Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор “Культу Критики”
У відомій праці The Madwoman in the Attic літературознавиці Сандра Ґілберт і Сьюзен Ґубар запропонували свій аналіз роману «Джейн Ейр». Це прочитання прикметне тим, на чому ж саме дослідниці тут сфокусувалися: чи не вперше за всю історію існування книги Шарлотти Бронте її аналізували не з позиції заплутаних любовних стосунків між Джейн Ейр і містером Рочестером, а з позиції взаємин Джейн Ейр з іншими жінками роману, зокрема з дружиною містера Рочестера — тією самою «божевільною на горищі». Для Сандри Ґілберт і Сьюзен Ґубар це стало зручною і наочною метафорою того, як жіночу взаємодію в літературі постійно маргіналізували й запирали на умовному «горищі». Там, де ніхто її і не побачить.
У воєнний час те умовне «горище» замикається на ще більше замків, адже й донині конотативне наповнення війни здебільшого формують чоловічі досвіди і голоси. Тож зараз ще гостріше постає потреба розірвати порочне коло недописаності, недопроявленості, недоприсутності жінок у літературі, тим паче в літературі про війну. А це, вочевидь, здатні втілити хіба що ті жінки-персонажки, яких виписують власне жінки-письменниці. Ті, для кого жіноча взаємодія у творі — це не просто пройти тест Бекдел. Ті, для кого жіночий досвід — у всій своїй панорамності — лишається не об’єктом дослідження та опису, а невід’ємною і добре знайомою частиною життя. Вочевидь, «Мої жінки» Юлії Ілюхи — саме з таких, бо ж їх справді могла написати лише жінка. (І це легко довести за допомогою простого експерименту: уявіть-но, що книгу з назвою «Мої жінки» написав чоловік — і тоді ця назва вже здаватиметься не так зворушливою, як нахабною чи навіть похабною, а це абсолютно непритаманно для зазначеного видання.)
Патерни досвідів
«Мої жінки» — це коротка збірка коротких новел. Кожна з історій тут побудована за схожим патерном: вона починається словами «жінка, яка…», далі описує певний травматичний досвід, спричинений війною, а закінчується (в більшості випадків) одним влучним реченням — влучним, бо воно буквально влучає в читача сюжетним поворотом чи словесним зворотом.
А влучає воно тому, що читачеві всі ці жінки переважно знайомі. Ми добре їх впізнаємо в наших сусідках, чи далеких родичках, чи колегах по роботі, чи тих, про кого розповідають друзі, чи тих, про кого читаємо в новинах — в тих новинах, які ми називаємо поганими. Тут є жінки, що втратили своїх дітей, ті, що втратили свій дім, і ті, що втратили себе; тут є осиротілі й овдовілі жінки, є жінки, котрі виїхали, і ті, котрі вирішили лишитись; є прихильниці «русского мира» і ті, що допомагають армії або безпосередньо перебувають в армії; є живі, є поранені, є мертві. І кожній з них виділено свою сторінку, кожній з них присвячено окрему історію.
Подеколи ці образи стають аж надто конкретними, ось-як в новелі про жінку з червоним манікюром, який «побачив весь світ». Варто визнати, що використовувати такі впізнавані й болючі теми та образи — ризиковий шлях. За останні два з половиною роки багато хто намагався писати «по гарячих слідах» війни — і багато хто обпікався, бо ж часова дистанція ще занадто коротка, бо ж аморально переводити ці травми у вимір художності тоді, коли ці травми ще не відрефлексовані у вимірі реальності.
Проте Юлія Ілюха обирає тут радше зважений шлях. Її новели — це не охудожнені реальні досвіди, а передусім саме художні тексти, які, утім, на ці реальні досвіди опираються. Це не документальна проза з великою дозою художки, а навпаки — художня проза, яка черпає матеріал із реальних історій. Юлія Ілюха дотримується цієї обережної дистанції на багатьох рівнях: вона не називає конкретних імен, завжди пише від третьої особи, зрештою, ніколи не виходить за жанрові межі новели і не намагається натомість витворювати драматичний ґранд-наратив нашої епохи в масштабах документального роману чи мемуарів. Вона просто записує історії, хай які ці історії непрості.
Можна сказати й інакше: Юлія Ілюха, всупереч словам однієї зі своїх персонажок, не пише «від імені тих, хто вже не міг говорити, тих, хто поліг у перший страшний ранок, тих, хто залишився лежати під завалами, тих, хто досі не похований, тих, хто тимчасово не встановлений».
Ні, авторка не пише замість них — вона пише для них. І пише вона вкрай лаконічно, ніби заздалегідь лишаючи місце на аркуші тим, хто ще колись наважиться самотужки написати свою історію та історію інших.
Але редукція форми тут тягне за собою екстраполяцію змісту. Те, що читач може впізнати жінок Юлії Ілюхи, заслуга не тільки короткого обсягу цих текстів, а й того, що їхні характеристики досить часто узагальнені. Окрім таких конкретних і впізнаваних образів на кшталт жінки з червоним манікюром, у книзі не бракує і цілком збірних образів. Авторка тут ніби зводить докупи всі стереотипи й архетипи, накладає їх один на одного і таким чином витворює знайомих нам героїнь. Подеколи це призводить до карикатурності, при тому ця карикатурність працює в обидва боки: тут є як жінки, котрі «моляться і вірять ЗСУ» (а для багатьох подібні репліки вже давно стали моветоном, хай навіть ці репліки щирі), так і жінки, котрі ностальгують за совковими «дешевою ковбасою і найсмачнішим у світі морозивом».
Такі описи — це вже практично банальні ідіоми, такі затерті й так часто використовувані, що дедалі менше переконують й дедалі більше викликають скепсис щодо існування таких персонажок у реальному житті. Тут, звісно, йдеться не про те, що таких людей не існує (бо ж вони таки існують), а про те, що коли авторка обирає жанр новели, то вона не має великого обсягу, аби детально прописувати кожну зі своїх персонажок, наділяти їх унікальними рисами й малювати всім персональні портрети. І в цьому аспекті Юлія Ілюха провела гарну роботу: при настільки короткому обсязі новел (а деякі з них справді дуже короткі, всього на кілька абзаців) їй вдалося конденсувати весь бекґраунд своїх персонажок і зробити це так, щоб читач одразу його відчитував. Зрештою, це працює: таких персонажок таки важко не знати і не впізнати.
Альбом для травм
Та насправді, попри всю травматичність новел, книга «Мої жінки» чіпляє навіть не стільки тим, про що в ній написано (бо, знову ж таки, читачі переважно знають усіх цих жінок і, наважусь припустити, їхні історії теж багатьом відомі; щонайменше ми часто натрапляємо на ці чи подібні історії в мережі або в новинах) — ця книга чіпляє тим, як вона написана. Її стиль межує з поетичним: кожному тексту тут властива специфічна архітектоніка і ритм, абзаци сповнені рефренів, а речення — метафор. Хочеться навіть сказати, що ці тексти красиві, хай якою недоречною видається ця краса поруч із описами страшних наслідків війни. Проте війна тут жодним чином не естетизується. Навпаки: естетика тут виступає лише як прагматичний інструмент донесення катастрофічного воєнного досвіду, адже це витворює дієвий емоційний контраст — поєднання насолоди від витонченості форми і страху від грубості змісту справді влучає.
Подеколи ця поетичінсть стилю настільки концентрована, що сюжет відступає на тло, натомість виводячи на перший план алегоричність і ледь не притчевість. Тому-то поруч із цілком сюжетними новелами тут існують і тексти, котрі доречніше назвати поезією в прозі. Чого тільки вартий текст, що починається словами: «жінка, яка посіяла дрібні сльози, пожала чорну ненависть». Здається, якби цей текст був написаний у стовпчик, то ніхто не мав би й сумнівів, що це від початку був наративний верлібр.
Попри те що всі ці тексти написані за схожим патерном, вони таки неоднорідні — і відрізняються вони якраз-таки різною мірою поетичного занурення. Варто визнати, що для непідготованого читача (особливо для того, хто шукає саме історій, а не поетичності) ця несподіванка може бути радше неприємною, але поза тим такий прийом працює добре: ця мінливість художньої концентрації не дає читанню перетворитися на монотонний речитатив — адже ці тексти таки написані за схожою структурою, ніби різні куплети однієї пісні.
Враження, ніби читаєш поетичну, а не прозову збірку, у «Моїх жінках» підсилює ще й художнє оформлення книги, що складається із візуальних робіт 21 мисткині. А ще три зірочки, які розмежовують українськомовну й англомовну версію текстів — так, як у віршах без назви. Зрештою, самі тексти Юлії Ілюхи теж лишаються безіменними, як і її персонажі, чиї імена вони інколи забувають й самі, або ж чиї імена, написані крейдою на саморобному надгробку, змиває дощ. А ще враження верлібровості додає майже повсюдна відсутність великих літер, навіть на початку речення.
(Щоправда, із цим є кумедний нюанс: в українськомовній версії тексту про вчительку російської літератури прізвища згаданих там «пушкіна і лєрмонтова» написані з малої літери, а в англомовному перекладі — з великої: «Pushkin and Lermontov». Прикметно, що вже в іншому тексті англійський переклад подає слово «russia» з малої. Що ж, таку непослідовність можна вважати показовою щодо західного англомовного читача: відмовитися від величі росії він готовий, а ось від величі російської культури — ні. Тож хай ця велич буде для нього виражена і візуально — великої літерою в прізвищах письменників.)
Зображення, художнє оформлення, квадратна форма сторінок — усе це справді створює враження альбомності «Моїх жінок». Альбом воєнних жіночих досвідів і травм. Такий формат чимось нагадує нещодавно укладений Остапом Сливинським «Словник війни» — там теж короткі тексти, які укладач принципово називає «не поезією», схоплюють ті зміщення у світосприйнятті, що їх спричинила війна. Спільне між «Словником війни» і «Моїми жінками» — те, що ці книжки постали як відчайдушна спроба каталогізувати ті крихти, на які розсипалося життя.
Юлія Ілюха дуже вміло помічає ці крихти. У її текстах повсякчас можна натрапити на незначні художні деталі, (при)значення яких змінилося із приходом війни і які цією власною зміною демонструють зміну самого світу. Так школа стає бомбосховищем; татуювання, яке було чиєюсь мрією, стає опізнавальною рисою мертвого тіла; з дощок, які син готував для ремонту хати, матір робить йому хрест на могилу; а чорною тканиною, яку ще недавно бабця готувала собі «на смерть», тепер закривають вікна для світломаскування. «Словник війни» фіксує зміну значень слів — а «Мої жінки» фіксують зміну значень об’єктів довкола нас. Мабуть, саме в цьому полягає одна з головних переваг книги: вона дуже чітко малює географію нашої зміненої, нової реальності в той час, коли стара реальність усе ще фантомно присутня в нашій свідомості. І це теж про той емоційний контраст, який неодмінно влучає.
Дієвість у час війни
«Мої жінки» доповнює донедавна не дуже численну, але вкрай помітну категорію книг про травматичний досвід жінки в час війни, та водночас вона якісно вирізняється з-поміж інших. Наприклад, один з найвідоміших таких жіночих текстів — «Ніби мене нема(є)» Славенки Дракуліч — розповідає історію шкільної вчительки С., котра опиняється в боснійському селі під час нападу на нього сербських солдатів. Головну героїню разом з іншими жінками селища переміщують до концтабору, де їх тримають у жорстоких умовах, катують, ґвалтують і вбивають; для жінок, над якими солдати регулярно чинять сексуальну наругу, створено окрему камеру, іронічно названу «жіночою кімнатою».
Фактично, роман Славенки Дракуліч показує, як критична точка війни, що вивільнює всі деструктивні й насильницькі помисли чоловіків, редукує жіночі функції до суто патріархальної моделі поведінки, яка часто обмежена самим тільки сексом, а самих жінок редукує суто до їхніх тіл, якими без перешкод можна скористатися. Утім, «Ніби мене нема(є)» жахає навіть не цією жорстокістю, а повним заціпенінням жінок у такій критичній ситуації. І тут йдеться навіть не про те, що ці жінки не тікають, коли мають таку можливість, — найбільше вражає сцена першого контакту головної персонажки С. із сербським солдатом: він просто заходить у її квартиру на кухню, а вона запрошує його сісти за стіл, усміхається йому та пригощає його кавою, ніби він їй не ворог, а чоловік.
«Мої жінки» Юлії Ілюхи в умовах війни виявляються значно більш принциповими і дієвими. Вони не лише точно знають свого ворога і не мають щодо нього наївних надій, вони ще й практично ніколи не постають як об’єкти — навіть попри все те насилля, що спрямовано на них. Натомість ці жінки лишаються суб’єктними: вони обирають діяти. Звісно, не завжди їхні дії є позитивними, але тут важить сам факт дії та її наслідків. Жінки Юлії Ілюхи виїжджають з країни або лишаються, а потім шкодують про будь-який із своїх виборів — але принципово, що вони таки роблять цей вибір самі; інші жінки ностальгують за совком — і зрештою платять за свою ностальгію високу ціну; а ще інші жінки ризикують, намагаючись вивезти дітей або закопуючи український прапор на городі — хай навіть це квиток в один кінець, вони свідомо обирають цей квиток.
Ці жінки беруть на себе відповідальність, при тому відповідальність не лише за себе, і не делегують її комусь іншому, не делегують її чоловікові. На відміну від Славенки Дракуліч, Юлія Ілюха показує тих жінок, які, попри всі травми, реагують на війну активно. Ці реакції різні, але вони завжди є — незважаючи на весь катастрофізм, війна не здатна безслідно стерти їхню ідентичність. Всі жінки книги так чи інак постраждали від війни, вони понівечені особистими трагедіями — але вони все одно роблять щось, бодай щось.
І в цій імпульсивній дієвості, у цій впертій суб’єктності — основна риса «Моїх жінок» і того жіночого досвіду й взаємодії, що тут змальовані.
Жінки Юлії Ілюхи самотужки збивають замки із умовного «горища», на якому їх намагалися заперти.
P.S.
Учора «Мої жінки» здобули премію «Книга року ВВС-2024». Це вже третя така премія для книжок видавництва «Білка» і друга — для книг видавництва «Білка», які змальовують конкретно досвід жінки в період війни (першою була «Доця» Тамари Горіха Зерня, котра, до слова, написала передмову до книги Юлії Ілюхи). Зрештою, для «Моїх жінок» ця премія теж не перша: ще раніше вона отримала 128 LIT International Chapbook Prize 2023 в англійському перекладі Ганни Лелів, який тепер також номінований на Drahomán Prize 2024. Це, без сумніву, закономірна й заслужена оцінка книги. Але також це маркер того, що потреба у висвітленні жіночого досвіду в час війни все ще лишається великою, до того ж не тільки в Україні. Умовне «горище» відчинене не до кінця.
«Мої жінки» Юлії Ілюхи — це справді вагома репліка в цьому контексті. Вона дає простір для звучання жіночого голосу і, що важливіше, простір для подальшого резонування цього голосу. Ця книга постала не стільки із конкретних досвідів, скільки із самої реальності, в якій ці досвіди, на жаль, мають змогу виникати. І це тим паче важливо для розуміння тої реальності і повсякчасного нагадування про неї.
