасно один до одного дзеркально, в парному любовному пориві.
Саме любов є матрицею поетичного світу Вінграновського, тією всепроникною силою і субстанцією, завдяки якій все у цьому світі живе, взаємоперетворюється і рухається у безкінечній мережі зв’язків: «Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш: / Як світиться він тепло на світанні…»
В одному з інтерв’ю Вінграновський скаже:
Спосіб життя, думання, мислення, — це спосіб любові, а не ненависті. На любов треба більше зусиль. Ворожнеча й ненависть лежать на поверхні, любов — в глибині.
Це — філософське кредо Вінграновського, яке він проніс через усе життя. Свідомо обирати любов там, де навкруги панує ненависть.
Хтось закине: легко так казати, коли не сидів, не знав переслідувань! Тим часом на позір «безхмарне» життя Вінграновського у разі пильнішого дослідження виявляється геть не безхмарним, а сповненим трагедій і втрат. Він зазнавав жорстких цензурних утисків, бо ж не став співцем системи, а писав те, до чого лежала його поетична душа: інтимна й пейзажна лірика високої естетичної проби з виразно національними маркерами, що раз по раз виходить на метафізичні виміри. Тож друга збірка, названа «Сто поезій», насправді містила їх лише 99: соту («Остання сповідь Северина Наливайка») цензура не пропустила. Цей текст поет зміг опублікувати лише в незалежній Україні.
Повторна зустріч із Механізмом: поет любові проти КДБ
В 60-х Вінграновського разом з іншими поетами-шістдесятниками, до когорти яких він належав (хоча сам не визнавав такої каталогізації власної творчості), гнобили як «формаліста», а 1963 року викликали «на килим» до приміщення Верховної Ради УРСР для публічного покаяння. Однак у відповідь поет прочитав просто у вічі всій партійній та офіційній літературній верхівці знаменитий вірш із рядками: «Я — формаліст? Я наплював на зміст? / Відповідаю вам не фігурально — / Якщо народ мій числиться формально, / Тоді я дійсно дійсний формаліст!»/ А потім іще й узяв участь у забороненому вечорі Лесі Українки, що його проводив у Києві Клуб творчої молоді. Результат — непокірний Вінграновський опинився в ситуації безробіття. На кіностудії Довженка, де він мав посаду і дохід, для нього «не було роботи». А що саме в той час у нього народився син, то цинічність і болючість такої помсти очевидна.
1972 року, коли розгорталася справа «Блок» і арештовували українську інтелігенцію (за ґрати потрапили Василь Стус, Іван Світличний та інші активні учасники дисидентського руху), КДБ також завів справу на Вінграновського. Приводом стало публічне читання поезії «Фуга» зі словами «Бомбами, бомбами, бомбами / бийте свободу в лоб!..». А отже — «у колі друзів закликав до збройної боротьби проти радянської влади». На жаль, саму справу в 90-х було знищено, на сьогодні маємо лише деякі її рештки (з документами щодо Вінграновського з архівів КДБ можна буде докладно ознайомитися в книжці «Вінгран: життя Миколи Вінграновського», яка готується до друку у видавництві «Дух і літера»). Однак навіть із цих решток зрозуміло, що поета ретельно підслуховували, на нього писали доноси в «органи». Також його викликали на «профілактичні бесіди» в КДБ, де, очевидно, пояснювали, як він має поводитися і що буде, якщо поводитиметься інакше. Вінграновський знову — вчергове — зустрівся з Механізмом. Цього разу — велетенський Механізм тоталітарної машини роззявив на нього свою страхітливу пащу… Та на співпрацю з КДБ Вінграновський не пішов, хоча його агітували, — це засвідчують і збережені архівні документи, і друзі поета.
Він щасливо уник арешту: можливо, через свою величезну акторську популярність. Однак відомо точно, що оті «бесіди» в КДБ не минули для митця безслідно і що нав’язливе відчуття, ніби за ним стежать і підслуховують «стукачі», лишилося з ним на все життя.
Саме в 70-х розпався перший шлюб поета. Ми не знаємо точної причини цього, однак можна припустити, що не останню роль тут відіграли проблеми глави сім’ї з роботою і його цькування з боку влади. Вінграновський лишився сам із маленьким сином…
Друзів і однодумців поета Механізм поглинав одного за одним, через убивства, побиття й арешти: Василь Симоненко, Алла Горська, Василь Стус… Пригадують, що Вінграновський дуже тяжко переживав самогубство Григора Тютюнника, який був йому близьким другом…
Дивовижно: серед усього цього пекла Вінграновський не припиняв писати про любов. Вірш «У синьому небі я висіяв ліс…», цей гімн любові й гармонії світобудови, написано 1965 року — в рік, коли прокотилася перша хвиля арештів серед української інтелігенції. Ліричний шедевр «Вас так ніхто не любить. Я один…» з’явився 1976 року — в часи «маланчукізму» і жорстких репресій проти українського писаного слова. І так далі: безліч світлих ліричних текстів цього автора постало в темні роки тоталітарного безуму.
Вінграновський вистояв проти радянського Механізму саме в такий спосіб: не вдаючись до прямого протистояння, але — просто лишаючись собою. Просто пишучи про красу, любов і світло. Свої почуття до України він ховав за лаштунками любовної лірики. І цей спосіб «самостояння», який Володимир Моренець назвав «“ідеальним” виходом із соцреалізму», має цікавий результат. Поезія Вінграновського — виразно терапевтична. Якщо вам погано, ви в депресії чи у відчаї, почитайте вірші Вінграновського — і вам відразу стане легше. Перевірено на собі. В чім секрет? У тім, що цей поет знав якнайкраще, що таке життєві бурі. Та зумів серед них знаходити світлі слова, які долали довколишню тьму.
Його вибір був — світлим словом боротися з темною реальністю. Творити світ любові, краси й гармонії у слові — якщо емпірична дійсність не пропонує такого світу.
Творити його самому. До-творювати і пере-сотворювати реальність за допомогою слова і міфу. Так ставати сильнішим — і запрошувати читача долучатися до цього виміру сили і перемоги. Бо Вінграновський — це завжди про перемогу світла і любові над тьмою ненависті.
Міф про минуле — попередження майбутньому
Проза Вінграновського дещо трагічніша за його поезію. Його найбільший прозовий твір — роман «Северин Наливайко», присвячений постаті легендарного козацького ватажка, — порушує одвічну українську проблему розбрату і внутрішніх чвар, через які зовнішній ворог здобуває перемогу. Роман, що за стилістикою тяжіє до «химерної прози», є, за висловом Івана Дзюби, не даністю історії, а магією, міфом історії: тут чимало вигадки і чудернацьких образів та подій. Арабська принцеса Хабіджа, загін китайців, що хочуть служити Наливайкові, верблюди і негритянки, які танцюють із козаками, живуть і діють у цьому творі нарівні з історичними персонажами. Та — що цікаво — завдяки цій вигадці історія на сторінках роману оживає і стає емоційно насиченою, трепетно-чуттєвою, одне слово — справжньою. Через міф і вигадку Вінграновський оживлює наше минуле і нагадує про його помилки. Фінальна сцена трагічна: поляки перемагають козаків, які в цей час б’ються між собою, а кінь Куріпочка біжить із відрубаною головою… Моторошна картина, яка є застереженням для сучасників: аби не йшли хибними шляхами минулого.
Міфотворець і примирювач непримиренного
Вінграновський — видатний міфотворець не лише в царині писаного слова, а й у житті. Його постать досі огорнута щільним серпанком міфів, зітканим не лише з історії про відрубаний палець. Чи справді він отримав у Лос-Анджелесі за роль Орлюка золоту медаль, яку переплавив на золоті зуби для мами? Чи був у нього власний кінь, який став прототипом кобили Манюні в однойменній повісті? Чи вірш про «дійсного формаліста» було написано саме в ніч перед нарадою у Верховній Раді УРСР, чи раніше? Чи виїжджав поет на Далекий Схід у 70-х, щоб сховатися від переслідувань, чи просто «щоб побачити живого китайця», як пояснював другові? На ці та інші питання намагатимуся відповісти в майбутній біографічній книжці про Вінграновського.
Однак безперечним є те, що Вінграновський — знакова для цілої України фігура. Тому що і своїм життям, і творчістю він демонструє сповнений гідності жест спокійного самозбереження серед довколишніх бур. А ще — примирення різнорідного. Як у Первомайську, де він народився і ріс, зустрічаються різні річки, зливаючись разом, як сходилися там кордони кількох недружніх між собою держав, як у його родоводі поєдналися польсько-шляхетські й козацькі корені, так і сам Вінграновський демонструє потугу поєднувати, примирювати те, що могло б ворогувати. У його віршах протилежності поєднуються в єдине ціле: «стане щастям все те горе». У його житті під одним дахом примирилися дві закохані в нього жінки: друга дружина не прогнала загадкову Тамару Михайлівну, яка хотіла доглядати за поетом, і вони разом були біля нього в останні роки.
Наскільки актуальним є цей жест примирення для України, яка впродовж віків є ареною сутичок між різними народами і культурами, між Сходом і Заходом, говорити годі. Вінграновський пропонує вихід: поєднувати різнорідне на платформі любові. Його шлях — багатовимірне бачення, погляд на предмет з кількох боків одночасно (як у поезії «Червоною задумливою лінією…»: «І так усе… Задумливою лінією / Закреслилась ти в голубій імлі / В тонкій руці з прив’яленою лілією / На тлі очей моїх, на світу білім тлі»). А ще часто це погляд згори (у його фільмах і літературних творах камера або оповідач незрідка ведуть своє спостереження з небесного виміру, що дає змогу охопити величезні просторові масштаби). Множинність поглядів, плюралізм, рівність і примирення різного в оптиці любові, в масштабах усеохопного бачення. Це — Вінграновський. І також це — про майбутнє України і всього цивілізованого світу. Вінграновський — поет майбутнього. Тож його час невпинно гряде…
