Аріна Кравченко
літературознавиця, літоглядачка, авторка подкасту «Фронтир»
Теперішні кризи повсякчас схиляють людину, яка перебуває в епіцентрі події, до пошуків кризи-близнючки в минулому — співвідносної масштабами руйнації, схожої у своїх проявах та, що найголовніше, скíнченої, пережитої давно минулими людьми в давно минулому часі.
Така реакція — суто захисна: читач тікає в умовний відрізок історії (важливо — не весь обшир, саме відрізок, адже найменша спроба погляду на тяглість історії матиме протилежний ефект), аби переконатися, що це — не назавжди, що історія — якщо не коло, то спіраль, якщо не спіраль — то принаймні система з послідовними (чи випадковими?) перегуками. Тож якщо кошмари людства повторювані, повторяться і перемоги.
Десь у такому полі перебуває і «У пошуках Єви» — нова книжка мандрівника та письменника Максима Беспалова.
Єва та Марія
2013 рік. Максим Беспалов знаходить у Пенсильванії дві особливо цікаві могильні плити з такими написами:
МАРІЯ Л. ОРИНЯКЪ род. 29 юнія 1912 умерла 17 декабря 1918, ЕВА ОРИНЯКЪ CЕЛА СМОЖНА ПОВ СТРЫЙ род. 1891 умерла 1 ноября 1918.
Глибокий інтерес, який відчув автор, — інтерес, що стає двигуном для декади подальших досліджень історії цієї родини, — можна зрозуміти.
Інформація на надгробку промовисто свідчить: могили належать емігрантам першої хвилі — тим, які з кінця ХІХ століття емігрували в США, Канаду, Бразилію, Аргентину та інші віддалені місця, шукаючи кращого життя, достойного заробітку, власної землі, перспектив та освіти для дітей. Дати теж дають недвозначні натяки — причиною таких ранніх смертей могла бути іспанка, пандемія грипу, яка саме вирувала 1918 року, забираючи мільйони життів.
Проте, як-то кажуть, le bon Dieu est dans le détail. Ким були покійні (зокрема Єва — вона принаймні встигла пожити)? Як дісталися зі Львівщини до Пенсильванії? Як жили та як помирали ці дві таємничі людини, які ховають у своїх іменах стільки відвертого символізму, стільки культурних надбудов? Чи можливо, зрештою, відповісти на всі ці питання, реконструюючи непомітні, ще й передчасно перервані життя?
Усе це — більш ніж цікаві питання, які обіцяють гарну історію.
Централія
Не менш захопливою є і локація: могили Єви та Марії знаходяться у Централії — місті-привиді сьогодні, проте центрі вугільної промисловості в минулому.
Нині місто приваблює хіба поціновувачів атмосфери закинутих поселень. Усе через підземне загоряння, яке на початку 60-х не вдалось вчасно зупинити. Відтак, постійний отруйний запах диму на вулицях, надмірне нагрівання асфальту та його провали унеможливили життя тут.
Кажуть, що горітиме ще 250 років. Кажуть, що шириться навколишніми поселеннями.
Хай там як, та на початку ХХ століття Централія прихистила безліч емігрантів, які зʼїжджалися працювати на копальнях. Чи можливо через «пошуки Єви» прицільніше поглянути й на побут українців у маленьких індустріальних містах «залізного поясу» США? Достеменно дізнатися чиїми руками зводилася (чи краще сказати викопувалася із надр Кентуккі, Вайомінгу, Вірджинії, Пенсильванії, Іллінойса, Техасу, Огайо…) американська мрія?
І знову натхненна обіцянка гарної історії.
COVID-19 та повномасштабне вторгнення
На початку пандемії коронавірусу мережею ширилися зловісні чорно-білі зображення людей в химерних масках та дивовижних апаратів-респіраторів. Саме тоді людство, здається, й пригадало іспанку — найзловіснішу епідемію початку ХХ століття, яка рівно сто років тому косила мільйони людей, ставши причиною смерті і Єви з Марією.
З одного боку, дивовижно (і про це багато міркує Беспалов), як справжня чума ХХ століття лишила по собі так мало слідів у культурі, так мало спроб осмислення того, що означав для тогочасної людини цей досвід; з іншого ж боку, такий пробіл у колективній памʼяті цілком закономірний (і цей висновок Беспалов також не оминає), адже безконтрольній людській жорстокості вдалось якщо не нівелювати, то точно притлумити значення усіх смертей — хай навіть смертей вкрай молодих людей — від хвороби.
Щось схоже сталося із COVID-19: повномасштабне вторгнення різко та надовго відвернуло увагу від епідемії, ізоляції та смерті через хворобу, відтермінувавши осмислення цих тем, а, можливо, й зовсім поклавши цьому осмисленню край.
«Через сто років дослідники будуть здивовані, чому настільки масштабна пандемія COVID-19 майже не залишила по собі слідів у культурі, як і не залишила пандемія іспанського грипу. Все повторюється. І буде повторюватися знову і знову кожні декілька поколінь: чума, війна та еміграція», — підсумовує Беспалов.
Якщо оминути похмурі спроби авторського візіонеризму, то загалом ідея зафіксувати перебіг хвороби (і власний, і в людей із близького оточення) є слушною, позаяк культурне поле зразка початку 2025 є продуктом не лише граничної політичної напруги, а й тривалої самоізоляції та вимушеного самозаглиблення.
Відтак, пошук аналогій, фіксація досвідів, спроба осмислення власних фізичних та психологічних змін — якщо не вкрай цікава, то принаймні зрозуміла й потрібна в історичній перспективі ініціатива, а загорнута в таку специфічну пістряву багатошарову обгортку — взагалі, здається, приречена на успіх.Так само закономірним та неуникним є звернення до повномасштабного вторгнення — як до story-in-progress, як до матеріалу, що чи не найбільше й найлегше надається до прокладання численних аналогій.
У пошуках обіцяного
Здається, Максиму Беспалову вдалось зібрати справжнє бінго з цікавих ідей: специфічний, достатньо прицільний, по-своєму унікальний погляд у минуле, віднайдення ніші з посткарантинним письмом, фіксація власного переживання повномасштабного вторгнення і, зрештою, концепція того, як усе це можна зшити в цікаву, багатогранну та багатоповерхову структуру.
Так, усе виглядає гарно. Але зовсім не так.
Єва та Марія насправді — просто імена, випадкові люди, які цілковито поглинають уяву автора — настільки, що він планує писати про них художній текст. Для цього, власне, й пірнає у джерела. Але пише, зрештою, нехудожній — про те, як шукає (і знаходить!) інформацію про таємничих Ориняків. Інформації та реальних знахідок, однак, значно менше, ніж захоплення самою ідеєю та можливістю пошуку, потенційним існуванням дороги до знахідки. Вона в цій історії важить значно менше, ніж стомлива, часом, здається, нескінченна дорога — на цьому наголошує і сам автор, зізнаючись, що пошуки інформації про родину Ориняків у найскладніші моменти карантину та вторгнення мали для нього терапевтичний ефект. Чи не лишається розчарованим читач, який терпляче чекає катарсису після блукань фізичними та електронними архівами, аби отримати лише дрібку історії, що переважно складається з місця народження та смерті, складного клубка родинних звʼязків і купи відкритих, а часом навіть не поставлених питань? Залежить, певно, від читача.
Важливу та визначальну деталь цієї історії ми отримуємо аж наприкінці. «Маю зізнатися, мій візит до Централії в лютому 2013-го був віртуальним, насправді його здійснив ізраїльський блогер Олександр Бєлєнький […] я прочитав допис у його блозі, розшифрував написи на могилах українських емігрантів і згодом розпочав цей пошук», — пише автор. Визначальну, бо «У пошуках Єви» виявляється текстом зі свідомою першопочатковою обмеженою долученістю, а відтак — не текстом-реконструкцією історії Ориняків, а текстом-фіксацією поступового долучення автора до цієї сімейної історії — різниця принципова, адже від форми залежить зміст: у центрі не могли опинитися Ориняки, це історія авторського «Я» та всіх його перепетій.
Із цієї позиції зовсім не дивно виглядає і величезний пласт авторських переживань щодо ковіду та повномасштабного вторгнення — направду найзатягнутіші частини книжки, такий собі «Щоденник чумного року».
І найзатягнутіші вони, до речі, не тому, що йдеться про більш-менш загальноукраїнські досвіди — назвімо це «подіями в теперішньому часі», за констатацією яких не ховається жодної інтриги, — ні. Просто говорити про ковід автор обирає за допомогою мови сухих чисел на градуснику та численних симптомів, а про війну — усталеним тоном патріотично-оптимістичного патосу. Усе це не тільки дисонує між собою, але й не дає відчути більш особистісної перспективи на події, адже автор запозичив звичний, знекровлений, позбавлений індивідуалістичної пристрасті лексикон, зайшовши таким чином на безпечну, але пласку територію.
Найцікавіше ж, що є «У пошуках Єви», — це закільцьованість, взаємоповʼязаність, навіть певна неуникна повторюваність подій, на якій наголошує автор — така собі ідея фікс.
З одного боку, вона не вражає свіжістю, адже повсякчас трапляється то як плідне підґрунтя для подальших пошуків, то як епістемологічна перешкода. З іншого ж боку, вона в цьому випадку таки підкупляє впертим вибудовуванням яскравих, гарно проартикульованих історичних аналогій, достатньо афористичних, аби врешті-решт бути на слуху — усе, аби довести, що історія циклічна. А вкраплення родинної історії Ориняків та прокладання містків саме з цієї точки змушує читача просуватися сторінками доволі таки середньої за розмірами книжки, яка, за словами самого автора, за інших умов могла бути лише статтею в журналі, — і просуватися до кінця.
Відтак, дещо незбалансованій, десь егоцентричній, багато в чому то надмірно скрупульозній, то недостатньо чутливій книжці вдається стати цікавим стартом для подальшої самостійної подорожі історією української еміграції. Попри те, що Єва не відчувається остаточно знайденою, а обіцяне — остаточно вітленим, історія сімʼї Ориняків та її випадковий перегук із особистою історією автора все ж таки не обділені певною привабливістю, чарівністю, та до кінця зберігають частку інтриги.
