Ліза Козловець
менеджерка KMA Book Club, мовиця подкасту про поезію «Слова на вітер», авторка статей
Французький письменник, відомий за романтичними, сентиментальними й не завжди реалістичними творами, взявся написати роман про російсько-українську війну, а саме — про депортацію українських дітей з окупованих територій та їхнє подальше перевиховання. Чи зміг автор поєднати чужу тематику із власною стилістикою? Зрештою, чи зміг він правильно ідентифікувати у своїй історії монстрів?
Одразу хочеться сказати, що ця книга дратуватиме: бо це спроба вестерна розповісти про український контекст іншим вестернам — так, як вийшло зрозуміти самому. Прочитати її вийде тільки послідовно вдягаючи чужу лінзу. Проаналізувати — складаючи, ніби пазл, емоції та раціо в єдину картину.
Остання з серії книг
Почнімо з того, що «Симфонія монстрів» — це четверта й остання (на сьогодні) частина серії книг. На цьому не акцентовано, і читати її можна без контексту попередніх частин. Власне, більшості так і доведеться робити, бо ця книга — єдина перекладена українською. Але зв’язок із попередніми частинами такий слабкий, що його наявність виходить вловити лише на другій половині історії: з’являється відчуття, ніби в персонажів уже є якийсь контекст, невідомий читачеві. Тим не менш, попередні книги не пов’язані з подіями «Симфонії» й об’єднані лише кількома спільними персонажами.
Усі чотири книги розгортаються довкола історії «Групи Дев’ятьох» — угрупування геніальних хакерів — Робін Гудів, які провертають таємні й незаконні операції, аби зробити цей світ «кращим місцем». Вони здатні зламати паролі секретних державних установ і за першої потреби скочити на літак до протилежного кінця світу. «Група Дев’ятьох» — така собі соціально та політично заангажована супергероїка: наприклад, в одній з частин ідеться про порятунок сирійської дівчинки. От тільки фокус тут спрямований не на цей соціальний чи політичний контекст, а суто на героїв. Тло, задля розповіді про яке нібито й були написані книги, умить стає штучним і наївним. І в результаті залишається сама лише супергероїка. Ось перша частина проблеми, навколо якої ми обертатимемося в розмові про «Симфонію монстрів».
Якщо ви читали принаймні одну чи кілька інших книжок автора — ви одразу впізнаєте його стиль. Леві пише просто й наївно — не лише в стосунку до сюжету, а й у побудові речень. З огляду на це книга читається швидко, але відчувається радше як спрощений переказ змісту історії. Зважаючи на кількість романтичних ліній і перепетій, можна було би чекати, що автор тиснутиме на емоції, виводитиме на сльозу. Однак нічого такого немає — навпаки, оповідь іде в рівному темпі, не загострюючись навіть у кульмінаційні моменти.
Завдання, які поставив перед собою Леві
Беручись до читання «Симфонії», насамперед ставиш питання, з якою метою Леві взагалі розвиває цей сюжет. Оповідь обертається навколо українського контексту — чужого авторові, і це відчутно протягом усієї історії. Анотація зазначає, що Леві вважає своїм обов’язком кричати на весь світ про геноцид, який здійснює росія проти України — формулювання хоч і гідне, але задає відповідний рівень пафосу, із яким буде викладено розповідь.
А втім, варто визначити: про що взагалі ця книга? Сюжет розгортається довкола порятунку 11-річного Валентина, якого «бойовики» викрали зі школи й відвезли спершу в Крим, а тоді в москву на перевиховання. Про акценти: один із персонажів навіть перепитує, чи це були росіяни, а чи бойовики (маючи на увазі вагнерівців). До порятунку залучені дві команди: матір Валентина з його сестрою та «Група Дев’ятьох» на чолі з Віталієм. Очевидно, справу розв’яже саме група хакерів, поки перипетії інших персонажів лишатимуться більш-менш фоновими й муситимуть прояснити ситуацію, що склалася за лінією розмежування. Однак в обох лініях швидко проступає авторський почерк — в обох з’являється романтичний додатковий сюжет, який згодом набуває мажорної тональності.
І коли фокус остаточно переходить від опису війни до романтично-комічних діалогів, доводиться скорегувати тезу з анотації. Ідеться не так про те, щоби кричати на весь світ про геноцид — тобто розширювати авдиторію, ознайомлену з тематикою, — як про те, щоби розповісти класичну історію в некласичному сетингу — тобто розширити для себе кількість використаних тематик.
Спершу такий підхід викликає злість, згодом — великий сум. Бо, окрім внутрішнього дозволу автора писати на тему, із якою знайомий поверхово, ідеться ще й про межу емпатії — і неможливість цілком емпатувати досвідові, якого не маєш. Навіть найкращі уривки з книги відірвані від контексту, їх неможливо сплутати з твором, написаним українцем. «Симфонія» викликає гостре відчуття самотності й образи: коли у твоїй присутності про тебе розповідають в третій особі.
Бачення дійсності
Почати — та й закінчити — можна було би тим, що всі персонажі спілкуються за допомогою пейджерів. У книзі навіть уміщено таблицю з розшифруванням популярних кодів. На можливості спілкуватися через пейджери тримається практично весь сюжет, однак не зрозуміло, звідки в Леві виникла ідея про те, що ці пристрої досі легко знайти в Україні — тим паче на тимчасово окупованих територіях.
Але такий хід добре лягає в канву загалом майже фентезійної історії. Саме так відчувається ця історія: як похід Більбо до Самотньої гори. Ми бачимо відправний пункт — Рикове, пункт призначення — москва, і все, що між ними — це лише етапи квесту, який належить пройти героям. Як у будь-якому регульованому квесті, тут немає нічого неможливого, а на все неможливе — трохи переписані правила. Бо не може ж бути безвихідної ситуації в пригодницькому романі? Мати головного героя двічі за книгу безпроблемно доїжджає з окупованого села до Києва, причому дорога туди й назад триває заледве більше двох днів. Сестра хлопчика пішки доходить до Криму, отримавши підказку від смішного, але безневинного представника нової місцевої влади. І ще багато подібних ситуацій. Отож і карта України, уміщена у виданні, — ніби мапа вигаданого світу, яким рухаються персонажі, проходячи купу незнайомих топонімів, у яких читачу якось потрібно орієнтуватися.
Читати «Симфонію монстрів» варто для того, щоби чіткіше дати собі відповідь на питання: “А як історії українців звучать там?” Це розповідь людини-спостерігача про російсько-українську війну для інших спостерігачів. Вона викристалізовує те, що «губиться в перекладі». Читаючи ж цю книгу зсередини, вловлюєш лише незначну кількість впізнаваних фрагментів, решта стає перекрученою й вивернутою, аж поки не починає здаватися насмішкуватою. Як-от епізод, де мати розповідає доньці, що її батько, який служив на нулі, «злегка поранений», але цього достатньо, аби демобілізуватися. Вона одразу каже, що батько вирішив лишитися у Львові, бо хоче розлучитися з дружиною, але вирішив про все це не розповідати дітям. Насамкінець жінка дозволяє дочці залишити в себе собаку і каже: «попри все, у тебе був непоганий день». Це звична для Леві дещо штампована іронія — от тільки тут вона звучить як злий жарт.
Історія, у якій ідеться про викрадення дитини, — не лише про дитину, а й про її викрадачів. Явища, які зчитуються у Леві, загалом були проговорені за час повномасштабного вторгнення: неготовність Заходу відмовитися від російської культури, небажання визнавати загальну провину росіян тощо. Велика форма дає змогу простежити хід цих думок, а отже, й надію знайти ланку, на якій щось іде не так. І почати варто з того, що автор здебільшого не акцентує на національності персонажів — лише коли йдеться про безпосереднє протистояння. Знаємо, що в Риковому призначено нового керівника — він росіянин, і дізнаємося про це з його сутички з матір’ю викраденої дитини. У решті епізодів він постає честолюбним і не надто розумним, а втім, саме від нього героїня довідується про місце перебування хлопчика. Конкретний російський чиновник в окупованому українському місті не зображений як уособлення більшого зла — натомість він простий набурмосений чоловік, який навіть може стати в нагоді. Решту часу читач не знає, хто допомагає героям: різниця між українцем та росіянином в окупованому місті не має значення. (Ще один контекст, який не є інтуїтивно зрозумілим автору ззовні: мова. Жоден із персонажів не має внутрішнього конфлікту через мовну ідентичність.)
Межа проведена тільки між росіянами та вагнерівцями: тими, хто нібито воює наосліп, і тими, хто свідомо обрав цей шлях. Цей мотив є вступним для частини, коли головний герой опиниться в москві. До речі, місто настільки вражає його своєю красою, що він нараз забуває про бажання повернутися додому. Він кілька разів фіксує, що в москві йому живеться не так уже й погано. Можна було би списати це на спробу відобразити дитячу психологію, але тоді історія стає непослідовною: бувши в інтернаті в Криму, хлопчик зміг скласти кількаетапний план втечі та розшукати таємний хід під закладом, аби тільки втекти. Утім, важить тут інше — Валентинове оточення з росіян поділилося на дві категорії: погані люди й обмануті люди. Кульмінація цього мотиву настає тоді, коли один із доглядальників хлопця — Анатолій, зросійщений турок (який має золоті зуби й носить шаровари), — проговорює функціонування пропагандистської машинерії й просить хлопця пробачити йому за те, що був обдуреним своєю владою. Анатолій — персонаж безпосередньо долучений до утримання викраденого хлопця в москві. А втім, він позитивний персонаж, який усвідомив справжню ситуацію всього-на-всього після побіжної розмови.
Пропорція користь/шкода
З усього видно, що підхід Леві наївний, попри те, що наприкінці він навіть залишає список використаних джерел для дослідження теми. Ця книга злить, бо вона несправедливо відбиває дійсність — певно, як і більшість літератури про нас, написаної не нами.
Утім, оцінити, як працює такий наратив за кордоном — на користь Україні чи навпаки, — важко. Попри наскрізну гейміфікацію війни, спроби знайти «хороших» росіян та відверті вигадки, Леві прямо розписує те, що українські автори, з огляду на перебування всередині ситуації, маскують у метафорах. Живучи в Україні, автор навряд чи бачить сенс називати зруйновану будівлю «жахом» — бо це очевидно, і слово «жах» не здатне передати це відчуття. Однак такий досвід настільки абсурдний, що коли іноземець читає про нього, він не здатен емпатувати, бо ніколи такого не переживав. Імовірно, тоді йому потрібно прочитати вказівку: «Ти маєш відчути жах». Таких моментів у «Симфонії» досхочу, вони дратують своєю дитинністю; відчувається так, ніби тобі намагаються розповісти про твоє ж горе. Тоді варто повернутися до того, що цільовою авдиторією книги, очевидно, не є українці. Тут одразу хочеться додати, що книга доступна у відкритому доступі російською мовою — з ініціативи автора. Це вкотре про впевненість, що ситуацію можна змінити словами, просто пояснивши росіянам, що відбувається. Відповідно, і про неусвідомлення Леві, що дії громадян росії усвідомлені й послідовні.
Так само Леві, хоч і виправдовує росіян, кількаразово називає росію злочинною державою. Звісно, цього мало, але сама готовність західного автора сказати, що росія уособлює в собі зло — це успіх. У цьому сенсі книга є лакмусовим папірцем на здатність західного суспільства визнавати тези, які просуває Україна за кордоном. Поступ є, а водночас бачимо й прірву в розумінні того, що відбувається.
Отож пропорцію шкоди й користі виміряти неможливо. Хочеться тільки, аби книзі Леві були представлені альтернативи — українські. І висновок, із яким виходиш після прочитання, — це брак українських голосів, які розповідають про нас і до яких готові дослухатися іноземні читачі.
