Яна Опалєва
літературознавиця, культурна оглядачка
Один з найвдаліших способів полюбити історію — це зробити її своєю. Саме так вчинили із життєписами українських літераторів Олександр та Павло Михеди. І йдеться не тільки про висловлення любові до всіх перелічених постатей, але й про перетворення знань про них у частину власної біографії.
Вектор спорідненості у книзі «Живі», який зовсім не обмежується родинним зв’язком її авторів та взаємним обміном читацькими й науковими спостереженнями, дозволив підійти до відомих українських митців з того боку, яким їх рідко ризикують повернути без коригувань. Адже як і в будь-якої людини вони мали тисячі зв’язків: одних вони обожнювали, інших — невдало припасовували до свого майбутнього, за котримись шкодували, деяких потрібно було уникнути, а інші обирали з причин, які ми сьогодні не вважали б достатніми.
Моя прив’язаність до нього йому потрібна, як і його — мені. Я його не ідеалізую, Натусь, о ні! Але я його люблю таким, яким він є…
Олена Теліга про Дмитра Донцова в листі Наталі Лівицькій-Холодній
Проте ключовим стає саме зв’язок з нами, тобто людьми, які є частиною системи, що утримує пам’ять про них, посилює її, повсякчас звертаючись до імен письменників, їхніх текстів, що активно циркулюють у розмовах сьогодні. До певної міри можна сказати, що це і є один з тих секретів, що робить їх не просто безсмертними (це уже сталося, їхні образи та творчість назавжди залишатимуться частиною української культури), а саме живими. Тобто такими, чия присутність впливає на простір, у котрому вони фігурують, хай навіть ця присутність значно менша, ніж фізична. Хоча, зауважмо, постійні перевидання класики досить-таки матеріальні.
Тож ретельна робота авторів над книгою «Живі» дозволяє читачеві дізнатися про зв’язки між українськими письменниками, особливості їхнього оточення, деталі, причини та наслідки їхніх турбот та поривань. Це справді нагадує ту ідею окреслення історії роду, котру повсякчас згадують Олександр та Павло Михеди. Йдеться про значно більше, ніж сімейне, — про рід, що складають покоління українців, пам’ять про яких завжди даватиме відповідь на питання «хто ми є?» і «чому ми ті, хто ми є?».
Багато в чому «Живі» подібні до щоденника, за яким страшенно помітно, що збирався він саме з усних розмов. Такі різномедійні сліди грубо, але ефективно позбавляють текст відчуття виваженого підручника з історії літератури, відстороненість якого не завжди вирішують авторські інтерпретації творів чи тлумачення окремих фактів з біографій письменників. Натомість ця книга просто кричить тобі в обличчя про суб’єктивність, у найкращому з можливих значень. Наприклад, Олександр Михед щедро сипле уточненнями щодо власних прочитань усіх перелічених текстів, вдало міксуючи їх з посиланнями на критиків та дослідників, які були сучасниками самих письменників, а такожтих, які є ближчими та актуальнішими вже для читача. Проте вся подана інформація нагадує щедро приправлену страву, за куштуванням якої неможливо вгадати, коли випадково розкусиш перчинку. Візуальне рішення теж досить немонолітне, адже на сторінках присутні одразу кілька окремих шрифтів: для основного тексту, для історій Павла Михеда та для цитувань, які інколи можуть заповнювати цілі сторінки.
Чимало епізодів, які розкривають співатори книги, залишають за собою неспівмірно яскраві враження, якщо порівнювати з подіями, яких вони зазвичай стосуються. Після прочитання більшість з них кортить супроводжувати словами «щемке», «нестерпне», «нестримне», «жахливе», «жертовне» і «жагуче», тобто емоціями, що їх автори спрямовували як на самих себе, так і на світ, котрий почасти сам по собі постає як імпресіоністична чи експресіоністська замальовка.
Очікувано, що однією з найбільш примітних тем, що вигулькують на сторінках, є зв’язок письменників зі своїми батьками. Таким чином реалізується хвилинка натуралізму, адже, на переконання авторів книги, батьки безумовно мусили вплинути на світогляди своїх дітей-митців. Проте тут закрадається той найвагоміший батьківський слід, який часто не вміщається в простий рядок з їхніми іменами. Це їхній досвід, який був озвучений, віддзеркалений у механічних домашніх ритуалах, опіці чи її відсутності, або переданий у інший спосіб.
Коли ми говоримо про пам’ять, то далеко не завжди говоримо про її масштаби, про цю насправді безмежно тривалу лінію, якщо тільки це не було нашим наміром. Якщо зв’язок досвідів у родині Михедів читачам пропонують у досить простому форматі «питання-відповідь», то те, що відбувається у родинах українських класиків, тече так само розмірено й невимушено, як одна Анна замінює іншу в романі Тараса Прохаська. Тому дитячі роки письменників постають мовнесвідомо відлита основа, на котрій щораз вибудовується новий текст так, як з життів батьків постають життя дітей.
Одна з батькових пристрастей — психоаналіз. І базову прошивку переказів ідей Фройда, здається, я отримав у тому самому віці, що і «Казки народів світу».
Утім, наскільки закономірно виглядає зацікавленість Олександра Михеда у взаємодії письменників з батьками, настільки ж деформовано й блідо згадані митці представлені саме як батьки. Зокрема, це відбувається через те, що їхні життєві обставини не надто спонукали до повноцінного батьківства.
Син мій називається Борис Багряний і я спеціально тут про це говорю. Мною керує віра, що коли світ буде знати, то вони, може, не посміють сина тероризувати й переслідувати.
Іван Багряний на своїй публічній пресконференції
Проте діти таки фігурують у цих розділах, і йдеться насамперед про дітей з літературних сюжетів. «Живі» пропонують доволі вражаючу вибірку оповідань, у яких дитинство й жорстокість є нероздільними поняттями: діти або завдають болю, або його переживають. До кінця книги накопичений осад точно зменшить осуд щодо шкільних програм, що пропонували плакати за дорослими героями, якщо такою є ціна за зменшення кількості дитячих смертей в читацьких списках. Адже ті часто представлені у ключовій короткій прозі, яку досить детально розглядають в основному тексті книги «Живі». Те, що природну зміну поколінь постійно намагалися перервати, відбилося як у темах художніх текстів, так і в тому, що митці самостійно конструювали зв’язки зі своїми літературними батьками. А сьогодні ми працюємо над реставрацією літературного полотна так, аби воно не сипалося від витягування однієї ниточки.
Говорячи про інші акценти, варто зауважити, що книга мимоволі стає дуже чоловікоцентричною, що не мало б дивувати, але є непередбачуваним в контексті того, що до останнього сприймаєш її як нейтральну. Насамперед це про специфіку погляду, адже чоловіки здебільшого обговорюють досвіди інших чоловіків, тобто письменників, які були синами, воїнами, політиками, коханцями.
Двома жінками, біографії яких з’явилися в тексті, стали Олена Теліга й Ольга Кобилянська, і обидві ці присутності досить специфічні. Наприклад, Олена Теліга постає об’єктом конфлікту між канонічною представленістю в історії літератури та не надто привабливими фрагментами її життя, розмов про які старанно уникають. Це не єдиний образ літературної святої чи святого, який конче потрібно розвінчати, про що заявляють автори, — однак, саме він видається найбільш категорично й прямолінійно окресленим. До Ольги Кобилянської теж підійшли місцями зі шпильками: тут і поблажливість до «відкриття психології української жінки», і її інструментальність в контексті розкриття по-інакшому експресивної Лесі Українки.
Втім, дісталося не тільки жінкам. Ідилічний і поетизований епізод про Тараса Прохаська продовжується майже нестерпними його цитатами щодо уявлень про сучасну Україну, а розділ про Коцюбинського просякнутий відчуттям сорому щодо його любовного життя. Проте з Гоголем вийшло найцікавіше. Якщо кожного з митців представляли якомога об’ємніше й фактурніше, з усіма надмірами й проблемами, то далекий від перфекціонізму, що його вимагає уявний літературний пантеон, в опозиції до якого стоять «Живі», Микола Гоголь зображений як фрагмент Гоголя. Тобто відбувся таки абсолютно протилежний відносно Олени Теліги процес — висвячення демонізованого (але будьмо реалістичними — висвятили настільки, наскільки це допустимо і можливо, без фанатизму).
Також варто згадати і ще один елемент супротиву канонізації, який кочує від розділу до розділу, — це літературні ґрунти. Кожному зі згаданих митців додають список читаної ним літератури, серед яких, окрім українських та західних, чимало й російських текстів. Російські письменники фігурують у колах спілкування українських класиків, що не є новиною, але навіть якщо інформація про спроби писати російською зберігається десь на задвірках пам’яті читачів, то віру, що ті тексти народжувалися в абстрактному просторі й соціальному вакуумі, вона якось не відфільтровує.
Мабуть, найвпливовішим результатом постійних згадок Блока чи Горького поруч з французькими класиками стало підтвердження, що вибірковий підхід та звичайне заперечення зв’язків не буде ефективним. Те, що у спільному контексті (знову ж таки, наголос лише на мистецькому) паралельно народжувалися й існували абсолютно протилежні підходи, думки чи рішення як щодо творчої, так і щодо соціальної складової життів, робить здобутки українських письменників ще більш непохитними. Вкорочування ж цієї кількості їхніх відбитків, при якому відбирають лише найчіткіші та ті, які більше сподобалися, робить з них ті самі безкомпромісні зображення, на котрі світло падає з усіх боків. І ти підсвідомо знаєш, що воно неправдиве, а от неповне воно, викривлене чи абсолютно протилежне — кожен вже довигадує собі сам відповідно до свого ентузіазму, що не надто надійно.
Хвильовий перепитує: «Росія ж самостійна держава?» Самостійна. Ну, так і Україна самостійна.
З памфлету «Апологети писаризму» Миколи Хвильового
Зрештою, «Живі» стали страшенно емоційним текстом, ефектність якого з легкістю може позмагатися з художньою прозою й швиденько перемогти за критеріями «ефективність», «масштабність» і «ну, це ж про нас». Він багатий на барвисті жартівливі коментарі, і не важливо, наскільки на це розраховували, але від раптових згадок «Дому 2» і загравань із сучасним читачем, котрого захищають від спойлерів про те, який же з братів помер у романі «Земля» Ольги Кобилянської, не гигикнути неможливо. Проте місце знайшлося й детальним характеристикам творчості кожного з письменників, як розвінчуванню чи підтвердженню давно заїжджених тез, так і власним спостереженням, що прижилися як внутрішні асоціації з ними в самих авторів книги.
На Заході їх називають «втраченим поколінням», але у соціальній, суспільній і політичній практиці України і Радянського Союзу це було зовсім не втрачене покоління: це покоління творців, вони заряджені ідеєю творення нового світу, в якому їхньому народу належить почесне місце серед інших.
Паралельний освітній процес відбувається й через ознайомлення з окремими ґрунтовними матеріалами про митців, епізоди з їхніх життів, історичні контексти та рецепції творів. Тому зацікавлений читач може одночасно або після прочитання «Живих», за ясного розуму й з особистої згоди, підписатися на тривалу подорож за напрацюваннями Соломії Павличко, Марка Павлишина, Ярини Цимбал, Тамари Гундорової, Ганни Улюри, Віри Агеєвої та інших.
«Живі» точно залишать емоційно сполоханим кожного, адже зачепитися тут можна за будь-що. Когось можуть зацікавити приховані між рядків суперечки наукових статей письменників, а когось — міркування про те, чому після політичної кар’єри література більше не дається до рук. Когось поглине усвідомлення, якими близькими зі смертю були улюблені автори, а в когось розплющаться очі на те, як багато життів встигли прожити, відкохати, розписати і намандрувати ті, знання про яких раніше обмежувалися обговоренням найбільш зачитаного на клубах роману. І що більше спогадів буде активовано сьогодні, то повнішою й тривалішою буде пам’ять про кожного українського митця, якого більше неможливо увігнати в рамці портретів на сторінках підручників. І так, поволі їхні історії перетікатимуть у твою власну.
