Автор: Богдан Передрій
перекладач, філософНауковий редактор публікації: Василь Корчевний
дослідник філософії, науковий консультант видання «Після скінченності» К. Меясу
Кантен Меясу (нар. 1967 р.) — французький філософ, представник сучасної постконтинентальної філософії та один із провідних мислителів спекулятивного реалізму. Сам термін «спекулятивний реалізм» історично точніше буде виводити з дискусії між Кантеном Меясу, Реєм Брасьє, Ієном Гамільтоном Ґрантом та Ґремом Гарманом під час конференції у Ґолдсмітському коледжі Лондонського університету у 2007 році [Speculative Realism. Collapse III, 2007, с. 306-449]. Меясу ж у своїй дебютній книжці «Після скінченності. Нарис про необхідність контингентності» (Après la finitude. Essai sur la nécessité de la contingence, 2006) позначає свою позицію терміном «спекулятивний матеріалізм». Незважаючи на деякі відмінності між цими двома поняттями, філософія Меясу і зокрема праця «Після скінченності» мали ключове значення для розвитку спекулятивного реалізму як руху і більш загальних спекулятивних тенденцій сучасної філософії.
«Після скінченності», яка торік вийшла у видавництві «Контур» в українському перекладі Андрія Ріпи, за своєю суттю є вступом до мислення Меясу та задає мапу координат спекулятивного матеріалізму, водночас окреслюючи те, що сам автор вкладає у поняття «спекулятивності». Насамперед цей текст буде цікавий тим, хто намагається слідкувати за новими напрямами у сучасній філософії та прагне виходити за межі традиційно встановлених меж філософського дискурсу. «Після скінченності» не боїться підважити, здавалось би, беззаперечний авторитет філософії Канта, на котрій ґрунтується численна кількість сучасних філософських проєктів і яка опосередковано вплинула навіть на ті теорії, котрі намагалися запропонувати їй альтернативу. Замість пошуку нової альтернативи в межах парадигми, нав’язаної Кантом, Меясу ставить питання про те, як подолати класичне розрізнення на речі «в-собі» та «для-нас» і повернутися у філософуванні до мислення Абсолюту, котрий по суті є цим недосяжним «в-собі». Для здійснення такого плану він залучає до філософії надбання сучасної математичної теорії множин і, зрештою, приходить до моделі, котра водночас не регресує геть до часів метафізики Декарта, але й не дотримується посткантівської моделі «кореляціонізму» (позиції, за якою, мовляв, усе в світі пізнаване лише у стосунку до суб’єкта, котрий і сам внаслідок цієї первинної стосунковості теж постає непізнаваним поза своїм стосунком до об’єкта).
Сам собою проєкт Меясу викликає відчуття неабиякої філософської сміливості, місцями навіть зухвалості (у позитивному аспекті цього явища), позаяк кидати виклик усталеній кількасотлітній традиції філософії та намагатися обґрунтувати його — рідкісний крок у наші часи. Ще одним важливим напрямом, який постає у «Після скінченності», хай навіть як певний підтекст книги, стає проблема співвідношення наукових досягнень людства за останні століття та філософії, яка з певного історичного моменту почала жити життям, відокремленим від науки, аби не сказати замкнутим від неї. Натомість Меясу, застосовуючи вже згадані сучасні математичні науки у своєму обґрунтуванні, створює плідну перспективу до витворення нової філософської парадигми, котра радше допоможе осмислювати сучасні відкриття в області наук, а не усуватиметься від них, зосереджуючи свою проблематику довкола суб’єкта, а не світу-як-такого.
Передумови: для чого ця книга?
Як уже згадували, погляди Меясу стоять в опозиції до посткантівської традиції західної філософії, котру автор окреслює як кореляціонізм. Також у них помітний вплив онтологічних міркувань Алена Бадью, котрі кидають виклик традиційній метафізичній парадигмі, залучаючи до філософії елементи математичної теорії множин. «Після скінченності» складається з п’яти розділів, які загалом розвивають ідею тексту в такій послідовності: постановка проблеми (перший розділ), історичний розвиток проблеми (другий), варіант її розв’язку (третій та четвертий), і, насамкінець, загальна критика кантіанського повороту в філософії.
«Після скінченності» намагається дати відповідь на питання необхідності природних законів, що було найчіткіше сформульовано у філософії Г’юма. Так, Г’юм стверджує: ми не можемо виводити необхідність майбутньої дії певного фізичного закону, ґрунтуючись на нашому попередньому досвіді, коли цей закон діяв без винятків. У відповідь на цю проблему Г’юма Кант пропонує розмістити необхідність у конститутивній активності універсального суб’єкта і тим самим розпочинає еру кореляціонізму в філософії.
Проблема кореляціонізму
Меясу ж розуміє проблему повернення до онтології після Канта, адже її вже неможливо помислити без впливу гносеологічного кореляційного повороту кантівської думки. Водночас неможливим є і наївний реалізм картезіанського штибу, характерний для докритичної філософії. Посткритичний кореляціонізм, згідно з Меясу, говорить нам, що ми постійно маємо справу зі співвідношенням мислення та буття, але не взаємодіємо з жодним із них як таким. Проблему цього підходу Меясу вбачає в тім, що всякий акцент кореляціонізму на інтерсуб’єктивності веде до того, що, згідно з цим поглядом, для ствердження буття безумовно необхідна присутність спостерігача. Тут Меясу спирається на результати розвитку сучасних наукових досліджень, адже ті прямо свідчать про існування часу та простору до всякого спостерігача, що виводить нас у термінах Меясу на проблему прапрадавнього. Її Меясу розвиває у проблему Архівикопного (сущого, що передує часу як кореляту суб’єкта), перед обличчям якого усі ідеалізми потрапляють у пастку неможливості для себе мислити розвиток матерії без суб’єкта, що спостерігав би її. Цьому питанню він присвячує перший розділ «Прапрадавнє».
Другий розділ книги, «Метафізика, фідеїзм, спекуляція», розвиває ці ідеї і пробує роздумувати, спираючись на досвід історії філософії, як можна відмовитися від думки «бути — означає бути корелятом» і мислити абсолют як не прив’язаний до мислення. З одного боку, Меясу описує, як картезіанська метафізика зводиться до обґрунтування з опорою на Бога «абсолютного існування протяжної матерії» (51), з іншого — розкриває своє бачення кореляціонізму та демонструє, як навіть такі проєкти ХХ ст. як онтологія Мартіна Гайдеґґера чи філософія Людвіґа Вітґенштайна все одно підвладні впливу посткантіанського кореляціонізму. Разом із тим він порушує проблеми контингентності й фактичності та їх співвідношення у філософії, а також зосереджує увагу на питанні підставовості (принцип достатньої підстави) як вагомому факторі, що, зрештою, веде до потреби відповідати на метафізичні питання або через введення абсолютного сущого (Бог Декарта), або через подолання метафізики кореляціонізмом. Натомість автор пропонує вдатися до спекулятивного мислення — того, яке претендує на доступ до абсолютного, але, на відміну від метафізики, не до абсолютного сущого і не до розуміння абсолюту через підставовість.
Старі питання: Г’юм та проблема підставовості
Третій та четвертий розділи, «Принцип фактуальності» та «Проблема Г’юма», розвивають власне арґумент Меясу щодо подолання раніше описаної ситуації. Так, «Принцип фактуальності» Меясу спрямовує на критику ідеї підставовості та спробу обґрунтувати абсолют як безпідставову можливість переходу становища до будь-якого іншого. Надалі він вдається до критики кореляціонізму та виявлення його слабких позицій, пропонуючи вважати абсолютним не сам корелят, а фактичність (безпідставовість) корелята. Ця фактичність розглядається ним зокрема як інструмент, за допомогою якого мислиться не-існування речей, а згодом він абсолютизує її як таку. Меясу пропонує ідею гіпер-Хаосу, крайньої форми Хаосу, який є втіленням абсолюту та ґрунтується на уявленні, що будь-що може змінитися, зникнути чи з’явитися без усякої на те підстави. Приймаючи таке уявлення про безпідставовість світу, автор береться розглядати два принципи — підставовості та несуперечності — та демонструє те, що навіть за відмови від першого, абсолютно необхідним залишається принцип несуперечності.
Четвертий розділ найсильніше відображає вплив на Меясу ідей поєднання філософії та математики, які пропонує Ален Бадью. У цьому розділі автор береться до аналізу проблеми Г’юма, котру можна сформулювати таким чином: чи можливо довести те, що з однакових причин, взятих за одних і тих же умов, у майбутньому випливатимуть ті самі наслідки? Спершу Меясу аналізує три різні відповіді на неї: метафізичну (через абсолютний принцип підставовості), скептичну та трансцендентальну, кожна з яких залучає у свою аргументацію причиновість. Натомість він пропонує поглянути на цю проблему зі спекулятивного погляду і зауважує, що г’юмівський розмисел можна розглянути як апріорне знання про те, що «результатом однієї і тієї самої причини дійсно може бути “сотня різних подій” (і навіть значно більше)» (141). При запереченні принципу достатньої підстави та збереженні принципу несуперечності уможливлюється виникнення усього можливого-несуперечливого. На підставі висновків канторової концепції трансфінітного, Меясу заперечує аргумент про те, що стабільність світу, позбавленого підставовості, малоймовірна. Адже кількість варіантів того, яким в певний момент виявиться світ, настільки незмірна, що вона не підлягає ймовірнісному розрахунку. Меясу приходить до такого розуміння контингентності, завдяки якому всяке метафізичне питання «Чому?» більше не розчиняється у кореляціонізмі та релятивізації і набуває єдиної і чіткої відповіді — «без причини». Таким чином Меясу через спекулятивний розв’язок проблеми Г’юма виходить на онтологічну гіпотезу, яка ґрунтується на абсолютній безпідставовості світу.
«Реванш Птолемея»: Меясу contra Кант
В останньому розділі «Реванш Птолемея» Меясу повертається до проблеми Архівикопного, порушеної в першому розділі, та вказує на темпоральний розрив між мисленням та буттям, позначаючи події, котрі відбуваються до або після усякого стосунку до світу, поняттям діахронного. Постання цієї проблеми уможливлюється самою ж наукою, адже після її «ґалілеїзму», її математизації, а також після кульмінації цього принципу в філософії Декарта стало можливим уявлення про постійний та вічний світ без стосунку до нього людини. Цій ґалілеївсько-коперниківській трансформації науки Меясу протиставляє поворот у філософії, що відбувся після Канта. Меясу оскаржує звичну традицію називати кантівський поворот «коперниківською революцією» та натомість пропонує розглядати його як «птолемеївську контрреволюцію», обґрунтовуючи цей підхід тим, що у той час, як коперниківський перехід до децентрації в науці перестав вважати Землю центром Всесвіту, довкола якого все обертається, Кант у філософії робить абсолютно зворотне і розміщує суб’єкт та його мислення у центр всього, узалежнюючи від нього буття через кореляціонізм. Цим Меясу пояснює той розрив між прогресом науки та своєрідною стагнацією філософії, котра разюче відривається від контексту наукового прогресу останніх століть. З цього для автора постає «проблема Канта» — як можлива математизована наука про природу? Необхідними для її розв’язку він вважає згадані раніше арґументи: фактуальне розв’язання проблеми діахронності (прапрадавнього) та спекулятивне розв’язання проблеми Г’юма, що в свою чергу потребує виведення абсолютної теореми, яка дозволятиме прийняти нетоталізацію трансфінітного.
Що означає прочитати «Після скінченності»?
«Після скінченності» стає ввідною працею до цілковито нової моделі мислення в межах західної філософії. Новаторська спроба Меясу мислити світ безпідставово водночас кидає виклик традиції філософії до нього (позаяк підставовість — не лише принцип, яким керувалася метафізика Нового часу; вона сягає своїми витоками античної філософії) та пропонує максимально наблизитися до спроби розглянути світ з погляду світу, а не обмежувати його буття мисленням суб’єкта. Низку аспектів, які з огляду на вступну природу даного тексту, були розглянуті лише почасти, Меясу продовжує аналізувати у своїх наступних текстах, зокрема праці «Число та Сирена: розшифровка “Кидка костей Малларме”» (Le Nombre et la Sirène : Un déchiffrage du Coup de dés de Mallarmé, 2012).
Книжка «Після скінченності» стала тим поштовхом, що накреслив новий вектор розвитку філософської думки, поєднавши низку засновків, які розвивалися на стику наукових досягнень та філософських викликів ХХ століття, а також оприявнив внутрішню кризу, яка охопила провідні філософські течії у згаданий період. Разом із тим, вона не втрачає своєї цінності і для читача, котрий лише починає занурюватися у питання філософії, адже, за подекуди комплексними арґументами, приховує перспективи, що дозволять переосмислити буденні переконання про життя.
Насамперед книга допоможе поглянути на світ з перспективи, у якій він не залежить він нас, — на самодостатню реальність, для якої людина лише частина загального досвіду, а не «міра всіх речей». Такий, здавалось би, самоочевидний факт може у свою чергу стати підґрунтям для переосмислення стосунку людини (та людства загалом) і світу довкола: як з погляду відповідальності, так і з погляду причин і підстав подій, що ми зустрічаємо на своєму шляху. Перспектива, яку відкриває ця книга, дозволяє прийняти нестабільність та непередбачуваність життя й відводить нас від мисленням про зарамковану стабільність — іншими словами, вона дає нам можливість пізнати нові виміри почуття свободи. Зрештою, з не меншим ентузіазмом книга може захопити тих, хто зазвичай мислив про реальність з погляду «точних» наук, адже пропозиція мислити світ через математику як основу реальності, себто як ключ, а не інструмент, до розуміння світоустрою, здатна залучити в лоно сучасних філософських теорій тих, хто досі вважав науку та філософію спільними за походженням, однак далекими за своїми шляхами дисциплінами. Тож досвід прочитання «Після скінченності» — це спроба повернути нас у той юний погляд на життя, у якому світ залишається повний таємниць, а науковий підхід до них — це спосіб розвивати всебічне пізнання, а не знайти остаточний критерій їхнього усунення.
