Аріна Кравченко
літературознавиця, літоглядачка, авторка подкасту «Фронтир»
Збірку «Deaf Republic» Іллі Камінського називали роботою генія та витвором мистецтва, коли вона була видрукувана вперше. Їй присудили численні літературні нагороди, відзначили ледь не на всіх англомовних майданчиках, які пишуть про літературу. Секрет популярності цього невеликого тексту (роман у віршах? драма у двох діях?) намагалися визначити різні люди й, звісно ж, по-різному.
Хтось наголошував на химерному перетині сімейної історії поета та вигадки. Хтось підкреслював, що найбільше тут важить осмислення того, як почувається та діє у час загроженості людина. Когось найбільше вразило злиття писемної та жестової мови. Хай там як, український читач може нарешті спробувати запропонувати власну теорію, адже «Глуха республіка» зʼявилася й українською в перекладі Лесика Панасюка та Дарини Гладун у видавництві «Дух і Літера».
Знайомство в New Yorker’i
Але почнемо з початку. Із самого початку, де мені 18 і де я не так давно стала власницею першого особистого компʼютера. Я добре знаю англійську, тому замість того, щоб робити щось дуже на той час важливе й невідкладне (випускний клас, ЗНО тощо-тощо), захоплено розглядаю закордонні онлайн-газети. Відкриття того, що я (я-а-а-а!) можу читати New Yorker чи The New York Review of Books і взагалі всі медіа, які захочу, вразила мене до глибини душі (зокрема й через період обсесивного захоплення «Фабрикою» Енді Воргола та бітниками — все, що йшло поруч із «New York», дивовижним чином ставало неймовірно значущим).
Хай там як із «Глухою республікою» Іллі Камінського я познайомилася ще тоді, саме на сторінках New Yorker. «Поет пише про глухоту як форму протесту проти тиранії та насильства», — зазначалося в статті, проілюстрованій чудовими GIF-зображеннями художниці Мівон Юн — perfect match, думаю вже сьогодні, адже важко знайти когось більш підхожого для цих віршів, ніж мисткиню, яка досліджує рухомість та нерухомість через зациклені зображення та анімацію.
Earth, візуальна робота Мівон Юн. Джерело: New Yorker.
У New Yorker тоді обрали кілька поезій — таке собі вибране з «Глухої республіки», але памʼятаю, як промчалася цими віршами, як, зрештою, сиділа ошелешена, бо відчувала, що прочитала щось дуже непересічне, а ще — дуже дотичне до України, до війни, яка тривала, проте вже ніби за замовчуванням. Імʼя та прізвище автора натякали на українське походження, але гугл відомлявся допомагати в тих масштабах, яких я вимагала. Однак ще тоді таки натрапила на великий матеріал від The New York Times — «У пошуках втраченої Одеси [і звісно ж, «Odessa» в оригіналі] та глухого дитинства: Поет повертається до міста свого народження».
Ця автобіографічна белетристика — і досі найповніше свідчення того, як переплітаються життя та творчість поета Іллі Камінського, як може міфологізуватися історія цілих поколінь однієї родини, аби, зрештою, колись перетворитися на текст.
Хлопчик, який втрачає слух через неправильний діагноз. Одеса, яка завжди мовчить — чи це лише здається хлопчику, який виявляє, що із цією тишею він насправді сам на сам. Батьки, які емігрують у США в 1993. Бабуся (мама батька), яку в 30-х забирає у Сибір чорний автомобіль. Дідусь, якого без зайвих розмов розстрілюють на місці. Прийомний батько поетового батька (тобто названий дідусь Поета), який майже втрачає слух на фронті ще до того, як Одесу окуповують нацисти, і який, щойно повернувшись, отримує звинувачення у державній зраді. Зрештою, Поет, який виростає в Америці, але повертається у дивне, мовчазне місто, де робив перші кроки, де пізнавав світ через калейдоскоп напозір фантастичних сімейних історій, — туди, де знову війна.
Читання ж збірки вдруге, але іншою мовою теж нагадує повернення у напівзабуте місто, яке і чекає, і не чекає на тебе водночас. Десь місто-текст обростає новими значеннями, десь — дещо скисає на сонці, але переважно — тішить знайомими обрисами, доступними тепер значно більшій кількості людей. І хороші новини полягають у тому, що «Глуха республіка» заслуговує на цю увагу.
Ніхто вас не чує
О десятій мама Галя пише крейдою НІХТО ВАС НЕ ЧУЄ
на воротах солдатських бараків.
У Васьківці прийшла окупаційна влада. На вулицях відбуваються перші вбивства. Життя зупиняється. Але протест не зупинити. Глухота шириться, мов хвороба (неконтрольовано чи цілком собі свідомо — ось у чому питання). Солдатів просто не чують, не реагують на їхні слова.
Глухота ж до звернень недруга в поетичному світі Іллі Камінського — форма спротиву. Не мовчання — адже мовчання передбачає розуміння, передбачає простір для переконування, а також усвідомлений страх розлютити ворога ще більше. Ні, поетові йдеться саме про глухоту, тотальну тишу, монолітну, наче стіна, байдужу до звернень ззовні. Глухота перетворюється з приватної метафори на політичне висловлювання. «Ніхто вас не чує» звучить як констатація фізіологічного факту, але й виклик. Виклик розширити зону загроженості далеко за межі приватного світу людини без слуху — що робитимете тепер, опинившись сам на сам зі світом, який не помічає (чи радше не чує) вашу присутність?
Ілля Камінський пригадує, як названого діда, який саме повертається із фронту майже без слуху, після численних допитів полишають у спокої, грубо виплюнувши: «Глухий і тупий». Відтак, глухота в поетичному світі Іллі Камінського може захистити, а свідомий вибір не чути — розпочати революцію.
Ми жили щасливо під час війни
І коли бомбардували чужі будинки, ми
обурювались,
але недостатньо, ми протестували, але
недостатньо.
Та Ілля Камінський досліджує не лише питання нечутливості до зовнішньої загрози, сміливість не чути, не лише «глухоту як форму протесту проти тиранії та насильства», але й явище навмисного заглушування — опція, яка завжди лишається вакантною поруч із протестом. Глухота — як форма байдужості до того, на що варто було б зреагувати, як втеча від власної совісті — голосу, який заглушити неможливо. «Я не чую пострілів, / але спостерігаю за птахами, / що майорять на подвірʼях передмість. / Яке ж безхмарне небо, / як же крутиться вулиця навколо своєї осі. / Яке ж безхмарне небо (пробачте), яке ж безхмарне», — пише Камінський, і в основі — ліричний герой, який заглушив навколишній світ, але не може не чути внутрішній голос.
Завчена безпорадність на війні легко перетворюється на завчену збайдужілість, світ звужується до однієї вулиці, на якій «вона кричить. / Вони показують на свої вуха. / Як же акуратно закривають наші люди свої вікна». Глухота поступово перетворюється на щоденний феномен, на систему особистого захисту проти всього, що не хочеш (чи боїшся) помітити.
Камінському вдається дошукатися дуже цікавого й по-своєму універсального визначення: чоловік/жінка/дитина/любов/життя/[продовжіть список] як тиша між двох бомбардувань.
І усвідомити природу цієї тиші, почути життя можливо лише дослухаючись до того, як розриваються бомби — справжні й метафоричні, — бо йдеться згрубша про ризик, в умовах якого реалізується особиста небайдужість. «Ти живий, шепочу, тому щось у тобі слухає», — пише Камінський.
Є ще одна книжка, до якої я досить часто звертаюся — «Гурійський щоденник» Гіоргі Кекелідзе, зокрема й через спогад про те, як маленького Гіоргі годують біля телевізора, а потім раптом піднімають та пересаджують на протилежний бік столу, спиною до зображення на екрані. «Гурійський щоденник» — про війну в Абхазії у 90-х. Та епізод з обертанням спиною до трагедії дуже римується із затулянням вух, аби не чути крик.
І здається, Ілля Камінський, зрештою, приходить до того самого висновку, що й Гіоргі Кекелідзе (окрім того, це насправді історія про поколіннєві висновки): рано чи пізно доводиться обертати голову та забирати руки від вух, доводиться дивитися у вічі страху та прислухатися до нього, доводиться озиратися на минуле, говорити.
«Я не глуха, / просто сказала світові, щоб вимкнув на хвильку цю божевільну музику», — зустрівшись зі смертю віч-на-віч, герої Іллі Камінського обирають глухоту, аби чути лише себе, однак їм іще належить відшукати, що для них особисто значить тиша між двох бомбардувань — відшукати й почути її теж.
