Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Про всіх наших видатних конче хочеться мати по фільму: не новина, що українські інтелектуали вже давно замовляють Всесвіту байопіки про Марка Вовчка чи Юрія Шевельова. Безсумнівно на екран просяться й життєві перипетії Євгена Чикаленка — громадського діяча й мецената, передусім знаного за настановою любити Україну «до глибини власної кишені». Степан Процюк у книжці «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» постає майстром монтажу: влучно добираючи сцени, які необхідно підсвітити, він «склеює» майже кінематографічний текст. Тож із тим, що сюжет збудовано добре, посперечатися складно. А от щодо стилю письма в цьому біографічному романі можна й завагатися: тут комусь «пан», а для когось і «пропав» — імовірно, думки читачів розділяться.
Із «панськи» багатого історичного матеріалу автор виділяє декілька драматичних конфліктів, навколо яких й наростатиме текст: 1) народ із сивої давнини, що чинить як нерозумна дитина; 2) образ ідилічних селян, як творців високохудожнього фольклору, проти реальної сільської голоти, спраглої до чарки, неробства й московського блюдолизтва; 3) протилежні режими благодійництва, між якими переходить Чикаленко, навчаючись не лише давати, а й брати; 4) трагедія землевласника, в усіх сенсах обезземеленого на еміграції; 5) а також колізія двох любовей: голова великої родини Євген Харлампійович полишає дружину Марію Чикаленко, щоб жити шлюбом «на віру» з її небогою — Юлією Садик. Симптоматично, що саме любовна лінія стає ледь не центральною в романі, тож прізвисько «пан», окрім інших конотацій, починає грати переливами флейти давньогрецького Пана, що однією рукою редагує надто відверті тексти «чесного з собою» Володимира Винниченка, а другою обіймає юну німфу. Такий акцент Степана Процюка, либонь, мав наблизити Євгена Чикаленка до сучасного читацтва — показати його живою людиною, а не застиглим і неприступним достойником із підручника історії. Що ж, гарна інтенція, але дещо дивна реалізація.
Колись дослідник Володимир Панченко, вивчаючи шлях Євгена Чикаленка та його нащадків, познайомився із Чикаленковим онуком: той запросив його на чай і для розмішування цукру подав ложку з вигравіюваним на ній ініціалом «Ч» — один із небагатьох збережених предметів спадку із кононівсього маєтку діда. Здавалось би, ось нарешті ця «Ч» — маленька цятка, що вміщує цілий світ Чикаленка — зможе опинитися в центрі захопливої історії, а не вихолощених штампів. Але ні, у романі Степана Процюка «Ч» знову заглушили інші великі літери, які під час читання потрібно «брати», як кінь — бар’єри. І це аж ніяк не перебільшення: спробуйте перелізти через Природу, Творця, Генія, Промисел чи Вічну Діву (це про Україну, аякже) ледь не в кожному реченні. От-як в описі пристрасного «танго життя», яке танцюють закохані Євген Харлампійович і Юлія: «Не інакше, як того, хто придумав танго, поцілувала в чоло бабуся Природа. Не інакше, як бабусею Природою при тому поцілунку скеровував сам Творець».
І це, нагадую, все ще сфера приватного, бо як тільки починає йтися про справи державні, то там вже точно ховайся, хто може: політикам, письменникам та науковцям не судилося бути просто собою, вони — «Жерці у храмі України». Мовби для того, щоб виявити повагу й захват, обов’язково потрібно кадити фіміамом так, що аж крутить у носі. Послуговуючись правописом «Пана», хочеться виснувати, що Це Так Не Працює — скоріше навпаки: відлякує (як може відлякати пафос відкритого уроку, де вчитель розпинається перед комісією з місцевого відділу освіти). Згрубша кажучи, почали за здоров’я, а закінчили за упокій: важко писати про життя словами з піднесеного некрологу, хоч як би іноді й кортіло. У контексті роману Степана Процюка це тим паче прикро, зважаючи на очевидний талант письменника, грамотну побудову сюжету й направду цікаві авторські висновки. Водночас, справедливості заради, варто зазначити, що чим далі в текст, тим меншою стає концентрація задушливої пишності, хоч вряди-годи письменник усе ж згадує, що вже давненько не підносився на Гелікон (даруйте, це заразно), — і тоді книжка знову заходить на нове коло часом силуваних «красивостей».
Передусім ідеться про нагромадження метафор, через які історія стає якоюсь «шпикачкою». От одне з вельми показових речень: «Ті сотні тисяч і мільйони не були поганими людьми, але вони пройшли вівісекцію з нагайкою та пирогом, і всередині їхніх сердець виросли квітознавство пристосуванства, хрестоцвіті страху, метелики забуття…». Ой леле, під час читання подібних пасажів почуваєшся масмаркетовою фігуркою садового гнома, який, не повірите, збирався потрапити у звичайнісінький сад, а опинився у вертограді велеречивості й заплутаної глибокодумності. Яка все ж таки важка гномська доля — краще б пращури взагалі не вилазили з-під землі, і далі довбаючи породу кайлами (хороший антистрес). Окрім метафор, вражають також перли тавтології, як-от «Він працював, а Марія була мамою, дбайливою та чудовою мамою Марією… Але мами Марії стало недостатньо для його серця» (так би мовити, від творців «мама мила раму, раму мила мама») або «Як відомо, письменницька доля приваблює багатьох, хто мріяв про письменництво». Поза тим тавтологічність проявляється й на рівні ідей, особливо коли йдеться про «розривання» Чикаленка поміж дружиною Марією та коханою Юлією: одні й ті самі думки в майже тотожних формулювання, які без жодного розвитку дублюються в різних розділах, ніби на копірці писані. Нескінченний мем: «Це ж було вже!».
Частково з цих повторів, а часом і з манери все розжовувати народжується авторська багатослівність. Вольфганг Ізер у своїй роботі «Імпліцитний читач» писав про співпрацю поміж письменником і читачем, адже художній текст подібний до сузір’я: так, позиція зірок фіксована, але лінії поміж ними залежать від уяви того, хто на них дивиться. Автор не має позбавляти читача роботи, інакше він просто знудиться. Натомість Степан Процюк, певно, вирощує зі свого читацтва ледацюг, пояснюючи абсолютно все. Через це навіть сильні сцени можуть псуватися. Наприклад, оповідаючи про те, як меценати нехтують власними потребами заради служіння спільній справі, автор «Пана» вводить прецікаву деталь, яка промовляє сама за себе: Василь Симиренко, що жертвує цілі капітали на розвиток українства, збирає у своєму кабінеті порожні коробки з-під сірників, щоб потім обміняти їх на повні. На цьому, власне, варто було б і зупинитися, не розвіюючи ефект. Але Степан Процюк зі своїми тлумаченнями не притримується принципу «показувати, а не розказувати». Що вже казати про зображення «сімейних сцен» поміж Чикаленком та дружиною, де «третім зайвим» видається не одна з частин любовного трикутника, а усевідаючий автор, який буквально перебиває власних персонажів. Це все нагадує книжковий епізод, де селянин, дивуючись тому, що земля зберегла вологу завдяки застосуванню методу «чорного пару» (Чикаленко, як відомо, був геніальним агрономом), каже, що з такого чорнозему «можна ліпити коники». Із цього тексту вони теж ліпилися б — гарний матеріал, але сиро замішаний.
До позитивних рис книжки «Пан» варто зарахувати те, що Степан Процюк занурений у контекст того, про що пише, — і це певна річ відчутно. Євген Чикаленко діє у конкретному середовищі, кожного члена якого автор живо характеризує, вводячи історичні довідки навіть до, так би мовити, другорядних фігур. Усе це додає роману хорошого об’єму. До того ж на високу оцінку заслуговує і добре промальоване тло: якщо людство після Першої світової лихоманить через іспанський грип, то температура в тексті теж здійметься на декілька градусів; коли ж найдієвішим інструментом дипломатії лишається спів капели Кошиця — то звуки «Щедрика» достеменно почують і читачі Процюка. Це не роман про одну постать — радше книжка про цілу Чикаленкову добу. Таким чином розширюється потенційна читацька аудиторія: рекомендовано і людям, яким близька фігура Чикаленка, і тим, хто хоче зібрати докупи розрізнені знання про становлення української державності, і, авжеж, поціновувачам творчості Степана Процюка, які можуть зустріти знайомих «героїв». Передусім ідеться про дружбу поміж Чикаленком і Винниченком, яку до того Степан Процюк висвітлював з перспективи молодшого Володимира Кириловича. Так, у романі «Маски опадають повільно» (2011) Винниченкова реакція на відхід «літературного хрещеного батька» — це думка про те, що не стало людини, «завдяки зусиллям якої колись вижив цілий материк української культури». Через 13 років автор повернувся до цієї постаті. І це все ж гарна новина для нас — бо про Євгена Чикаленка, який із власної кишені оплачував важливі українськоцентричні проєкти, нам нарешті потрібно навчитися говорити, не лізучи в кишеню по слово. А з просвітницькою метою роман Степана Процюка справляється якнайкраще.
