Аліна Кувалдіна
літоглядачка
«Фанатка. Біполярна історія» — книга про Анну. Анну, котру в тексті також називають Аньою, Ганною, Анькою, Асею та Анютою. Імена її змінюються так само раптово та неочікувано, як і фази біполярно-афективного розладу, з котрим живе дівчина. У книзі авторка дозволяє нам зануритися у яскраве з вигляду, але все ж непросте життя Анни, яке крутиться навколо постійної зміни манії та депресії, чудернацьких фобій та випадкових обсесій, ізоляції та бажання близькості.
За сюжетом головна героїня працює в супермаркеті, з котрого її постійно звільняють в періоди загострень. Найбільшою ж її розрадою є лекції з мистецтва, а також арткритик Владислав, котрий, власне, ці лекції і читає. До нього Анна розвиває обсесивну прив’язаність у той час, коли чоловік навіть не знає про існування дівчини. За дивним збігом обставин ці двоє починають жити під одним дахом та разом рятувати садибу Мурашка — пам’ятку архітектури, котру намагаються знищити недобросовісні забудовники.
(Не)романтизація БАР
На перший погляд, образ касирки, котра захоплюється мистецтвом і, як виявляється пізніше, має глибокі знання в юридичних нюансах, може здатися наївним і дещо казковим. Проте якщо пам’ятати, що йдеться про людину з біполярно-афективним розладом, Анна зі своїм стилем життя виглядає цілком правдоподібною та органічною. Справа в тому, що люди з психічними розладами часто опиняються на низькокваліфікованих посадах зовсім не з огляду на свої інтелектуальні здібності чи інтереси, а через періоди загострень, в котрі їм складно працювати. І, погодьтеся, набагато легше уявити касирку, котру кожні кілька місяців звільняють, а потім приймають на роботу знову, аніж інженерку або юристку.
Загалом, за Анною цікаво спостерігати. Вона яскрава та непередбачувана, ексцентрична, подекуди смішна та безпосередня. З одного боку, така головна героїня може сприяти романтизації психічних розладів. З іншого боку, людина в маніакальному епізоді БАР і справді може виглядати такою для інших, що абсолютно не заперечує того, що вона страждає від серйозних проблем із психікою. До того ж, Христина Морозова описує і інший бік біполярного розладу — той, де Анна здійснює спроби самогубства, не може встати з ліжка, страждає від фобій та вважає себе чудовиськом.
Психічний розлад у цій книзі загалом зображений достатньо правдоподібно, що може бути навіть розчаруванням для деяких читачів. Через такі репрезентації ментальних проблем у медіа як, наприклад, у фільмі «Спліт» Найта Ш’ямалана, та стереотипи, що все ще існують в суспільстві, психіатричні діагнози часто сприймаються як синоніми небезпеки для оточуючих та повної втрати самоконтролю. Навіть хворобливу любовну обсесію авторка зображує такою, що героїні все ще вдається її контролювати та, як і абсолютній більшості людей з подібними проблемами, не становити ні для кого загрози.
Попри те що її Анна живе у світі крайнощів, Христині Морозовій вдається зобразити сам світ у своїй книзі набагато більшим та об’ємнішим, аніж ці крайнощі. У ньому психічний розлад, як і будь-що в цьому житті, не перетворюється в абсолютне зло. Проте важливо розуміти, що позитивні ефекти, котрі можна отримати від серйозних проблем з психікою, — це як отримати гарну прикрасу в спадок після смерті найближчої людини. Краще б цього ніколи ні з ким не ставалося.
Можливо, такі нюанси могли би бути більш зрозумілими для читачів, котрі ніколи не стикалися з цією темою, якби оповідь велася від першої особи і якби в ній було більше пояснень почуттів та мотивації персонажа. Водночас подібне рішення неминуче мало б негативний вплив на легкість оповіді, котра є беззаперечним плюсом цієї книги.
Історія ізоляції та самотності
Ще одним персонажем, через якого Христина Морозова піднімає тему психічних розладів, є арткритик Владислав. Хоча в Україні алкоголізм не прийнято вважати ментальним розладом, в МКХ-10, загальноприйнятій класифікації кодування захворювань, синдром залежності внаслідок вживання алкоголю належить до розладів психіки та поведінки. Тому Владислав звертається по допомогу саме до психіатра, а Анна рекомендує йому відвідування терапевтичних груп. Таким чином, авторка не демонізує залежність, але показує її як проблему психіки, з котрою можна і потрібно боротися. Окрім цього, через історію Владислава ми бачимо також і можливі наслідки ігнорування цієї проблеми.
Влад загалом має багато спільного з Анною, хоча на перший погляд їх хочеться назвати протилежностями. Успішного арткритика легко протиставити звичайній касирці і побачити у цьому традиційний сюжет принца і Попелюшки. Проте якщо подивитися на них поза призмою соціального статусу, то герої Христини Морозової відчуваються набагато ближчими. І йдеться не так про захоплення мистецтвом чи громадським активізмом (хоча й це має сенс), як про подібність станів, у яких вони перебувають. Вони обоє борються зі своїми внутрішніми демонами, вони обоє страждають від залежностей. І якщо у Влада цією залежністю є алкоголізм, то для Анни нею стає сам Влад.
Одночасно тим, що пов’язує їх чи не найбільше, є навіть не все сказане вище, а самотність. «Що для тебе страшніше — оця манія чи депресія?» — питає головну героїню Владислав. «Ізольованість, відчуження», — відповідає вона. В українському суспільстві люди з психічними розладами і справді дуже часто можуть відчувати себе ізольованими. Поміж багатьох інших стереотипів все ще існує думка про те, що мати проблеми з психікою — соромно. Це яскраво ілюструє і мати Анни, котра просила її нікому не казати про свій розлад, бо «це могло зіпсувати життя сестрі й не дати їй вдало вийти заміж». Через подібне ставлення з боку суспільства люди з психічними розладами часто можуть відчувати вину та сором за те, що вони зовсім не вибирали, та, як наслідок, ізолюватися від інших. Окремим питанням, котре впливає на недобровільну ізольованість людей з ментальними проблемами, є загальний стан психіатричної інклюзії та рівень обізнаності щодо ментальних розладів в Україні.
Щодо Влада, про його самотність може свідчити відсутність справді близьких людей, котрим він міг би розповісти про свою хворобу. Фактично Влад також самоізолюється, і називає причиною цього нездатність суспільства сприймати хворого як щось більше за діагноз:
Я не кажу нікому про свою хворобу, тому що тоді я зникну — лишиться лише вона.
У стосунках Влада та Анни при цьому також залишається дистанція та певна відчуженість. Вони відчуваються не як люди, котрі стали справді близькими, а радше як ті, що разом проживають виклики — але обоє проживають тільки власні. Парадоксально, дозволяючи собі проживати самотність поруч, вони обоє стають менш одинокими.
Схожу динаміку можна помітити і в стосунках без зобов’язань Анни та Георгія — колишнього військового, що поводиться так стримано, «ніби досі не скинув військової форми». На жаль, колишні військові також часто відчувають ізольованість у суспільстві, а воно, у свою чергу, не завжди готове їх прийняти. Війна загалом часто виринає у «Фанатці». Хоча вона й не стає центральною темою, але її присутність постійно відчувається на фоні.
Об’ємні деталі та важкі моральні дилеми
Ще однією важливою темою у тексті виступає громадський активізм та збереження історичних пам’яток. Тим, хто ніколи близько не стикався з активізмом, може бути цікаво спостерігати зсередини за його кухнею. Однак читачі, котрі починали читати «Фанатку», чекаючи, до прикладу, більше описів любовної лінії, можуть відчути себе дещо розчаровано через обсяг, котрий в певний момент в книзі починає займати боротьба за садибу Мурашка. Сама тема збереження історичних пам’яток та історичної пам’яті є глибоко та різносторонньо прописаною в тексті. Та водночас конкретна садиба Мурашка з’являється в ньому поверхово, тому інформацію про те, в чому її особливість, доводиться шукати самотужки поза книгою.
Цікавим також є момент, коли Владислав ніяково признається Анні, що насправді самому Мурашку навіть не подобалася садиба, за збереження котрої як пам’яті про нього арткритик так віддано бореться.
«Мертвим все одно, що ми потім зробимо з їхньою пам’яттю», — скаже арткритик пізніше в своїм промові. — «Це потрібно вам, живим. Нам».
Так чоловік, котрий вирішує не боротися проти власної смерті від хвороби, відчайдушно бореться за збереження дому, котрий не був цінним для його власника. Якщо метафорично розглядати тіло як дім, в котрому ми проживаємо свої життя, то тут, знову ж таки, вимальовується яскрава паралель між Владом та Анною. Бо ж вона так само на початку книги вирішує не боротися з власним розладом, відмовляється від таблеток та терапії. І як Влад намагається зберегти садибу, Анна при цьому намагається зберегти його тіло та життя, хоча воно й не становить для самого чоловіка особливої цінності. Це проглядається, на перший погляд, у незначних деталях. Наприклад, у тому, як чоловік бере в Анни яблука і собачі бісквіти, коли вона вивідує його адресу та зустрічає критика біля під’їзду. Не довіряючи жінці, він викидає бісквіти, але з’їдає яблуко. Так, життя улюбленої собаки все ще становить для нього цінність, тож його треба оберігати від потенційної загрози, натомість власне життя його більше не турбує.
У «Фанатці» загалом дуже багато цікавих деталей, котрі на перший погляд можуть здатися неважливими, але в результаті додають багато об’єму історії. Однозначним успіхом книги можна назвати те, наскільки вона багатошарова. В неї можна занурюватися швидко та неглибоко — і вона все ще залишатиметься цікавою. Одночасно тут заховано стільки ідей та сенсів, що їх вистачить на кілька прочитань.
Особливої уваги в цьому контексті заслуговують усі ті моральні дилеми, з котрими зустрічаються герої. Тут і вибір між тим, чи розпочати лікування з невеликим шансом на успіх або дозволити собі прожити хай коротке життя, але за межами лікарень. І вибір між власною та суспільною вигодою. І питання того, чи можемо ми вирішувати за інших, якщо вони вибирають померти. Рішення героїв, як і вони самі, ніколи не є ідеальними. Тим не менш, вони роблять свої вибори. І хоча книга завершується відкритим фіналом, саме вирішення цих дилем фактично і є її логічним завершенням. Відкритий фінал в цьому випадку лише підкреслює, що ми не можемо повністю керувати власним життям чи передбачити його. Наша ж зона відповідальності обмежена нашою свободою вибору.
Варто також зазначити, що це — дебютна книга Христини Морозової. І хоча роман читається майже на одному диханні, в певних моментах це все ж помітно через дещо різкі повороти в оповіді, на яких читач може відчути себе розгублено. Разом з тим, навіть про складні та гіркі речі авторці вдається розповідати просто і легко, майстерно втримуючи увагу читача калейдоскопом подій та художніх образів, а ще — чарівною атмосферою Києва.
Художні образи тут взагалі заслуговують окремої уваги — багато з них, як і назви розділів, посилаються на відомі твори мистецтва, що додає книзі додаткової цілісності. А це, погодьтеся, вкрай важливо для історії, в котрій порушено стільки різних тем: ментальне здоров’я, алкоголізм, онкологія, громадський активізм, війна… Можливо, для деяких читачів цей роман буде перенасиченим. З іншого боку, авторці вдається сплітати різні теми між собою досить органічно, так, що їх присутність не викликає відчуття штучності або внутрішнього супротиву.
Підсумовуючи, попри деякі недоліки, «Фанатку» можна назвати успішним дебютом. Христині Морозовій вдалося майже неможливе — показати життя з біполярним розладом, але при цьому не написати книгу про біполярний розлад. Бо «Фанатка», насамперед, книга про людину. Людину, котра набагато більша і об’ємніша, аніж будь-які її діагнози. Життя котрої, хоч багато в чому мусить цим діагнозам підпорядковуватися, все одно повністю ними не визначається та не обмежується. Христина Морозова написала книгу про людину, котра, попри всі свої слабкості та обмеження, знаходить в собі сили брати на себе відповідальність та приймати складні рішення. І таким чином ця людина повертає собі ту єдину справжню свободу, котра нам доступна.
