Марина Губіна
літературознавиця, культурна оглядачка
За лаштунки сцени заходить автор із власним табуретом, знаходить найвдаліше місце для спостереження, вмощується на ньому і готується стежити, як персонажі по черзі розповідатимуть свій клаптик історії, та у будь-який зручний момент планує втрутитися зі своїм коментарем.
Поки у повоєнній Чехословаччині радянські спецслужби «наводять лад» та вербують до своїх лав спраглого до вивчення мов Павла Сопека, в інституті експериментальної медицини І. П. Павлова створили надзвичайну агентку — лисицю, здатну мислити, говорити людськими мовами, вблагати свого названого батька Сталіна помилувати кількадесят людей, а з часом ще й перетворитися на жінку. Щоправда, неостаточно. Згодом, волею долі та радянських планів з усунення тих, хто заважає поширенню соціалістичної ідеології світом, Павлик та Сильва (саме таке імʼя собі обрала лисиця-дама) зустрічаються в Мюнхені. Це руйнує плани спецслужбам, засмучує Сталіна та дає початок зворотній метаморфозі — перетворення Сильви-жінки назад на Сильву-лисичку.
Їржі Кратохвіл був не першим, хто звернувся до сюжету перевтілення лисиці на жінку, про що він і сам зізнається читачам і читачкам у післямові. До нього про це спершу писав Девід Ґарнетт у Lady into Fox, а згодом йому відповів Веркор романом Sylva, де описав протилежну метаморфозу. Текст «Із лисиці — в даму» подібно до своєї врівноваженої тире назви, поєднує дві фази перетворення: з тварини в людину і навпаки — до природного стану речей. Які перспективи дали такі зміни в сутності нараторки та як ними скористався Їржі Кратохвіл — розберімося далі.
«Із лисиці — в даму» — постмодерний текст, тому нехтування розділових знаків для виділення прямої мови не дивує. Оповідь часом майже непомітно переходить від одного персонажа до іншого, або ж її вихоплює той самий імпліцитний автор, який сидить на табуреті за лаштунками. Інколи — тільки на кілька іронічних зауважень, часом — пояснити контекст чи перервати оповідь персонажа, коли той заходить занадто далеко, куди «вельми пуританському» автору вже дороги нема. А час від часу Їржі Кратохвіл вдається до характерної для нього метафікцї, тож автору доводиться встати зі свого табурета і віддати його персонажам, яким треба когось повісити, а потрібної для цього меблі вони не мають.
Утім, самим жонглюванням нарацією та заграванням із читачами та читачками не обходиться, тема оповіді загалом турбує Кратохвіла. Напевне, якщо поставити за мету кількома словами описати, про що цей текст, то наймісткішим буде варіант: про владу оповідача. Подібно до того, як Сильва, ще бувши лисицею, розплачувалась за дорогу, чи радше керувала лосями, на чиїх спинах вона пробиралася далекою тундрою, за допомогою розповідей «Тисячі і однієї ночі», будь-який інший оповідач володіє увагою слухачів, формує їхні уявлення. Наприклад, ті ж лосі довгі дні шляху на північ слухали казки Шахерезади саме у марксистській редакції, бо іншої версії лисиця і не знала. Не дивно, що у виданні на цих сторінках є ілюстрація, де поміж дерев тундри проглядає задоволене обличчя Сталіна: його шпигунка ще не виконує безпосередні завдання, а вже приносить користь комуністичному апарату.
Із проблемою правдивості оповіді також повʼязані містифікації, до яких вдається автор чи які згадують персонажі. Найбільша з них — це заповіт Сталіна, який у версії Кратохвіла залишив усі свої матеріальні та нематеріальні статки лисицям, «з яких і походить його незабутня донька». Ці кілька речень, які Берія встиг записав перед смертю диктатора (іронічно, що остання його роль у тексті була дикторська, а не диктаторська), Хрущов розцінив не як справжнє побажання, а як шифр до таємної зброї Сталіна. Ця фантасмагорична альтернатива вочевидь так сподобалась Кратохвілу, що він повернувся до неї у додатку наприкінці роману і зауважив, що росіяни досі намагаються розгадати цей передсмертний вияв турботи про лисиць, який тепер оцифрований, але компʼютери очікувано не здатні впоратися з абсурдною буквальністю послання.
Абсурдність у цьому тексті направду побудована на буквалізмі та перетинах із радянськими реаліями тих часів. Від дрібниць (як-то імʼя, яке лисиця дала своїй подрузі росомасі і яке потім стало на заваді її карʼєрі в адміністрації народного комісара: мовляв, Георгій Валентинович Плєханов, а саме так Сильва назвала тваринку, станом на 1950-ті вже політично заборонене імʼя, тому в посаді росомасі відмовили), до уроків французької та німецької, на які Павлик ходив до вʼязниці, бо найкращий викладач у Брно був увʼязнений і кожне заняття подовжувало його шлях до неминучого зашморгу. Вчителі мов загалом гинуть у тексті чи не найчастіше, конкуренцію їм можуть скласти хіба що науковці-генетики. Певне, що серед усіх страхів радянської влади Кратохвіла цікавить їхнє бажання тримати під контролем нові розвинені форми життя: як фізичного, так і ментального. І в обох прагненнях система не досягла бажаного, бо саме знання мов дозволило Сильві та Павлу позбутися ролі агентів, а щодо генномодифікованих розумних тварин… Що ж, не вдаватимемося до спойлерів.
Абсурд часто, особливо у першій частині роману, іде у парі з гіркою іронією. Так першим житлом, яку Павлу люб’язно пропонує його начальство, стає квартира, котра ще позавчора належала іншій чеській родині, чиє майбутнє тепер певне що приречене. А коли він вже під прикриттям прибуває до Мюнхена, то дивується, чому місто виглядає так добре, ніби німці не програли війну. Добре, що далі він добереться ще й до Гамбурга, який, на душевний спокій Павлика, ще не встиг на той момент відбудувати всі руйнування.
Разом з переміщеннями персонажів далі на захід та перетворенням Сильви з лисиці в даму, а згодом назад у лисицю, дещо змінюється і стиль оповіді. В Чехословаччині та Росії наратори дивляться на тоталітарний простір довкола відсторонено, часом з чорною іронією: відмічають факти, жартують про неминучість зашморгу, голяться американською машинкою, на якій ще залишилися «буржуазні вусики» її колишнього власника. Натомість в США суспільство вочевидь менш абсурдне у своїй буденній жорстокості, тому доводиться приглядатися до окремих людей, заходити до них у квартири, дивитися в мертві очі на цей раз не замученого вчителя мови, а лисички, впольованої в сусідньому лісі. Тому й оповідь очікувано втрачає в абсурдності, а наратори — в чіпкості зору. Іронічні коментарі ще отримують радянські шпигуни, що саботують накази, та російська еміграція, якої чимало у другій частині роману. А от американське суспільство цікавить Їржі Кратохвіла значно менше.
Коли Сильва, окрім рудої шубки, скидає ще й тягар статусу довершеної зброї в руках Сталіна, гострота і, що важливіше для читачів і читачок, критичність та навіть продуктивність її оптики також падають. Її страшенна огида до мисливців та неприязнь до чоловіків, які звертають на неї надмірну увагу за її «лисячі» риси (іронічно, що сам Кратохвіл іде цим же шляхом і описує Сильву дуже красивою з тої ж причини), зрозуміла і навіть самоочевидна. Тому, коли сюжет доходить до в дечому підсумкової розмови Павла і Сильви про вади і сили людського суспільства, діалог не стає чимось викривальним — радше проговоренням спостережень, які неважко вловити протягом читання тексту, а то і доволі очевидних думок, які мимоволі виникають від гортання новин. Що як не жадібність до влади криється у причинах найбільших трагедій людства? Що як не дружба та самопоміч рятують людину за цих обставин?
А от що цікавило автора у другій половині роману, то це стосунки Павла і Сильви. Що між ними: любов, прив’язаність чи, можливо, прирученість? Оберти долі (або ж старанний автор) готували Павлика до зустрічі з Сильвою взяти тільки уроки англійської, на яких агент-початківець читав вже згадану Lady into Fox Девіда Ґарнетта. Хто знає, можливо, саме цей текст допоміг йому прийняти тваринну сутність тоді ще дівчини. Проте міркувати про почуття Павлику так і не довелося, тому читачі й читачки можуть довіряти лише його реплікам, зверненим до лисиці-дами, натомість дізнатися думки Сильви — можливо. У Їржі Кратохвіла лисиця приручає людину і має нести за неї відповідальність стільки часу, скільки в її свідомості лишатиметься ця потреба. Бо відповідальність за ближнього відмирає під час зворотної метаморфози значно пізніше, ніж кохання до людського чоловіка. А що буде далі з Павликом? Що ж, не вдаватимемося до спойлерів.
Назагал «Із лисиці — даму» — це текст про руйнівну силу наративів, які, за умови вправності оповідача, здатні заволодівати спільнотами, перетворювати тисячі, якщо не мільйони людей на тварин значно вправніше, ніж у працівників інституту імені Павлова вдалося обернути лисицю на даму. Їржі Кратохвіл склав цю історію з клаптиків різних перспектив, зібрав свідчення різних персонажів, які б, може, і не хотіли опинитися на сусідніх сторінках оповіді, але деспотичний автор не поцікавився їхньою думкою. А коли все, що було заплановано, вже викладено, він врешті встав зі свого табурета і пішов обʼїдатися улюбленими котлетками.
Наїджений автор махає читачам і читачкам тим самим табуретом і йде до наступного роману.