«Маг» Джона Фаулза: «гра в Бога» як антисповідь

Костянтин Жученко
есеїст

У 1965 році класик європейського постмодернізму Джон Фаулз видає один зі своїх найвідоміших романів — «Маг» [1]. І вже через три роки після публікації виходить екранізація [2] режисера Ґая Ґріна з Майклом Кейном та Ентоні Квіном у головних ролях, і книга отримує ще більше читачів. Роман майже одразу стає культовим: його масово читають, і в ньому знаходять щось цікаве як інтелектуали, так і пересічні читачі. «Маг» хронологічно вийшов третім, але саме з нього Фаулз починав писати свої книги, тому буде цілком справедливо вважати саме його дебютним. І як часто це буває з першими книгами у письменників — вони дуже особисті. А тому, читаючи «Мага» складно не поглядувати на біографію автора у пошуках чогось спільного.

Сюжет книги переносить нас в Грецію, на острів Фраксос. Молодий і розчарований Ніколас Ерфе після закінчення навчання деякий час працює вчителем у невеличкій школі в Англії. Випадково потрапивши на вечірку до сусідки, він знайомиться з австралійською стюардесою Алісон Келлі, з якою в нього закручується бурхливий роман, попри те, що вона заручена. Закоханість поступово переростає в токсичні стосунки, які буквально починають псувати життя обом. Ніколасові це починає набридати. Він отримує посаду викладача англійської мови в школі імені Байрона в Греції [3]. Скориставшись цією нагодою, він у пошуках романтики тікає до іншої країни, водночас від Алісон і від свого порожнього життя. Туманний Лондон замінює сонячний Фраксос, що для героя видається надією на яскраві зміни в житті. Проте й там інтерес до викладацької справи швидко згасає, і не в останню чергу через знайомство з Морісом Кончісом. Кончіс втілює розмитий образ деміурга, умовного Бога і диявола водночас. Він — ляльковик, який робить вигадки реальними, а саму реальність піддає сумнівам. Він втягує Ніколаса у свою гру, розповідаючи одночасно вигадані й правдиві історії, гіпнотизуючи його, задіюючи оточення як декорації й створюючи вистави, де головний глядач стає її ж учасником.

Ніколас починає постійно сумніватися в реальності, і випадкове знайомство з красунею Жулі (відомою також під іншими іменами: Лілі Монтґомері, Джулія Гоумз, Ванесса Максвелл), у яку він згодом шалено закохується, виявляється лише частиною фатальної гри. Саме Жулі стає головним тригером моральних страждань Ніколаса. Він не може остаточно визначитися у своїх почуттях ані до Алісон, ані до Жулі, а тому страх перед вибором вказує на його підсвідому незрілість. Обираючи між дівчатами, він забуває, що найважливіший вибір — це вибір правильного шляху у власному житті. Увесь свій шлях Ніколас живе лише моментом, не думаючи про майбутнє, і через це постійно стикається з моральними дилемами, не засвоюючи жодних уроків. Певної миті Моріс Кончіс говорить йому: «Utram bibis? Aquam an undam? Що п’єш? Воду чи хвилю? […] Всі ми п’ємо і перше, і друге. Де Декан вважав, що завжди треба ставити це питання. Воно слугує не настановою до дії. Це наше дзеркало» [4]. У відповідь на це Ніколас думає про себе: «Ні, я б не зміг визначити, чим втоляю спрагу». Так він визнає, що для задоволення не обирає щось одне. Але Кончіс наводить цей приклад саме для того, щоб Ніколас зрозумів: коли постає вибір, не можна брати все. Цікаво, що вода — це субстанція, а хвиля — це мовний вираз, те, як можна побачити воду, це рух, слово, яке проєктує форму на мінливу реальність. Якщо вода умовно — це реальність, то хвиля — це проєкція реальності. А загалом вода — це життя, а хвиля — це щось руйнівне, й обидві ці стихії одночасно важко уживатимуться одночасно. Зрештою, право вибору посідає важливе місце в романі й неодноразово виринає в різних проявах.

В «Магові» Фаулз вміло об’єднує різні ідеї та порушує безліч питань: від пошуку Бога до рефлексії на тему Другої світової війни, від сліпого юнацького максималізму до сприйняття життя як частини театру, від екзистенційного випробування власної свободи до спроб зрозуміти світ крізь призму мистецтва тощо. Однак головною темою роману все ж є любов, а точніше — нестримна сила закоханості, що здатна безоглядно ламати життя, змінювати людей і породжувати відчуття провини. Роман неможливо повністю зрозуміти без занурення в біографію самого Джона Фаулза, який неодноразово закохувався до нестями, що призводило до згубних наслідків.

Важливий етап у житті Фаулза почався з його роботи в освіті, яка була тісно пов’язана з його романтичними стосунками. У 1951 році, коли він почав працювати асистентом викладача в Пуатьє, Фаулз закохався у студентку французького походження Женетт Маркайо. Дослідник Майк Ебботт [5], вивчаючи щоденники Фаулза, відзначає запис від 7 січня 1951 року: 

Проводжу значну частину дня в кав’ярні. Люди викликають у мене глибоку і відчайдушну нудьгу. Є одна дівчина, яка починає мене трохи цікавити. Вона постійно нападає на мене, а я на неї, і нам не нудно, поки ми цим займаємося.

Їхній роман тривав лише пів року, але для Джона ця історія стала символом великої любові. Він навіть почав замислюватися про можливий шлюб. Проте через переїзд Фаулза до Греції їм довелося розлучитися, і це розставання було досить болючим для обох. Фаулз відчував, що покинув її. Він писав у щоденнику, що коли напередодні свого від’їзду до Греції мигцем озирнувся на свою колишню кохану, то з сумом подумав: «Я більше ніколи не знайду Женетт».

Коли Фаулз отримав дві пропозиції щодо роботи — одну з французького відділення у Вінчестері, а іншу «з жалюгідної школи в Греції», він сказав: «Звичайно, я пішов проти здорового глузду і влаштувався на роботу в Грецію» [6]. Вже наприкінці 1951 року Джон Фаулз стає повноправним викладачем англійської мови в школі Анаргіріос і Коргіаленіос на острові Спеце в Пелопоннесі, який розташований неподалік від континентальної Греції. На острові Джон захоплюється новою дівчиною і швидко закохується в неї. Нею була Елізабет Крісті (дівоче прізвище Віттон), і навіть те, що вона була дружиною його колеги Роя Крісті, не зупинило Джона. Саме Фаулз став причиною розлучення подружжя. Роман з Елізабет ускладнив його життя і призвів до погіршення стосунків із колегами на роботі. Згодом виникли ще й проблеми з втратою роботи. У 1953 році його та інших викладачів школи (як грецьких, так і англійських) звільняють за спробу провести реформи. Фаулз дуже любив Спеце й вважав його чимось більшим за звичайне місце — острів був для нього джерелом натхнення. Проте, не маючи можливості далі жити в умовах, в яких його вважають розлучником, Фаулз вимушено повертається до Англії. Спершу він поїхав сам, а згодом до нього приєдналася й Елізабет. Можна навіть сказати, що їхнє вигнання спричинила закоханість. І саме в цей період після повернення Фаулз починає писати «Мага».

Якщо почати поєднувати біографію Джона Фаулза з історією Ніколаса Ерфе, швидко стає очевидним, що роман є рефлексією автора на власне життя та деякі вчинки. Острів Фраксос у романі — це острів Спеце, Ніколас — alter ego Фаулза, а Моріс Кончіс — буквально його внутрішній голос совісті. Через цього персонажа автор намагається знайти причини власних рішень і дати їм пояснення. Фаулз приїхав на Спеце у 25 років, у тому ж віці, що й Ніколас опинився на своєму острові в романі. Обидва вважали себе поетами (Фаулз починав з віршів), обидва були під впливом екзистенціалістів, обидва залишили перед поїздкою до Греції кохання. Вони були молодими викладачами, інтелектуалами-максималістами, і для обох важливою була відсутність батьків як певного орієнтира в житті. У Ніколаса батьки загинули в авіакатастрофі, тоді як Фаулз просто жив у постійному конфлікті зі своїми [7]. Недарма в половині своїх книг він позбавляє героїв батьків. Невдала спроба викладання у Ніколаса перегукується з розчаруванням самого Фаулза від роботи викладачем: Ніколас став «бунтівником» через своє свавілля, а Фаулз через свою ідейність. Тому історія Ніколаса — це буквально історія Фаулза навпаки. Він наділяє героя як своїм характером, так і власними вадами.

Коли на передній план виходять страждання героя, ми розуміємо, що це відображення страждань молодого Фаулза, який уже встиг наробити чимало помилок. Звичайно, це не біографічний роман, і Ніколас не є Фаулзом на сто відсотків; очевидно, що Фаулз ще й значно розумніший за Ніколаса, просто він дещо гіперболізує, наділяючи його деякими власними якостями, але це все нагадує спробу поставити схожу на себе людину в схожу життєву ситуацію й подивитися, що з цього вийде. Неначе вибудовуючи лабіринти смислів, Фаулз намагається розібратися в собі. Оповідь від першої особи лише посилює це сприйняття. Як справжній екзистенціаліст [8], Фаулз вважав, що страждання є обов’язковою умовою творчого розвитку. У передмові до «Мага» автор зазначає:

романістові конче потрібні втрати, що вони дуже сприяють творчості, хоча йому самому завдають болю.

У своєму невеличкому метатексті [9] 1994 року під назвою «Позаду „Мага“» [10], він пише, що «схильний драматизувати та перебільшувати власні страждання». Тому випробування Ніколаса — це певне виправдання Фаулза за те, яким він себе бачив і як він вчиняв.

Літературознавець Саймон Лавдей [11] вважає, що роман побудовано на двох дуже простих схемах. Перша — це історія кохання: хлопець зустрічає дівчину, хлопець іде від дівчини, хлопець повертається до дівчини. Друга — це оповідь про пошук, у якій герой вирушає в чарівну подорож, справжньою, але водночас піднесеною метою якої є глибше розуміння самого себе. Тож так розуміння своєї сутності можна здобути здебільшого через почуття закоханості, яким роман переповнений.

Загалом, любов у «Магу» можна розділити на кілька видів: нав’язану, щиру і безумовну. Ідеться не про любов Ніколаса, а про любов жінок до нього. Він бачить себе нарцистично як неперевершеного, хоча починає оповідь з власної недосконалості, визнаючи, що «я зовсім не такий, яким хотів бути». Серед численних жінок Ніколаса у романі можна виділити трьох, якщо говорити про платонічну любов, і окремо — орендаторку Кемп, у якої він знімає кімнату в Лондоні і яка проявляє до нього дещо материнську любов.

Отже, Алісон — це його щира любов, яку він постійно зраджує і знецінює. Вона любить його всім серцем, але через це відчуття відторгнення радо готова допомогти провчити його й відчути наслідки своїх дій. Не дарма всі літери в імені «Алісон» можна знайти в імені «Ніколас» — це наче долею вирішено, що їм потрібно бути разом. Саме її втрата призводить до остаточного усвідомлення Ніколасом власної неправоти.

Жулі — це багатогранна дівчина з купою імен, одна з близнючок, через що, природно, вже не може бути «єдиною». Вона є театральною, тобто «несправжньою» закоханістю, яка змушує Ніколаса знову і знову наступати на одні й ті ж граблі власних помилок. Якщо Ніколас — це умовний Тесей, що заблукав у лабіринті, то Жулі його Аріадна. Як доказ, він навіть зберігає нитку від сукні Жулі (коли вона ще в ролі Лілі), але іронія в тому, що ця нитка не виводить його з лабіринту, а навпаки заводить його вглиб. Він піддається ілюзії й закохується в неї настільки, що готовий замінити все своє життя на реальність фантазії. Та все ж його потяг до Жулі обумовлюється лише його бажанням, вона лише «втілення його егоїзму», як каже Ніколасу її мати Лілі де Сейтас.

Сімнадцятирічна Джоджо, з якою Ніколас починає жити після повернення з Греції, проявляє безумовну любов, яку Ніколас не сприймає. Вона наївно й щиро захоплюється ним, але Ніколас лише використовує її у власних цілях.

У романі кожна дівчина сприймається крізь призму зради. Зрада породжує зраду, створюючи порочне фатальне коло, яке є рушієм усього сюжету «Мага». Для Алісон роман починається з фізичної зради своєму нареченому і закінчується ідейною зрадою Кончісу і його оточенню — й обидва рази заради Ніколаса. Жулі, відома розпусниця, також пов’язана зі зрадою. Кончіс, співпрацюючи з фашистами, стає зрадником власних ідеалів. Джоджо, кристально чиста та цнотлива дівчина, тільки починає шлях щирої любові, але вона для неї перетворюється на розчарування. Коли Ніколас не приймає її любові, він фактично зраджує її щирості. Кемп, засуджуючи Ніколаса, каже про Джоджо: «Знаєш, що тепер буде з тою нещасною дитиною? Піде на панель! А чи знаєш, хто в цьому винен? Не хто, як святий Ніколас Ерфе, есквайр».

Ніколас, для якого зрада стає сенсом життя, бачить у зраді лише спосіб замінити одне на інше, наче змінити країну проживання. Він не вбачає в цьому нічого непристойного, постійно знаходячи виправдання своїм егоїстичним вчинкам.

Я хибно вважав любов’ю до свободи полегшу, з якою покидав дівчат.

Ніколас живе хтивим життям, і зради для нього стають нормою, адже він завжди має комфортне виправдання — він під владою своїх бажань. Коли він вважає, що захворів на сифіліс (символ сексу на стороні та зради), то робить висновок, що просто переспав не з тією людиною. Навіть коли Кончіс каже йому, що сифіліс несправжній («Напевно, він [лікар] вважав, що важливіше вберегти вас від хвороби, ніж від шахрайства»), Ніколас не розуміє натяку і сприймає слова лише як образу на лікаря за неправду. А після уточнювального питання щодо сенсу зради від Кончіса: «Якби навіть це був сифіліс, чому б не повернутися до коханої?» — Ніколас не має що відповісти. Це не означає, що він усвідомив свою помилку, навпаки, висновків він з цього не робить. Аж наприкінці роману, коли він бере під свій захист Джоджо, намагаючись перевірити свою стійкість, можна побачити його спроби залишитися вірним. Ближче до фіналу він розуміє, що хоч і кохає Алісон, однак досі не може визначитися, кому саме треба бути вірним — їй чи Жулі.

Саме такими методами й працює Моріс Кончіс: він постійно вказує Ніколасу на хибний шлях, але той щоразу ігнорує його поради. Ніколас не слухає ні Бога, ні наставника, ні трикстера, ні свій внутрішній голос — ким би не був для нього Кончіс, реальним чи метафоричним. І тому що Ніколас не бажає змінюватися, гра в Бога, яку йому нав’язує Кончіс, перетворюється на танці під диявольську дудку. Фаулз показує, що гра в Бога — це умовний пошук покарання.

Книга також порушує питання совісті й бажання людини перекладати відповідальність за власні рішення на інших. Почуття провини пронизує весь текст і кожного героя. Різниця лише в тому, що одні приймають свою провину, опрацьовують її і роблять частиною свого життя, тоді як інші просто відкидають її. Хто, як не Бог, має вирішувати долю людини, але що робити, коли для людини Бога більше не існує? У цьому випадку вирок має виносити хтось інший, і найкращий варіант — коли людина робить це сама.

Кончіс завершує ігри з Ніколасом умовним судом, на якому люди в масках виносять головному герою вирок за вироком. У цій сцені Фаулз немов провчає героя за прийняті ним (й автором також) власні рішення. Джон Фаулз одночасно виступає і Ніколасом, і Кончісом — як підсудний і суддя. Під час цього бутафорного, але надзвичайно реального «суду», Ніколаса називають «псевдоінтелектуальним інтровертом», що в цих умовах звучить як вердикт самому собі. Фаулз так підводить межу вартості подібних людей. Сцена суду стає переломною для Ніколаса, коли він усвідомлює, що не готовий мститися своїм «кривдникам». Він стає на шлях виправлення, що символізує прийняття і зміну. Те, що він не завдає нікому покарання батогом, показує, що він приймає всі свої страждання як частину необхідного досвіду. Ніби так і мало бути. 

«Маг» — це своєрідний детективний роман, у якому розв’язка полягає не стільки в розкритті чогось невідомого, скільки в пошуку себе і подальшому самовідкритті. Це книга про самопізнання та свободу вибору, де кожна театралізована подія є свого роду випробуванням для Ніколаса. Роман створює різні ситуації, що дають право вибору, а всі ці маски та театральність — то лише натяк на те, що це тільки симуляція реальності. Все несправжнє, однак почуття й емоції справжні, а всі прийняті рішення залежать лише від самої людини.

Зрештою, всі ці ігри в романі — референси, посилання, загравання та омажі — здебільшого існують для відволікання. Недарма Фаулз у передмові зазначає, що не слід шукати сенси в книзі, оскільки їх там немає:

Якщо в «Магу» і є якесь «справжнє значення», то його не більше, ніж у таблиці, взятій із психологічного тесту Роршаха.

Це саме тому, що загалом книга про інше, це попри те, що вона про все. Вона більше про особисте, про любов і пошук власного виправдання.

Наприкінці роману Лілі де Сейтас каже Ніколасу: «Скінчилася гра в бога. […] Якщо нема Бога, то нема й гри». Вона узагальнює пережите ним так, що тепер усе лише в його руках. Він залишається сам на сам зі своїм досвідом. У цьому світі не варто покладатися ні на кого, окрім себе, і зникнення з його життя Моріса Кончіса (Бога) лише підкреслює це. Ніколас отримує урок, а робити висновки чи ні — вже його справа.

Отже, «Гра в Бога» є ключовою темою роману. У передмові Джон Фаулз пише:

Якщо в моєму — більш ірландському, ніж грецькому, — вінеґреті з домислів про суть існування людини та з вимислів і була якась головна ідея, то вона, мабуть, полягала в альтернативному заголовку (й досі, буває, шкодую, що відкинув його): «Гра в Бога».

Цікаво, що в «Магові» умовний бог Кончіс поклоняється іншому божеству — богині пристрасті та похоті Астарті. Важливо зазначити, що й перше видання «Мага» Фаулз присвятив саме їй. Таким чином, «бог» поклоняється іншому «богу», і Бог замінює Бога, так само як гравці замінюють один одного в грі. Наприклад, у взаємодії з Джоджо, Ніколас, ставлячи себе на місце її коханого, лише імітує стосунки та грає в почуття з наївною дівчиною, стаючи подібним до Кончіса. Він маніпулює її почуттями, так само як колись маніпулювали його власними. Нехтуючи її почуттями, він ніби смакує різні форми любові, цього разу — невзаємної. І робить це лише для того, щоб краще зрозуміти свою справжню любов до Алісон. Деякий час Ніколас живе з переконанням, що він «убив» ту, якій зрадив. Відчуваючи провину за її можливе самогубство, він бере на себе тягар відповідальності за свою любов до неї. Цей досвід складно не співвіднести з реальністю самого Фаулза.

Джон Фаулз дуже любив свою дружину Елізабет, імовірно, що сильніше, ніж Ніколас любив Алісон. Проте залишена Фаулзом колишня любов на батьківщині та «викрадення» чужої дружини стали неодмінною частиною його творчості, яка періодично різноманітно, але відчутно виринає в його подальших творах. Після повернення з Греції він одружився з Елізабет і став вітчимом для її доньки Анни від першого шлюбу. Елізабет стала для Джона не лише дружиною, а й музою, яка надихала його на творчий процес усе їхнє спільне життя. Вона першою читала його романи та редагувала їх. Разом вони щасливо прожили тридцять п’ять років у шлюбі, поки в 1990 році Елізабет не померла від раку [12]. Саме тому дослідники [13] творчості Джона Фаулза вважають, що риси його коханої дружини проступають у кожному жіночому образі, виписаному ним. Це все наслідок великої закоханості.

Відчуття провини, схоже, ніколи не полишало Фаулза. Як у передмові до «Мага», так і в умовній післямові — «Позаду „Мага“» — він яскраво згадує прожитий час на острові, але зовсім не говорить про зустріч з майбутньою дружиною. Фаулз згадує знайомство з начитаним колегою Денісом Шарроксом, який став його другом на довгі роки, говорить про погоду, колег, місця, але жодного слова не присвячує коханню свого життя, Елізабет. Він свідомо уникає цієї важливої деталі, намагаючись приховати очевидне. Фаулз постійно подумки вертається на Спеце, як і Ніколас на свій Фраксос. Книга «Маг» настільки не давала йому спокою, що він писав її дванадцять років, почавши ще в далекому 1953-му, і потім ще продовжував переписувати впродовж десятиліття навіть після публікації. Фаулз любив називати його своєю «неслухняною маленькою дитиною». Зрештою, у 1977 році Фаулз випустив оновлену й доповнену версію роману, але навіть тоді залишився незадоволений результатом. У 1994 році, майже через тридцять років після першої публікації, він [14] написав: «Досі відчуваю, що він [роман] так і не вийшов». Постійна параноя з роману, яка з’являється після звільнення з Фраксосу, стає для героя (як і для автора) вічним нагадуванням про острів і події, що на ньому відбулися. Він розуміє, що пережите залишиться з ним на все життя. Острів став для персонажа, як і для самого Фаулза, трампліном у наступний етап життя.

У книжки досить відкритий фінал. Свого часу Фаулз отримав безліч листів від читачів, які дуже бажали дізнатися, який саме з двох можливих результатів стосунків між Алісон і Ніколасом реалізується. Проте він відмовлявся давати чітку відповідь. Одного разу Джон отримав дуже ввічливий лист від нью-йоркського юриста, який помирав від раку, і який висловив бажання, щоб пара таки возз’єдналася. Фаулз відповів йому: «Так, вони були разом». І того ж таки дня він отримав лист від роздратованої американки, яка сердито вимагала: «Чому ви не можете прямо сказати, що маєте на увазі? Заради Бога, скажіть, що сталося в кінці?». Фаулз коротко відповів: «Вони більше ніколи не бачилися» [15].

Усе ж Фаулз дав пряму підказку щодо майбутнього Ніколаса й Алісон у вигляді рядків з анонімної латинської поеми «Всенощна Венера», якими завершується книга. Проте, гадаю, справжньою відповіддю на подальші стосунки цих двох закоханих може бути частина біографії самого Фаулза, де описується його глибока закоханість у дружину і роки, проведені разом.

[…] коли примиряєшся з собою — таким, яким є насправді, ти не даєш собі стати таким, яким мав би бути.