Ліза Козловець
менеджерка KMA Book Club, мовиця подкасту про поезію «Слова на вітер», авторка статей.
Марина — студентка-фінансистка, виховниця в «Пласті», а ще відьма, яка прикликає свою силу завдяки хом’яку. Вона живе разом із шаленою Орисею, здатною перекидатися на рись і становити загрозу для всіх, окрім власне Марини. Їхнє життя проминає більш-менш мирно, хіба що Орися час від часу дошкуляє Марининим колишнім та запрошує нечисть на ремонт зламаної труби.
Життя дівчат кардинально змінюється, коли в Київ прибуває естонська делегація з метою укласти міжнародне партнерство: так естонська відьма одружується з українцем. Еліза, та сама естонка, виявляється, досить непогано володіє українською, і от Марина з Орисею вже заїжджають до неї на квартиру. А далі все відбувається швидко: розпалюється ворожнеча між шабашем та іншим чарівним угрупованням, голова шабашу виявляється матір’ю однієї з головних героїнь, з’являється звабливий лилик із надмірною любов’ю до архітектури. Але про все по черзі.
Яким було відьомство у нульових
Як і завжди, коли йдеться про фентезійний елемент, хочеться почати зі світобудови. Юлія Нагорнюк дуже м’яко вводить читачів у сетинг історії, почергово, ніби ненароком відповідаючи на питання, які в них виникають з плином оповіді. Початок, у якому одразу з’являються дві відьми, а тоді згадується пластовий курінь «Степові відьми», спонукає повірити, що в цьому художньому світі всі володіють магією. Однак ледь згодом Нагорнюк пише, що юначки з куреня не знають про здібності Марини (а в «Пласті», між іншим, направду є курінь із такою назвою), тож авдиторія переживає невеличкий обман — утім, приємний. Такі обманки трапляються й надалі як на рівні сюжету, так і на рівні гумору, перетворюючись радше на загадки, достатньо лаконічні й кмітливі, аби смішити й затягувати в читання.
Утім, досить багато деталей так і залишаються в тіні. Це одна з кількох рис цієї книги, які можна сприйняти двояко. Коли трохи сильніше зачепитися за якийсь такий момент, що відбувся до початку оповіді, — така недомовленість дещо дратуватиме. Для прикладу, візьмімо історію про відьму-наставницю, яка хотіла розіп’яти одну з головних героїнь — це ж, вочевидь, важливо для розуміння персонажів, а поза тим просто цікаво! До того ж сюжет книги послідовно акцентує увагу на цій події, аж поки випустити її із погляду стає вже майже неможливо. З іншого боку — краса цієї книги якраз у тому, що вона функціонує подібно до ситкому: усе, що відбулося в минулому епізоді, важить не надто багато, хіба виринає то тут, то там на рівні локальних жартів. Тому таку недоосвітленість деяких елементів можна сприйняти як бачення персонажок: вони ж то знають, що там з ними сталося, і не бачать потреби пояснювати це читачам(-кам) — ті самі зрозуміють рівень важливости події з контексту. Зрештою, згодом може вийти продовження книги — сиквел чи приквел, — і тоді всі побіжно згадані деталі вже стають гачками на наступні частини.
Окремо варто відзначити структурованість та дотепність у прописанні магічних інституцій. Як і в усяких важливих ділових установах, їм притаманний складний устрій і високий рівень бюрократизації. В Україні діють Західний та Центральний шабаші, які перебувають у досить натягнутих стосунках, але, очевидно, мусять співіснувати. До того ж шабаші ведуть міжнародну політику, оскільки магія глибоко вплетена в структуру всього суспільства, хоча й не кожен про це знає. Шабаш — це саме інституція, і вона має свої функції, зокрема підтримку та кар’єрний розвиток відьом. Це водночас і майданчик для практики магічних навичок, і біржа зайнятости, і координційний центр із виконання складних і небезпечних завдань.
Окрім відьомського шабашу, у цій реальності є ще принаймні два магічні угруповання. Цікаво, що вони опозиціоновані за гендером їхнього членства: якщо у шабаші лише жінки, то в ТУРі та в пергачів — лише чоловіки. Усі три організації між собою конкурують, але однозначними злодіями є пергачі, хоча їх дещо важко відокремити за ознаками від чаклунів із ТУРу. Та щодо їхнього конфлікту періодично хочеться запитати: «А що ви там не поділили?», бо це якраз одна з тих історій, які починаються задовго до сюжету книги. Тим не менше, і в самому сюжеті книги з’являється камінь спотикання — палац Остен-Сакенів, який водночас є потужним магічним джерелом та потенційно грошовитим місцем. Важко сказати про пергачів, але між відьмами й чаклунами ТУРу встановлене таке-сяке порозуміння, вони йдуть на компроміси, а членство заводить стосунки між собою. Динаміку між Світичем (членом ТУРу) та Орисею можна порівняти навіть із тою, що була між Ромео та Джульєттою, щоправда, з меншою концентрацією драматизму й більшою — прагматизму.
Міф про Київ, якого ми не мали
Отож сюжет розгортається у 2008-му. Коли писати роман про цей період у київському сетингу, передусім маєш відповісти собі на питання, як саме відобразити цей період, зокрема мовну ситуацію.
Та читацьке напруження щодо цього спадає, коли прочитуєш сторінок п’ятдесят і розумієш, що російської тут не зустрінеш. Навпаки, усі персонажі спілкуються живою розмовною українською, дехто вживає діалектизми, а ще хтось — намагається перейти з суржика на чисту мову. Зрозуміло, що це не до кінця правдиве зображення нульових у Києві. Однак тут відсилаємося до «Майстра корабля» Юрія Яновського: Одесу там зображено як цілком українськомовний простір. Звісно, ми не можемо цілком відтворити мовний ландшафт міста того часу, але знаємо, що він не був настільки однорідним та українським. Проте завдяки цьому тексту ми маємо міф про Одесу, який зараз є формотворчим і наріжним. В обох текстах ідеться про мрію про таке місто, якого не було, але яке хочеться бачити. Українська культура в київських нульових була заміщена імпортною, а мова — заглушена російською. Утім, зараз ми маємо змогу створити міф, який зможе компенсувати брак власного в минулому. Звісно, як у будь-якому міфотворенні, до цього потрібно підступатися обережно. Юлія Нагорнюк зробила це з великою любов’ю та чуттям.
Одразу хочеться згадати про часові маркери, серед яких і назви культових фільмів, і рядки пісень того часу, вплетені в мову Орисі, і референси на справжні події. Насамперед образи Марини, Орисі та Елізи відсилають до трьох сестер із «Усі жінки — відьми», досить популярного серіалу нульових. Можна посперечатися, яка з сестер стала прообразом для кого з дівчат, бо в кожній проявляються різні риси, але спільність атмосфери — однозначна! Серіальність, до речі, проступає тут і в способі оповіді: події змінюються швидко, й у кожному епізоді є своя кульмінація. Це створює певну кліповість, ніби перемикаєшся між розділами, переходячи від одного до іншого. Якщо казати про посилання на кіно, то тут їх удосталь: голова шабашу нагадує Марині Міранду Прістлі з «Диявол носить Прада», персонажі обговорюють недоліки екранізації «Володаря перснів» тощо. Особливо приємно впізнавати тексти пісень в Орисиних репліках. Мені вийшло вловити принаймні кілька обігрувань альбомів «Те, що треба» SKAI та «Сила» ТНМК. Щоправда, Орися дещо випередила гурт Тік, коли почала співати пісню про оленів, бо насправді вона вийшла тільки в 2010-му році.
Шлях до прийняття асексуальности
Одна з центральних сюжетних ліній — Маринине усвідомлення власної сексуальности. Ми зустрічаємо героїню коли вона переживає розрив із партнером. Вкотре її стосунки не складаються через те, що вона не відчуває потягу. Її колишній хлопець назвав дівчину фригідною — це слово застрягло в ній і створює що далі, то більший внутрішній дискомфорт. Марина боїться будь-якої тілесної близькости, бо відчуває, що в якийсь момент вона невідворотно призведе до інтиму, а втім, прагне контакту й романтики — просто не сексуальної. Усе її оточення вірить, що така неможливість побудувати тривалі стосунки — це питання часу, і в Марини все вийде, коли вона буде готова. Навіть Орися, яка всіляко підтримує подругу й готова захищати її від нападок колишнього, каже, що згодом дівчина знайде того, з ким їй захочеться сексуальних стосунків.
Паралельно Марина практикує свій відьомський дар, допомагаючи другу з «Пласту» Данилові. Його проблема цілком протилежна: потяг, який він відчуває до колишньої дівчини, значно сильніший за всі причини, з яких він хотів із нею розійтися. Усе це створює величезний тиск на Марину, який примушує її ввійти в конфлікт зі своїми тілом та природою.
Протягом майже всієї історії Марина будує нові стосунки — із Женею, найкращим другом нареченого Елізи. Женю описано як абсолютний ідеал дівчини: він кмітливий, сильний, подобається їй зовнішньо й характером, ініціює романтичні зустрічі й моменти. А головне — він каже, що готовий чекати, доки Марина буде готова йти далі. Однак чим далі, тим реалістичніше змальовується характер Жені: відчутно, що він справді намагається побудувати хороші стосунки, але іноді він поводиться маніпулятивно — хоч і не усвідомлює цього.
Протягом цих стосунків Марина вперше обдумує деякі аспекти своєї сексуальности. Вона усвідомлює, що може зайнятися сексом із хлопцем — може, але не хоче. Пізніше, під час зустрічі з лиликом, вона розуміє, що здатна відчувати збудження — попри те, що у цей стан її вводить нечисть, щоб заспокоїти. Це усвідомлення приводить її до нового етапу стосунків із собою: вона починає розуміти, що з її тілом усе гаразд, воно не зламане.
Уперше поняття «асексуальність» звучить випадково — його промовляє Данило, випадково підслухавши сварку Марини й Жені. Цей момент стає переломним: дівчина приймає те, що ніби вже й так давно знала. Відтоді вона переживає водночас велике полегшення й велику тривогу: її не покидають думки про те, що буде тепер з її стосунками. Зрештою, між Мариною та Женею відбувається відверта розмова. Цей епізод емоційний та насичений, одночасно дратує й викликає певну безпорадність. Зокрема звучить теза про те, що «стосунки без сексу — це дружба». Авторка не розвиває цю тезу через внутрішній монолог Марини, але вона очевидно вплинула на дівчину. Тут немає моралізаторства, у яке було би легко зайти, просто розмова двох людей — і це добре.
Найбільш дискутивним є рішення, яке Марина ухвалює в останньому розділі. Раніше Данило зробив їй пропозицію — ні, в них не було романтичного зв’язку. Він змотивував це своїм невмінням знаходити «правильних» партнерок та відсутністю потреби Марини в сексуальних стосунках. Спочатку дівчина віджартовується від пропозиції, однак наступний епізод ми бачимо після майже трирічної перерви — вона стоїть у весільній сукні. Важливо, що протягом усього сюжету Марина кілька разів проговорювала та обдумувала, що їй важать романтика та закоханість, і це різко контрастує з рішенням виходити за Данила. Між ними існуть любов та довіра — але суто дружні. До цієї розв’язки можна підступитися з двох боків. Якщо розглядати її як розповідь про асексуальну дівчину, яка відмовляється від романтичних стосунків, бо не бачить різниці між ними й дружбою, — виглядає погано. Утім, такий погляд був би моралізаторським і покладав би на авторку обов’язок освічувати читачів про те, що таке асексуальність і як із нею живеться. Мені більше резонує інший підхід: психологічно складна героїня ухвалює рішення, яке їй видається правильним у моменті й до якого її підштовхують обставини. Тоді історія стає більш справжньою.
Сестринство й материнство
Наскрізною ідеєю книги є сестринство. Воно різне, іноді неочікуване, але завжди яскраво виражене. Насамперед сестринство — це стосунки між головними героїнями, для яких не існує «чужої» проблеми. Усе, що турбує одну з них, турбує й решту. Подекуди через це з’являються не надто переконливі епізоди, але саме відчуття абсолютної й безумовної довіри, яке існує поміж дівчат, робить цю історію такою комфортною. Важливо, що їхнє співжиття не завжди мирне: вони часто сваряться, у кожної з них є риси, які дратують двох інших. Утім, понад усім цим стоїть взаємна любов, потреба в опорі й бажанні давати цю опору. З такої позиції цікаво подивитися на стосунки Елізи з Галиною Білобокою — матір’ю, яка покинула дівчину в ранньому дитинстві. Між ними так і не склалося материнсько-дочірніх стосунків, однак Еліза одразу погоджується їхати з Галиною в лікарню, коли виникає загроза. Сестринство, хоч і специфічне, існує між ними, даючи змогу безумовно покладатися одна на одну.
Попри те, що тема материнства постійно у фокусі, розкрита вона дещо побіжно. Аби передати свій дар та спокійно померти, відьма повинна народити. Зі згадок читач(-ка) довідується, що це створює глобальну проблему: чимало дітей лишаються без опіки, бо їхнє народження було потрібним, але не бажаним. Зокрема, це історія Елізи та її матері. Складні стосунки також виникають між Мариною та її батьками, а надто з мамою. А ще Данило протягом усього дитинства відчував тиск із боку батьків, тим паче з боку матері — холодної, недоступної й часто незадоволеної. Жодна з цих історій не вирішується — нічиї стосунки не поліпшуються, але й не обриваються. Ідеться про постійну динаміку, яку неможливо змінити цілком, але можна прийняти. У цьому сенсі в книзі Юлії Нагорнюк направду багато прийняття: образа спадає, стосунки лишаються натягнутими, але вони є — і цього досить. Певний нарис на розв’язку знаходимо в лінії Елізи. Вона каже, що в Галини Білобоки вже немає шансу стати матір’ю, але вона зможе спробувати бути бабусею. Але Еліза народжуватиме дитину лише тоді, коли буде до цього готова й справді цього хотітиме.
